Цитата дня

Без прагнення до наукової роботи вчитель неминуче підпадає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.
А. Дістервег

28 січня 2012 р.

ЕВОЛЮЦІЯ ВИДІВ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Вітаю всіх відвідувачів! Пропоную своє дослідження історичного розвитку видів позбавлення волі


Сторчак Н. А. Еволюція видів позбавлення волі / Н. А. Сторчак // Сучасний вимір держави та права : зб. наук. праць / ред. В. І. Тєрєнтьєв, О. В. Козаченко. – Миколаїв : Іліон, 2008. – С. 416-418.

Позбавлення волі (ув’язнення) як покарання, спрямоване на свободу, відноситься до найдавніших, воно завжди визнавалося одним з основних засобів утримання злочинності в певних рамках і тому одним з найсуттєвіших аспектів його застосування є належне врахування еволюції форм його прояву. Проблемам розвитку та зміни видів цього покарання приділяли увагу чимало фахівців з кримінального та кримінально-виконавчого права, зокрема, І. Ной, М. Бажанов, А. Дзигарь, О. Джужа, Л. Мостепанюк, О. Пташинський, Ю. Соцький, М. Хавронюк. Дослідження в цій сфері, крім доповнення уявлення про історію позбавлення волі, дає змогу поглиблено вивчати сутність, зміст, об’єкт, строки даного покарання, його соціальну роль, тенденції карної політики і т.п., що вказує на доцільність роботи над поставленим питанням.      
Сучасне законодавство України не виділяє видів позбавлення волі, хоча вони мали місце завжди і на сьогодні об’єктивно існують.  Аналіз джерел свідчить, що в процесі розвитку держави, її репресивного апарату види (форми) даного покарання змінювалися від їх урізноманітнення та збільшення карального навантаження до залишення, з огляду на сьогодення, лише необхідних видів та мінімізації страждань засуджених.
Так, наприклад, для доби Руської Правди характерні три види ув’язнення: «в погреб», «поруб» - в земляну тюрму; «в железа» - в кайдани; «в дибу». Причому два останні види іноді використовувалися як засоби попередження втеч з-під варти через примітивний устрій земляних тюрем і відсутністю належним чином організованої охорони. На Січі, крім сидіння закутих в кайдани або колодки злочинців у ямі, практикувалися також такі види позбавлення волі, як прикуття до стовпа або гармати, але все закінчувалося побиттям киями [6, c.43, 48].
Згідно з Указом Петра І від 22 червня 1703 року до системи покарань увійшов новий вид позбавлення волі — каторжні роботи. Зміст цього покарання по­лягав у режимі відбування покарання в умовах суворої ізоляції, використанні праці засуджених на важких фізичних роботах — будівництві шляхів, морських портів, фортифікаційних укріплень. Закон «Установи для управління губерній» 1775 року до тюремного ув'язнення та като­ржних робіт додав ув'язнення в робочо­му та смиренному домі.
Після реформи системи покарань та ор­ганів, які їх виконують, нормами «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» в редакції 1885 року передбачалося існування тюремного ув'яз­нення, арешту, каторжних робіт, направлення у виправно-арештантські роти та у виправно-виховні заклади для неповнолітніх. Установами виконання позбавлення волі, зокрема, були тюрми, арештантські відділення, покірні будинки, пересильні тюрми, військові тюрми, тюрми для неповнолітніх, інвалідні тюрми, політичні тюрми, окремі тюрми для неспроможних боржників і для військовополонених [13, с.18-119; 12, с.10]. За «Уголовным уложением» 1903 року передбачалося п’ять видів позбавлення волі – каторга, виправний будинок, фортеця, тюрма та арешт [11, c.68].
Кримінальний кодекс РСФСР 1922 року вказував на два види позбавлення волі – позбавлення волі із суворою ізоляцією та без такої. В 1922 році декретом ВЦВК запроваджене ув’язнення до табору для примусових робіт у місцях виселення, в 1929 році постановою ЦВК та РНК СРСР оформлене позбавлення волі у виправних таборах віддалених місць СРСР. В 1956 році визнане за недоцільне подальше існування виправно-трудових таборів, які відповідно були реорганізовані у виправно-трудові колонії  [11, c.69; 12, с.14, 19; 6, с.68].
В подальшому радянська кримінально-правова теорія, базуючись на чинному законодавстві, зокрема «Основах уголовного законодательства» (в редакції 11.07.1969р.), досліджувала такі види позбавлення волі, як позбавлення волі з відбуванням у виправно-трудовій колонії, позбавлення волі з відбуванням у тюрмі, позбавлення волі з відбуванням у виховно-трудовій колонії. Виправно-трудові колонії поділялися на колонії загального режиму, посиленого режиму, суворого режиму, особливого ре­жиму та колонії-поселення. В тюрмах встановлювалося два види режиму – загальний та суворий. Виховно-трудові колонії поділялися на колонії загального режиму та посиленого режиму [8, c.69; 4; 1, c.148-157].
Аналогічні положення були закріплені в ст.25 Кримінальному кодексі УРСР 1960 року. В 2000 році цей кодекс був доповнений статею 25-2, якою передбачалося довічне позбавлення волі, яке встановлювалося за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовувалося у спеціально передбачених випадках, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк [4]. Таким чином, зявилися два самостійні види покарання  - позбавлення волі на певний строк (строкове) та довічне позбавлення волі (безстрокове). Це знайшло відображення і у Кримінальному кодексі України (далі КК УКраїни) 2001 року. 
  Отже, в буквальному розумінні змісту нашого законодавства такого виду покарання як «позбавлення волі» не існує, а є позбавлення волі на певний строк (за загальним правилом від 1 до 15 років, а для неповнолітніх – від 6 місяців до 10 років - ст.ст.63, 102 КК України) та довічне позбавлення волі, строк якого у вироку суду не вказується (ст.64), які за змістом ст.51 КК України відокремлені одне  від одного (відповідно п.11 та п.12 ст.51) [5, с.16, 20, 34]. Виконуються ці покарання у виправно-трудових та виховних колоніях.
Питання співвідношення строкового та безстрокового позбавлення волі можна вирішити на користь визнання терміну «позбавлення волі» родовим, що сьогодні проявляється в існуванні двох різновидів відповідного покарання. Зіставлення їх основних ознак вказує, що за відмінності в їх тривалості та дещо більшому обсязі правообмежень при довічному позбавлені волі і, відповідно, його каральному потенціалі, все ж існує єдність змісту та об’єкту покарання. До речі, Л.О.Мостепанюк, яка досліджує довічне позбавлення волі, вважає його  різновидом позбавлення волі [10, c.155]. Подібної думки й А.Л.Дзигарь, який вважає, що такі різновиди позбавлення волі як довічне позбавлення волі та арешт виділені в законодавстві в самостійні види [2, c.116]. 
Порівняльно-правовий аналіз свідчить, що є певні національні особливості видів позбавлення волі, в тому числі за строками, та практики їх застосування. Так, в деяких країнах, крім тюремного ув’язнення, передбачений також більш суворий вид позбавлення волі - каторжна тюрма, наприклад, в Швейцарії його призначення можливе строк від 1 до 20 років. Особливістю англійського кримінального законодавства є те, що конкретний строк тюремного ув’язнення не завжди точно вказаний у статуті. У Франції за кримінально карне діяння, що кваліфікується як злочин, мало місце ув’язнення (за вчинення загальнокримінального злочину) та запроторення (за скоєння політичного злочину) на строк від 10 до 30 років, а за скоєння кримінально карного проступку - тюремне ув’язнення від 6 місяців до 10 років. У Швеції скорочується застосування санкцій у вигляді позбавлення волі та знижується рівень карального впливу - більше 30 років там уже не призначається позбавлення волі на невизначений строк. В США позбавлення волі є одним із найпоширеніших видів покарання, при цьому довічне ув’язнення часто є єдиною і обов’язковою мірою, крім того, не є рідкістю і санкції в 30, 40 років, а по сукупності злочинів чи вироків – 50, 100, 200 років   [9, 171-178; 7, 164-166].
В літературі у зв’язку з аналізом строків позбавлення волі виділяють тривалий та короткостроковий види цього покарання. Такий поділ є умовним, але досвід застосування коротких (до 1 року) та тривалих строків позбавлення волі виявив чимало проблем, що породжувало відповідні дискусії [2, c.136; 1, c.142; 8, c.80].
Серед багатьох пропозицій з вдосконалення механізму застосування короткострокового позбавлення волі найбільш перспективними виявилися пропозиції М.І.Бажанова по встановленню мінімального строку позбавлення волі в 1 рік, введенню покарання у виді обмеження волі, арешту «в кінці тижня», ширшому передбаченню в санкціях статей КК покарань, не пов’язаних із позбавленням волі [1, c.143], а також пропозиція Н.А.Стручкова іменувати «надкороткострокове» позбавлення волі (до 6 місяців) арештом [2, c.136]. В сучасному українському законодавстві та практиці його застосування проблема короткострокового позбавлення волі не є наріжною, адже новий для нашого законодавства вид покарання – арешт – як раз її вирішує: його строк становить від 1 до 6 місяців, а режим його відбування суворіший за позбавлення волі.
Що ж стосується проблеми тривалого позбавлення волі, то вона стає дедалі актуальною. Через зафіксовані недоліки тривалого строку цього покарання в літературі ставиться питання про зниження його максимуму до 5 чи 10 років [14, c.63; 1, c.147]. В санкціях КК України в рамках глобального процесу гуманізації покарання строки позбавлення волі поступово знижуються. Про це свідчать, зокрема, зміни до КК України, внесені Законом України від 15.04.2008р., що в 9-х випадках знизили верхню і нижню межу позбавленню волі, в 4-х випадках – верхню межу і в 2-х випадках – нижню межу [3]. До того ж, при призначенні судом конкретного строку позбавлення волі в межах санкції врахуванню підлягають принципи економії кримінальної репресії, доцільності і гуманізму, та й можливості реального скорочення строків позбавлення волі є досить широкими – ст.ст. 75, 79, 81, 83-87 КК України.
Вищерозглянуті аспекти позбавлення волі засвідчують зменшення переліку його різновидів в ході історичного розвитку кримінального права, що тим не менш є показником прогресу інституту позбавлення волі відповідно до принципів сучасної кримінальної політики і тенденцій соціального прогресу в цілому, що обумовлює зміни в обсязі застосування покарань, формах їх прояву, змісті, об’єкті, цілях та, відповідно, і видах.

Література:
  1. Бажанов М.И. Назначение наказания  по советскому уголовному праву. – К.: Вища школа, Голов.изд-во, 1980. – 216с.
  2. Дзигарь А.Л. Уголовные наказания: эволюция и перспективы: Монография.  - Краснодар, 2001. – 201с. 
  3. Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15.04.2008р. // http://www.infodisk.com.ua/laws.htm.
  4. Кримінальний кодекс України від 28.12.1960р. // http://www.infodisk.com.ua/laws.htm.
  5. Кримінальний кодекс України. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2008. – 156с.
6.       Кримінально-виконавче право України: (Заг. та Особл. частини): Навч. посіб./ За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 298с.
  1. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право Зарубежных стран (Англии, США,Франции, Германии). Учебное пособие. – М.: Издательстов «Зерцало», 1998.
  2. Курс советского уголовного права. Часть общая. В 6-ти т. Ред. коллегия: А.А.Пионтковский и др. – М.: «Наука», 1970. – Т.3. Наказание. – 350с.
  3. Малиновский А.А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. М.: Межд. отношения, 2002. – 545с.
  4. Мостепанюк Л.О. Довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. − Київ, 2005. − 195 с.
11.   Ной И.С. Теоретические вопросы лишения свободы. – Саратов: Издательство Саратовского университета, 1965. – 167с.   
  1. Пташинський О.Б. Пенітенціарна система України. - К.: Інститут держави і пра­ва ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - 204 с.
13.   Соцький Ю. Позбавлення волі в системі кримінальних покарань України (історичний, правовий та соціальний аспекти)// Право України. – 2003. - №9. – С.118-120.
  1. Чучаев А.И., Абдрахманова Е.Р. Лишение свободы и проблемы его реализации: Учебное пособие. – Ульяновск: УлГУ, 1996. – 124с.
Читати далі

22 січня 2012 р.

Як створити електронну "стінну" газету

         Кожен вчитель історії не раз доручав своїм учням створювати стінні газети. Створена стінна газета дозволяє поглибити й систематизувати знання учнів з певної теми, а вчитель має змогу організувати роботу групи учнів над навчальним проектом. Паперовий варіант стінної газети з часом опиняється десь глибоко в одній із шаф кабінету історії. Крім того, щоб створити яскраву стінну газету, наприклад з малюнками, учням потрібно виділити доволі багато свого вільного часу, попередньо домовившись про зустріч всіх членів групи, які працюють над створенням газети. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології дозволяють значно спростити процес створення "стінної" газети. Для прикладу можемо взяти інтернет-сервіс Wikiwall (перейдіть за посиланням клікнувши на назву сервісу). 
       Сервіс, по-перше, надає можливість створити електронний варіант "стінної" газети не тільки з текстом, але й з фото, малюнками і відео. По-друге, над створенням "стінної" газети учні можуть працювати в групі, і в той же час незалежно один від одного. Головна умова для такої форми роботи - доступ до Інтернету. Електронна "стінна" газета існує в двох режимах - режимі редагування і перегляду. Якщо ми надаємо посилання на електронну газету у режимі редагування, кожен інший користувач може її редагувати. Наприклад, зараз ви можете перейти за посиланням до "стінної" газети й залишити свій текст, фото, відео. Перейдіть за наступним посиланням Редагування стінної газети
          Якщо ми хочемо продемонструвати готовий результат роботи, то повинні надати посилання з режиму перегляду. Наприклад, та ж сама "стінна" газета, але для перегляду буде виглядати так - Режим перегляду
          Електронна "стінна" газета - це не просто газета. Використовувати її можна у різних варіантах. Наприклад, для проведення дискусії у письмовій формі. Варіантів її використання може бути стільки ж, скільки завдань вчитель поставить перед учнями в процесі організації кооперативної форми роботи учнів на уроці й позаурочний час.
         Нижче подаються посилання на учнівські стінгазети, які вони готували  замість традиційних повідомлень: М. ЯнгельЛ. Костенко
Читати далі

13 січня 2012 р.

Організація віртуальних екскурсій на уроках історії

Стаття друкується у форматі електронної книги з використанням сервісу Myebook. Щоб прочитати статтю перейдіть за наступним посиланням "Організація віртуальних екскурсій на уроках історії".
Читати далі

12 січня 2012 р.

М. Хрущов як головний персонаж політичних анекдотів свого часу

Новий напрям у методології історії, що отримав просту назву «історія повсякденності», в наш час знаходить все більше прихильників. Цей напрям пов’язують з діяльністю французьких істориків широковідомої історіографічної школи «Анналів» М. Блока, Ф. Броделя, Л. Севра. Саме діячі школи «Анналів» твердо обстоювали людинознавчу, народознавчу концепцію історії. Згідно їхньої концепції, історія повсякденності – це, перш за все, процес олюднення побуту, психологізація щоденного життя, ставлення людини до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому через призму особистісного сприйняття умов життя.1  
         І дійсно, ми бачимо, що історичний процес знаходить своє відображення не тільки  у великій кількості наукових праць дослідників, але й у народній свідомості. При цьому народ володіє своєрідною та унікальною формою осмислення історичних фактів, недоступною для професійних істориків, - народним гумором, підробити який просто неможливо. Особливе місце в барвистому розмаїтті шедеврів народного гумору складають анекдоти. Ми тільки починаємо звертати увагу на цей унікальний пласт усної народної творчості. Одним із перших, хто спробував на теренах колишнього Радянського Союзу інтерпретувати анекдоти, як джерела прихованої історичної інформації, був Юрій Борєв. Знаний у світі культуролог та Президент Академії естетитики та вільних мистецтв вважає, що виникнення історичних анекдотів в радянські часи було визвано необхідністю в умовах тотальної цензури осмислити історичну реальність навіть з ризиком для свого життя і свободи. Вважаючи, що більшість анекдотів радянських часів – культурно-історична форма втілення соціального досвіду інтелігенції, Ю. Борєв вводить для пояснення цього феномена спеціальне поняття «інтелігентський фольклор».2 Можна звичайно погодитися з    Ю. Борєвим, що історичні анекдоти відтворюють історичні реалії, які не могли бути зафіксовані в офіційних документах того часу, але твердження, що анекдоти виникали в середовищі тільки однієї соціальної групи, викликає низку заперечень. Це особливо стосується анекдотів політичного змісту.  За часів тоталітаризму політичні анекдоти існували  не тільки як результат осмислення історичного процесу, а й як форма протесту народних мас проти політики, що проводилася державою. Недарма в радянські часи анекдоти на політичну тематику переслідувалися у карному порядку. Ми вже звертали увагу на те, як відреагував народ на політично-соціальні експерименти радянського керівництва в 30-ті роки.3 В цій же публікації пропонуємо поглянути на час перебування М. Хрущова при владі, проаналізувавши політичні анекдоти, що можуть бути розцінені як своєрідний результат віддзеркалення у народній свідомості наслідків діяльності цього історичного діяча.  Попередньо слід зауважити, що популярність і ставлення народу до своїх політичних лідерів вимірюється не тільки кількістю складених анекдотів, в яких останні виступають головними персонажами, але й тональністю самих анекдотів. У величезній кількості анекдотів про Сталіна відчувається не тільки нелюбов до «батька всіх народів», але й багаторічний підсвідомий страх, який переслідував не одне радянське покоління. Цей страх на генетичному рівні передавався від покоління до покоління, згадаймо хоч анекдот кінця  80-х рр..: «Екстрене повідомлення по радіо: «Летаргічний сон Йосифа Віссаріоновича Сталіна закінчився. Просимо всіх делегатів присутніх на з’їздах КПРС з XX по XXVII, зібратися на пероні з теплими речами».
  М. Хрущов як головний персонаж з’являється в політичних анекдотах задовго до того, як йому вдалося посісти провідне місце в політичному і державному керівництві Радянського Союзу. Правда до 1953р. М. Хрущов не відзначався великою яскравістю. Він радше є одноманітно сірим. Абсолютна відданість вождю, абсолютна покора вождю, намагання в усьому догодити, передбачити думки останнього можна пояснити єдиним бажанням: зберегти своє життя за будь-яку ціну, залишившись в числі політичної еліти.  По-справжньому ж популярним персонажем політичних анекдотів М. Хрущов стає, починаючи зі знаменного 1956 р. Більшість політичних анекдотів, в яких М. Хрущов є головним персонажем, містять неприховану іронію, з якою ставився народ до свого керівника держави. Часом ця іронія переходить у відкрите презирство та зневагу. Але є частина анекдотів, в яких виразилося доволі добродушне ставлення народу до Микити Сергійовича, який мав своєрідний грубий селянський шарм - надто коли бив черевиком по столу на сесії Організації Об’єднаних Націй. Лишивши по собі лиху славу, бувши сталінським босом в Україні, невгамовний Хрущов був, напевне, найменш огидною фігурою зі всіх  креатур «великого вождя».4
Політика М. Хрущова була сповнена глибоких протиріч, як і сама особистість політичного лідера. Ці протиріччя проглядають і в політичних анекдотах того часу, в яких народ то насміхається над діями Микити Сергійовича, то пишається нестандартними й оригінальними рішеннями Хрущова. Виступивши на XX з’їзді з доповіддю, у якій викривалися сталінські злочини,        М. Хрущов здійснив визначний вчинок тому, що він сам належав до сталінського оточення та мав також відповідати за скоєне. Народ відгукнувся на цю історичну подію таким анекдотом:
«На  XX з’їзді М. Хрущов виступає з доповіддю описуючи злодіяння Сталіна. Раптом хтось вигукує із залу:
- А чому ж Ви мовчали?
Зупинившись, Хрущов звертається до залу:
-         Хто це сказав?
У відповідь мовчання. Хрущов знову:
- Так, хто це сказав?
Знову мовчання. Тоді Хрущов показуючи рукою в зал:
-         Мовчите?! Ось так і ми мовчали!»
На думку Хрущова, ліквідація системи масових репресій важила більше, ніж його особиста доля. Виступивши зі своєю сенсаційною «таємною доповіддю», Хрущов створив прецедент - відтоді кожен радянський вождь ритуально тавруватиме свого попередника як злочинця, - а його вкрай вибіркові викриття сталінських злочинів були ретельно приміряні до потреб партії. Хрущов розвивав той самий радянський жанр «відкритості», що тягнеться від викривальних промов самого Сталіна до виступів Горбачова через 30 років після тієї доповіді. Цікавим, з нашої точки зору, є те, що смисл всіх цих «викривальних речей» не залишився непомітним для простого народу:
«-Бабуся, а Ленін був хороший?
-Хороший, онуче, хороший.
-Бабуся, а Сталін був поганий?
- Поганий, дуже поганий.
-Бабуся, а Хрущов який?
- Коли помре, тоді і взнаємо».
Дії Хрущова з викриття культу особи Сталіна не були послідовними і завершеними, адже Хрущов  критикував особисто Сталіна, і тільки його одного. Хрущов негативно оцінив тільки репресії та водночас схвально говорив про внесок Сталіна у побудову соціалізму. Тим самим позитивно оцінювалися і такі сталінські акції, як згортання непу, колективізація з її голодомором, ліквідація демократичних свобод. Головне питання залишилося без відповіді - що за система існує в Радянському Союзі, за якої людина, подібна до Сталіна, може прийти до влади і десятиліттями тримати суспільство у стані жаху? Мабуть, недарма, примара Сталіна переслідувала Хрущова і в анекдотах, один із яких мовою оригіналу звучав так:
«Референт Хрущову: «Вы мне стали на ногу!»
Хрущев: «Вы мне Сталина не поминайте!»
Особливо великий цикл політичних анекдотів пов'язаний з положеннями нової Програми КПРС, яка була прийнята у 1961 році на XXII з’їзді. Програма містила положення, нереальність яких була очевидною. Стверджувалося, що за 20 років можна побудувати «комуністичне суспільство», навіть зазначалася дата-1980 рік. У країні пропагувався основоположний пункт програми: «Партія урочисто проголошує - нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!». Суспільство дало свою оцінку всім цим політичним фантазіям радянського керівництва:
1.     «- Який найдовший анекдот?
-         Доповідь Хрущова на XXII з’їзді КПРС!»
2.     «Чи можна загорнути автобус в газету?
-         Можна, якщо в ній надрукована промова Хрущова».
3.     «Затримали одного чоловіка, який розповідав політичні анекдоти, і привели до Хрущова.
-         Які меблі! Яка обстановка? Які килими! - захоплено вигукує чоловік.
А Хрущов каже:
- Скоро у нашій країні у всіх буде так!
- Та ні, одне з двох: або ви будете розповідати анекдоти, або я! - заперечив затриманий».
4. «Якось Хрущов запитав у Папи Римського:
- Чому люди вірять у небесний рай, а не в комуністичний?»
- Бо ми свій рай нікому не показуємо! - відповів Папа Римський».
         Лаконічною і дотепною була реакція суспільства на єдине рішення XXII з’їзду, яке вдалося реалізувати, - визнання неможливості подальшого збереження в Мавзолеї саркофагу з тілом Сталіна, враховуючи його зловживання владою, ініційовані ним масові репресії та неймовірну жорстокість:
         «Перед звільненням Хрущову не підписують в Мавзолеї обхідний лист: він прийняв двох, а здав одного».
Іноді анекдоти, в яких проглядала справжня радянська реальність розповідали і самому Микиті Сергійовичу,  про що він згадує в своїх спогадах: Я... зустрічаюся з людьми, і вони розповідають мені сумні анекдоти, що відображають нинішнє становище в країні. Один із таких співбесідників запитав мене: „Чи може верблюд дійти від Москви до Владивостока?” Я відповів: „Думаю, у нього вистачить сил”. Співбесідник засміявся: „Не дійде, його з’їдять по дорозі”.5
Але Хрущов, переконаний у своїй правоті, не бажав чути застережень. Він навіть висунув ще одне нереальне гасло: «Наздогнати і обігнати Америку!». До цього гасла майже все населення країни поставилося з неприхованою іронією і черговий політичний лозунг перетворився на анекдот: «Біжать наввипередки Кеннеді та Хрущов. Кеннеді, природно, приходить першим. Наступного ранку ТАРС повідомляє: «М.С. Хрущов зайняв почесне друге місце. А Кеннеді - передостаннє».
         Епопея з насадженням кукурудзи від Чорного до Балтійського морів дала чергову порцію матеріалу для народних дотепників: «Радянські футболісти виграли Олімпійські ігри, коли Микита Сергійович пообіцяв засіяти останнє футбольне поле кукурудзою», «Як змінив Хрущов ленінську формулу комунізму? –Комунізм - це радянська влада плюс кукурудзація всієї країни».
 Микита Сергійович дійсно був не байдужий до сільського господарства. Але ситуація залишалася вкрай складною. У країні не вистачало хронічно продуктів харчування. Кращі фахівці залишали село і переїжджали у міста. На продукцію села були штучно занижені ціни, вони не відшкодовували витрат на її виготовлення. Праця в колгоспах і радгоспах була невигідною. Присадибні ділянки селян не забезпечували їх самих, тому що обкладалися великими податками на кожне дерево, на кожну голову худоби. В цій ситуації не допомагали і часті інспекційні поїздки першого керівника держави:
«Після відвідин Хрущовим свиноферми в редакції вирішують, який підпис зробити під фото.
-         Може, «Тов. Хрущов серед свиней»?
-         Не годиться.
-         Або «Свині навколо тов. Хрущова»?
-         Теж погано…
Вранці газета вийшла з підписом: «Третій ліворуч-тов. Хрущов».
«Хрущов приїжджає в колгосп і по-батьківськи розмовляє з колгоспниками.
-         Як поживаєте? –жартує Микита Сергійович.
-         Та нічого, живемо, - жартують колгоспники».
М. Хрущов був переконаним ворогом капіталістичного ладу. Однак вважав, що боротьба між соціалізмом і капіталізмом повинна бути суто економічною, що обидві країни (СРСР і США) можуть мирно співіснувати на планеті. Протягом 1955-1960 рр. Радянський Союз в односторонньому порядку двічі провів скорочення збройних сил. Правда ці кроки можна оцінити інакше, адже в СРСР успішно були проведені випробовування балістичних ракет, і в можливій війні вирішальну роль відігравала вже не кількісна перевага військових сил, а наявність нових видів зброї. Наскільки безглуздо для населення країни виглядала гонка озброєнь, яка з новою силою розпочалася після інциденту з розвідувальним літаком Гаррі Пауерса, свідчить хоч би такий анекдот:
«Під час зустрічі Хрущова з Кеннеді, останній став хвалитися, що у США стільки ядерної зброї, що нею можна двадцять раз знищити планету…
На що Хрущов відповів -…
- Ну і для чого ж нам двадцять разів вбивати вже мертвих людей, ми ж не садисти якісь, … у нас ядерної зброї вистачить тільки на одне знищення         людства …»
Не оминув народний гумор і відносини між Кубою, де до влади прийшов Фідель Кастро та Радянським Союзом, який докладав всі зусилля, щоб підтримувати «визвольні рухи» та «революції» в усіх куточках планети: «Фіделю Кастро влаштували гарячу зустріч в Москві. Залишившись з Хрущовим наодинці, Кастро зриває парик, відклеює бороду і, обезсилений, опускається на стілець:
- Не можу більше …
- Треба, Федю, треба!!»
         Десталінізація, створивши нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури в Україні, була зведена нанівець політикою русифікації України, яка проводилася під гаслами «інтернаціоналізму». Сумнозвісний дозвіл батькам учнів кожної школи вирішувати, якою мовою має відбуватися навчальний процес, насправді означав, що місцеве керівництво, буде бездумно виконувати русифікаторські наміри центру. В цей час особливої популярності в Західній Україні набуває наступний анекдот:
«Микита Сергійович приїхав в Західну Україну. Коли йому налили самогону, він запитує:
- Неужели это еще не изжито?
- Ні-ні, це не із жита, це із цукру, нормальний, пийте!»
         Відносини Хрущова та інтелігенції - то особлива тема. І частина анекдотів безперечно виникла в середовищі інтелігенції. Після викриття культу особи Сталіна інтелігенція розраховувала, що почнеться справжня демократизація країни. Натомість швидко приходить розчарування. Хрущов ставився до культури по-сталінськи, вважав її лише ідеологічним інструментом, не допускав відходу від канонів соціалістичного реалізму, не сприймав модерних жанрів мистецтва. Невігластво стало візитною карткою суджень Хрущова в сфері культури. Анекдот-афоризми виростають, як гриби після дощу: «Хрущова на свинофермі можна відрізнити лише по капелюху», «Пленум по питанням літератури та мистецтва називався «ухрущение строптивых», «Колгоспник, познайомившись з письменником, говорить йому: - Вам добре, в літературі Микита Сергійович хоч щось розуміє».
Великої популярності набувають афоризми та літературні жарти, чиє авторство було так чи інакше зафіксоване. Ось, наприклад, як український літератор Борис Маймасюра відгукнувся на діяльність Микити Сергійовича в сфері культури:
Як писати і про що,
Що нам говорити,
Знає те один Хрущов,
Всесоюзний критик6
         Все це не додавало популярності Хрущову. Грошова реформа, зменшення асигнування на виробництво товарів народного вжитку, підвищення цін на м'ясо, масло та інші продукти визивали загальне невдоволення. Але, звичайно не це вирішило долю Хрущова. Його долю вирішувало найближче оточення. Імпульсивність, схильність до авторитарних рішень і пристрасть до всіляких бюрократичних реорганізацій завжди викликали невдоволення в партійному та державному апараті. 14 жовтня 1964 року, скориставшись відсутністю Хрущова, Пленум ЦК КПРС звільняє його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і члена Президії ЦК КПРС. Ситуація була настільки прозорою, що відреагувати на неї суспільство просто не могло:
1.     «Як відомо, на листопадові свята, що відбулися після зняття Хрущова, крейсер «Аврора» намагалися перевести по каналу в Москву. Для чого?
-         Дати залп по тимчасовому уряду».
2.     «А що, Микита Сергійович більше вже не Хрущов?»
3.     «Що спільного між Хрущовим та космічним кораблем «Восток-1?
- Вони вилетіли одночасно».
  4. «Що спільного у наших вождів з американськими безробітними?
      - І ті, і інші не впевнені в своєму завтрашньому дні».
         Історики намагаються дати свою оцінку діяльності М. Хрущова. З’явилася концепція «хрущовізму» як соціально-політичного явища в історії радянської держави. Політичний портрет Хрущова в дослідженнях істориків достатньо строкатий і містить багато взаємо протилежних рис. Ми далекі від думки, що в політичних анекдотах міститься більше істини, ніж в наукових дослідженнях. Але досить часто буває, що в анекдотах міститься більше правди та істини, ніж в історичних дослідженнях. На відміну від історичних досліджень, анекдоти створюються не з кон′юктурних міркувань, хоч механізм створення й поширення анекдотів і не досліджений повною мірою. Іноді гумор політичних анекдотів є надто різким, часто він віддає непристойністю, але щоб анекдот став популярним, в ньому повинна йти мова про речі, що стосуються всього суспільства. Це повною мірою стосується і анекдотів, в яких оцінюється діяльність Хрущова. В них часто Хрущов порівнюється зі своїми попередниками та наступниками:
1.     «Назвіть трьох найвидатніших українських діячів.
-         Ленін, що проголосив право націй на самовизначення, Сталін, що об’єднав Західну і Східну Україну та Хрущов, що приєднав Крим до України».
2.     «При Леніні було як в тунелі: всюди темрява, попереду світло. При Сталіні – як в автобусі: один водій, половина сидить, інші половина трясеться. При Хрущові – як в цирку: один говорить, всі сміються. При Брежнєві – як в кіно: всі чекають закінчення сеансу».
3.     «Які речі Хрущов не зміг зробити?
    - Побудувати міст вздовж Москви – ріки, об’єднати підлогу зі стелею та поділити міністерство транспорту на два міністерства: «Туди» і «Звідти».
4.     «В 1965 році мешканці Одеси звернулися в ЦК з проханням повернути Хрущова: краще десять років без хліба, ніж рік без анекдотів».
У 1971 році, коли помер Хрущов, створити пам’ятник на його могилі зголосився всесвітньо відомий скульптор Ернст Нєізвєстний. Пам’ятник зроблено з двох брил мармуру - білої та чорної, що контрастують між собою, як контрастувала більшість вчинків самого Микити Сергійовича. Мабуть, краще передати суть епохи, коли Хрущов перебував у влади, навряд чи комусь вдасться, як і створити політичні анекдоти, в яких він є головним персонажем.

Література
1.     Борев Ю. Фарисея. – М., 1992. – 349с.; Борев Ю. Краткий курс сталинизма в анекдотах и преданиях. – Житомир, 1992. – 141с.; Борев Ю. История государства советского в преданиях и анекдотах. – М., 1995. – 256с.
2.     Сучасні підходи до історичної освіти. Методичний додаток до навчального посібника «Історія епохи очима людини. Україна та Європа в 1900-1939 рр.»/Уклад. І.Костюк, П.Кендзьор. –Львів, 2004. – С.35.
3.     Десятов Д.Л. Анекдот як повноцінне джерело історичної інформації // Історія в школах України.  – 2007. – № 2. – С.33 – 38.
4.     Дейвіс, Норман. Європа: Історія. – К., 2006. – С.1125.
5.     http://www.imena.tv
6.     http://www.memorial.org.ua
Читати далі
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...