Цитата дня

Без прагнення до наукової роботи вчитель неминуче підпадає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.
А. Дістервег

26 вересня 2012 р.

Особливості Голокосту на Миколаївщині



Початок війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу та окупація гітлерівськими військами південноукраїнських земель співпадає з початком третього етапу «Остаточного вирішення єврейського питання», змістом якого стало методичне і організоване знищення євреїв в окупованих країнах. Таких масштабів цинічного і безглуздого винищення мирного населення історія людства не знала. Підтвердженням цього стали події на Миколаївщині в часи нацистської окупації.  

Вивченню історії Голокосту на території Миколаївщини присвятили свої роботи такі дослідники як М. Багмет, О. Гриневич, П. Соболь та інші. Згадані науковці ставили собі за мету відновити фактологічну картину Голокосту на території Миколаївської області. В умовах, коли довгий час ця тема перебувала поза межами наукового дискурсу, це було актуальним завданням історичної науки. Сьогодні ж, ми вважаємо, на черзі стоїть введення елементів компаративного аналізу у вивчення цієї складної теми. Саме тому, головним завданням нашої статті ми визначили встановлення особливостей Голокосту на території нашої області.
            Щоб виконати поставлене завдання, для початку здійснимо короткий огляд подій, що відбулися на Миколаївщині в період Голокосту. У Миколаєві до початку війни проживало 25280 євреїв, що складало 15% від загальної кількості міських жителів. Всього ж на Миколаївщині проживало 44 269 євреїв [1]. Частина єврейського населення евакуювалася разом з суднобудівними заводами в Астрахань, Сталінград, на Кавказ. Але більша частина їх, особливо жителі єврейських сіл, не встигли цього зробити і були заздалегідь приречені на повне знищення [2].
         На півдні України, на відміну від інших регіонів, нацисти не вважали за потрібне створювати гетто як місця концентрації та ізоляції євреїв. Є відомості про існування гетто лише в північних районах Миколаївської області – в с.Криве Озеро, с.Мостове, м.Голта (Первомайськ). Але й вони проіснували недовгий час. Є згадки про існування гетто і в інших місцях, але немає підтверджень щодо існування в них органів єврейського самоврядування (юденратів), тому вірогідніше буде їх розглядати як табори для тимчасового перебування євреїв.
         Знищення єврейського населення на Миколаївщині відбувалося за типовим сценарієм. Слідом за бойовими частинами німецької армії по щойно окупованій місцевості рухалася оперативна команда СС, і після захоплення кожного населеного пункту впродовж двох тижнів видавався наказ, згідно якого організовувалися виявлення і знищення євреїв. «Кожна оперативна команда просувалася слідом за частинами німецької армії, що наступали із захопленням населеного пункту або міста, здійснювала вилучення радянського активу, євреїв та інших осіб, неблагонадійних для німецької армії, і знищувала їх.» Так спокійно, буденно і цинічно говорив про ці події колишній начальник поліції безпеки Сандлер у своїх свідченнях під час судового процесу, що розслідував злодіяння фашистських окупантів на Миколаївщині [3].
         Перший зафіксований розстріл євреїв мав місце в с. Покровське (Покровка) Веселинівського району 14 серпня 1941 року, коли було розстріляно 9 чоловік. За іншими даними розстріли розпочалися ще раніше, а саме коли було окуповано
с. Благодатне Очаківського району. 3 серпня в цьому селі було розстріляно 2 сільських активіста та 18 євреїв
[4].
         Трагічні події розпочалися в самому Миколаєві в серпні 1941 р., коли євреям було наказано з’явитися з документами, грошима, цінностями та речами першої необхідності на збірні пункти в районі старого міського єврейського кладовища (нині на цьому місці знаходиться Миколаївський зоопарк).
Вже в перші дні окупації айнзацкоманда 11-а розстріляла в місті 227 євреїв. Всіх інших на вантажних машинах протягом трьох днів вивозили за межі міста «на роботи», з яких уже ніхто не повертався. Місцем страти було обрано балки біля
с. Воскресенське, що знаходилося за 12 км від міста. Саме до цього місця 21 вересня, рано-вранці, приречених привезли в критих машинах, кожна з яких повністю була набита людьми. Більшість жертв і не підозрювали про свою участь, яку приготували для них кати, або ж продовжувала до останнього сподіватися на краще. Люди були впевнені, що їх везуть на сільгоспроботи збирати помідори чи виноград
[5]. Тому в перший день вантажівки з приреченими не супроводжувалися охороною. Автомобілі звертали з Баштанського шосе і повертали до балок, що відділяли Воскресенське від сусіднього з ним села Калинівки. Німці поставили пости і закрили цей район для селян. Скоро все село почуло кулеметну стрілянину і гвинтівочні залпи.
         Неподалік від с. Воскресенська на території сіл Михайло-Ларіно і Петрівки існував концтабір. В ньому в нестерпних умовах перебували від 6 до 8 тис. євреїв. В цьому таборі проводили систематичні тортури та побої в’язнів-євреїв. Поряд з територією табору знаходився парк, що був перетворений у місце розстрілу ув’язнених. Щоб приховати сліди злочину, на місці поховань висаджували дерева. В червні 1944 року було відкрито 30 ям поховань з останками сотень людей [6].
         18 серпня 1941 року був окупований Снігурівський район Миколаївської області. В районі до війни знаходилося чотири єврейські сільради: Нагартавська, Романівська, Ерштмайська (Первомайська) і Молотівська, в яких проживало більше 4900 євреїв. 14 вересня 1941 року в селах Романівка і Першотравневе було знищено 1778 чоловік. Не менше 160 євреїв були розстріляні у вересні 1941 р. поблизу села Снігурівка [7].
         Типовими були події в селі Новий Путь (колгосп Червона Зірка) Снігурівського району, де за спогадами мешканців сусідніх сіл усім жителям населеного пункту (а це були, в основному, євреї), через тиждень після приходу німців було наказано вийти на околицю села, де їх розстріляли біля викопаної ними ж траншеї. Пам’яткою про цю трагедію є обеліск, споруджений на місці розстрілу. Варто зазначити, що абсолютна більшість мешканців цього села навіть не збиралися евакуюватися до приходу окупантів, бо не здогадувалися про антиєврейську політику нацистської Німеччини та перші факти масового знищення євреїв, оскільки радянська преса не вважала за необхідне інформувати про це. З усіх жителів села врятувалися лише дві сімї, котрі встигли виїхати до приходу окупантів.
         Серед населених пунктів Снігурівського району, де проходили масові розстріли єврейського населення, треба назвати ще хутори: Виноградний, де було знищено 118 осіб, Яровий – 280, села Молотовка – 270, селище ім.Фрунзе – 280 осіб [8].
         У вересні 1941 р. було проведено розстріл єврейського населення в одному з найбільших єврейських поселень півдня України – селищі Нагартав (тепер – частина смт. Березнегувате Миколаївської області). В Нагартаві окупантами було знищено 865 євреїв [9].
         5 квітня 1944 року комісією у складі представників Нагартавської і Романівської сільради було встановлено, що з цих колгоспів евакуйовано одиниці єврейських сімей, а розстріляно сотні. В списках, складених в 1944 році, фігурують сімї Файгон (розстріляно 6 чоловік), Арав (розстріляно 13 чоловік), Теслер (розстріляно 7 чоловік), Бурман (розстріляно 4 чоловіка), Коган (розстріляно 6 чоловік) та багато інших [10].
        У акті Надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів фашистів в Березнегуватському районі Миколаївської області від 5 квітня 1944 року, складеного завідуючим районним відділом освіти Ф.Г. Скрилем та іншими, встановлено, що масові розстріли проводились підрозділом Лейбштардарт СС Адольф Гітлер. В результаті дій цього підрозділу в районі було знищено 93 % єврейського населення, що складає приблизно 1975 чоловік [11].
         В Баштанському районі Миколаївської області було 3 єврейських сільських рад: Новополтавська, Добранська, Єфінгарська (зараз с. Плющівка). 12 серпня – в Доброму 638 чоловік, 13 серпня в Новополтавці – 1040 чоловік, 10 вересня 1941 року в Єфінгарі було розстріляно 519 чоловік,  в Баштанці – 218 чоловік [12, 13].
Наведений перелік місць, де відбувалося масове знищення єврейського населення на території Миколаївської області, є далеко неповним. Всього за час окупації Миколаївської області в 1941-1944 рр. було знищено 23 тисячі євреїв, із них 15 тисяч місцевого населення і 8 тисяч з інших областей України, без 4 північних районів, що входили до складу Трансністрії. У села, «звільнені» від євреїв, окупанти заохочували переселятися жителів навколишніх населених пунктів. Протягом серпня – жовтня 1941 р. окупантами було знищено більшість євреїв – сільських жителів Миколаївщини. Після цих подій на Півдні України єврейські села остаточно зникли, залишившись лише фактом історії.
 Дещо інакше розгорталися події на тій території Миколаївської області, яку було передано в управління румунським окупаційним органам, і вона отримала назву Трасністрія. Попри величезну кількість даних, геноциду євреїв у Трансністрії приділють значно менше уваги. Але на цій території, площею приблизно в 50 тисяч кв. км, нацистські окупанти та їх союзники за два роки й сім місяців позбавили життя понад 300 тис. євреїв.
Потрібно зауважити, що протягом серпня – вересня цей регіон досить ретельно «прочесала» айнзацкоманда групи «D», знищуючи євреїв, яких змогли виявити. Так, у с. Слава Доманівського району були розстріляні 24 особи, у селищі Березанка – 30 євреїв, в с. Раштадт (Поріччя) Мостовського району – 44 особи. В селах Голтянського повіту (Первомайський район) були розстріляні: в с. Голосково – 241 осіб, в с. Чаусово – 44 особи, в  с. Богачево – 131 особу та Лукагівка – 156 осіб [14].
Восени 1941 р. генерал – губернатор Трансністрії наказав розгорнути створення спеціальних таборів для розміщення євреїв, яких «переміщували» з інших окупованих нацистами регіонів України. На початку листопада 1941 року в Богданівку під конвоєм румунських жандармів почали прибувати групами євреї, які зганялися сюди за наказом румунської окупаційної влади з Одеси, вінницьких таборів і Молдавської РСР.
Вивчення обставин Голокосту на цій частині території Миколаївської області змушує нас не погодитися з поширеною думкою, що румунська окупаційна влада в своїх діях була менш послідовна і методична, ніж німецька [15].
Можливо, політичний режим, встановлений Румунією на окупованих українських землях, був не такий деспотичний, як на сусідніх окупованих німцями територіях, однак до єврейського населення румунська влада ставилася так само радикально і безкомпромісно, як і в інших регіонах України, хоч румуни, на відміну від нацистів, не були «цивілізаційними антисемітами» [16]. І хоча головна відповідальність за Катастрофу євреїв лягає на гітлерівську Німеччину, режим Антонечку, який знищив сотні тисяч євреїв, постає як співучасник найстрашніших злочинів в історії людства. Документальні факти переконливо це підтверджують. Диктатор, визнаючи свої злочини, підкреслював, що він керувався правом окупанта і діяв за цим принципом: «У жовтні, коли в Одесі було підірвано будинок комендатури, я надав дозвіл на проведення репресій. Так, я надав дозвіл на проведення репресій. Також визначив кількість. Я беру за це усю відповідальність на себе. Я усе життя вважав, що коли лідер перемагає, йому належить уся слава, коли втрачає – йому належить уся відповідальність…» [17].
Ми не знайдемо також великої різниці в ідеологічних догмах румунського та нацистського окупаційного режиму: «Ми перебуваємо на межі історичного моменту загального піднесення нації, національного випробування та очищення нашого народу від усіх чужорідних елементів, які виросли як бур’яни,  закриваючи наше майбутнє. Необхідно знищити заразу і всі рештки скинутого режиму. Заходи по очищенню нації здійснюватимуться шляхом депортацій та ізоляцій в таборах праці, в місця звідки не зможе поширитися зараза від усіх євреїв, так само, як і від інших, чужих народові, елементів, походження яких є сумнівним. Для повноцінного здійснення операцій по очищенню нації, провінційним адміністраціям необхідно повідомити про міграцію єврейських і всіх інших чужорідних елементів, які необхідно депортувати за межі провінцій назавжди, їм немає, що тут шукати» [18].
Оперативною командою був розроблений план доставки людей у Богданівку до місць страти за певними маршрутами. Колони приречених на загибель, від півтори до п’яти тисяч чоловік кожна,  прибували у Богданівський табір впродовж грудня 1941 — січня 1942 років. Знесилених людей, що пройшли сотні кілометрів без їжі і води, румунська охорона вела до місця страти аж двадцять три дні. Рухалися вони в напрямку села Богданівка окремими колонами. Тих, що відставали, вбивали на місці. Це відбувалося в районі сіл Агафіївка, Граціанівка, Мар’янівка та Новопавлівка [19].
15 січня 1942 року з Берліна надійшов наказ припинити масові розстріли євреїв. Але до цього часу в Богданівці уже було знищено загалом 52 000. Надійшов аналогічний наказ із Голтянської румунської префектури про припинення масових розстрілів в’язнів Богданівського табору. Але розстріли продовжувалися. Протягом двох тижнів замордували ще 2 000 осіб.
Треба зазначити, що, згідно з німецькими даними, в Богданівському яру було розстріляно 35 000 осіб, а за даними Миколаївської обласної Комісії по розслідуванню злодіянь фашистських окупантів та ізраїльського меморіального музею Яд Вашем всього в Богданівці було знищено близько 54 000 євреїв [20].
Не менш трагічно розгорталися події в районі Доманівки. Формальним приводом до видання наказу румунського губернатора, яким передбачалося знищити всіх євреїв, які на той час знаходилися в Доманівці, став спалах тифу серед в’язнів. Першими були вбиті хворі та інваліди, які не могли самі рухатися і вийти за межі табору до лісу, де готувалася страта. Їх загнали в конюшні, які облили нафтою, попередньо обложивши дах і ворота сіном. У Доманівці вбивали по 300-400 осіб кожні 3-4 дні; таким чином, кровопролиття тривало два місяці.
До моменту звільнення Доманівського району в 1944 році, в таборі в живих залишилося тільки 150 чоловік. Всього ж по Доманівському районі нараховується більше 115 тисяч розстріляних євреїв, більшою частиною мешканців сусідніх з Миколаївською областей України і Молдавії.
Дуже складним є питання причетності до геноциду євреїв місцевого населення. Відомі випадки, коли над в’язнями таборів нестерпно знущалися не тільки німці й румуни, а й «свої». Відомий факт участі у Голокості 12 поліцаїв — жителів Богданівки, які зголосилися співробітничати з фашистами. Керував ними справжній кат Іван Сливенко, якого боялося усе село. Поліцаї почували себе господарями становища і підкорялися лише чотирьом німецьким офіцерам, які проживали в селі і рідко навідувалися у табір. Згадуваний вище нацистський прислужник Іван Сливенко  вбив молоду дівчину лише за те, що вона назвала його товаришем (за аналогією до комуністичного звертання). Після війни судом було доведено, що Сливенко особисто вбив 300 євреїв, за його наказом вилучені у людей цінності поліцаї звозили у хлів, що йому належав [21].
Також у розпорядженні дослідників є  факти участі українського населення в страхітливих подіях, що відбувалися не тільки в Богданівці. Ще у вересні 1941 р. українцями – жителями колгоспу ім. Кагановича (40 км від Миколаєва) -  були передані німцям для розстрілу не менше 70 євреїв, що були знищені у тому ж населеному пункті. Група українців-поліцаїв на чолі з головою Голтянської повітової поліції Андрусенком брали участь у розстрілах євреїв у Богданівському таборі, с. Червона Володимирівка, Лідіївка, Мостове. Українці-поліцаї на чолі з головою районної жандармерії Є. Руденком брали участь у знищенні єврейського населення сіл Баштанки, колоній Добре, Єфінгар, Новополтавки.
Частина неєврейського населення ставилася до фактів масового знищення євреїв з байдужістю або побоювалася виявляти свою прихильність щодо євреїв. Щоб пояснити таке «лояльне» ставлення до страхітливих подій слід зважати на певну ефективність шаленої пропагандистської кампанії, що велася німцями протягом всього окупаційного періоду [22].
Ради справедливості зауважимо, що серед населення знаходилися люди, у яких голос совісті був сильнішим за нацистську пропаганду та залякування. У цілому активно підтримувала антиєврейські заходи порівняно незначна частина українського населення, а переважна більшість займала нейтральну позицію. Досить багато людей зуміли подолати забобони та пропагандистський пресинг окупантів, стали на шляху погромників та катів, реально допомагаючи їхнім жертвам [23].
           Наш аналіз буде неповним, якщо не згадати, що разом з окупантами в актах масового знищення єврейського населення брали участь жителі німецьких колоній, які існували на Миколаївщині ще з кінця XVIII ст. На початку окупації було створено спеціальні зондергрупи з числа  місцевих німців. Зондергрупа в колонії Ландау, що діяла в Трансністрії, поділялась на 18 бірайхкоманд (районних комендатур), що розташовувалися тільки в німецьких колоніях. На території Миколаївщини бірайхкоманди були дислоковані в колоніях Шпейєр, Ворс, Гальбштадт, Раштадт. Районним комендатурам підпорядковувалися загони «зельбстшутц» (загони «самооборони»), створені з числа місцевих німецьких колоністів. Так, під керівництвом раштадтської комендатури знаходилися загони колоній Раштадт (сучасне с. Поріччя), Мюнхен (тепер с. Градівка), Михайлівка та хуторів Нова Америка (колишній радгосп ім. Луначарського) і Богданівка, що включали до трьохсот фольксдойче.
         Румунська адміністрація саме в район дислокації загонів Раштадтської комендатури спрямувала найбільш масовий потік єврейського населення Транстністрії, приреченого на фізичне винищення. Богданівська трагедія була здійснена якраз цими п’ятьма загонами БК-11.
         Крім подібних великомасштабних розстрілів, також проводилися менш чисельні за кількістю жертв. Так, загоном «самооборони» хутору Нова Америка, до складу якого входили 32 колоністи, з січня по жовтень 1941 р. на території Миколаївщини було знищено: у Веселинівському районі біля сіл Подолянка і Суха Балка по 300 чол., за с. Степанівка – 360 чол., хут. Ново-Ільїнка – 180 чол.; у Вознесенському районі за с. Ястребинове й хут. Бабина Балка по 600 чол., біля хут. Нова Америка – 300 чол.; у Доманівському районі за с. Шевченко – 250 чол., с. Нова Умань – 100 чол., біля радгоспу «Суха Балка» – 350 чол. мирного єврейського населення [24].
         Дані, що свідчили про участь фольксдойче у масових розстрілах євреїв, були встановлені ще в ході звільнення території України від нацистської окупації. Збір цієї інформації здійснювався як радянськими каральними органами, так і створеним у воєнний час Єврейським Антифашистським комітетом. Незначна частка матеріалів свідків останнього, базованих тільки на спогадах, вперше була опублікована через багато років у «Чорній книзі». Так, в одному із свідчень ми читаємо, що в звірствах приймали участь не тільки чоловіки, але й жінки: «Особливою жорстокістю відрізнялася одна німкеня – колоністка, розкулачена мешканка села Каратаєво. Вона як би п’яніла від власної жорстокості і з дикими криками розбивала дитячі голови прикладами з такою силою, що мізки розбризкувалися на велику відстань» [25].
Слідчі дії радянських каральних органів, проведені вперше після воєнного десятиліття, носили упереджений характер через огульне звинувачення всіх радянських німців у пособництві окупантам. До того ж масові розстріли євреїв проводилися без свідків з місцевого населення. Це значно ускладнювало встановлення дійсних даних щодо участі німецьких колоністів в каральних акціях.
         Більш об’єктивні матеріали з цього питання були представлені під час показових судових процесів над членами новоамериканського і богданівського загонів «зельбстшутц», проведених у 1965 та 1967 рр. в Миколаєві виїзною сесією Верховного Суду УРСР. В ході як попереднього слідства, так і судових засідань, було встановлено, що німецькі колоністи, які входили до цих загонів «самооборони», дійсно брали участь (це поняття включає конвоювання, оточування та безпосередню стрільбу) під час масових каральних акцій проти євреїв.
         Треба звернути увагу і на причини, що спонукали фольксдойче до участі в розстрілах. Ставлення до євреїв, які вбачалися нацистським керівництвом синонімом комуністів, повинно було стати свідченням лояльності німецьких колоністів до окупаційної влади. Незважаючи на особливе становище в порівнянні з рештою населення України (продовольче забезпечення, пільгове оподаткування та ін.), етнічний підхід не рятував фольксдойче при найменшій підозрі у прорадянських симпатіях. До того ж для німецьких колоністів, (які значно постраждали в ході суцільної колективізації, розкуркулення, голодомору, обвальних репресій та огульних звинувачень у пособництві фашизму напередодні війни), євреї під впливом нацистської агітації ставали уособленням невдоволення радянською владою. Нерідкими були й випадки примусового включення фольксдойче (в тому числі неповнолітніх) до загонів «самооборони».
В цілому ж ми можемо зробити наступні висновки. Існування певних особливостей Голокосту на території Миколаївщини було викликане адміністративно-територіальним підпорядкуванням області в роки окупації. Зі встановленням окупаційного режиму адміністративне розмежування Миколаївщини відбулося уздовж Південного Бугу таким чином, що західні райони Миколаївської області було включено до складу губернаторства «Трансністрія», в той час, як інша територія Миколаївської області входила до складу райхкомісаріату «Україна». Територіальне підпорядкування відбилося й на системі засобів «розв’язання» «єврейського питання».
Румунські окупанти внесли власний «внесок» у технологію «остаточного вирішення єврейського питання»: марші в зимову холоднечу людей, повністю роздягнених або закутаних у газети, використання в’язнів на примусових роботах, які чергувалися з масовими розстрілами та знущаннями. Тільки починаючи з 1942 року, Румунія стала відчувати, що Третій Райх не такий вже непереможений, і, побоючись майбутніх наслідків, почали припиняти жорстокі переслідування євреїв, завдяки чому найбільша кількість євреїв України, що пережили Голокост, опинилася саме на теренах Трансністрії.  
Що ж стосується такої особливості Голокосту в Миколаївській області як участь фольксдойче в каральних акціях, то це не стільки пояснюється їх етнічним походженням, скільки чисельністю цієї групи в Миколаївській області. В Миколаєві та області проживала друга за своєю чисельністю група етнічних німців – 28 000 чоловік. Ще в жовтні 1941 р. до Берліна співробітниками каральної окупаційної системи була надіслана доповідь, що містила критичні спостереження відносно поведінки місцевих етнічних німців: «Місцеві німці, навіть якщо вони не є комуністами, мають абсолютно неправильні уявлення про взаємовідносини всередині райху, а також щодо націонал-соціалістичних лідерів. До євреїв вони ставляться байдуже. Показовим є факт, що після вступу німецьких військ місцеві німці не вжили жодних заходів проти євреїв; ба більше – вони вважали євреїв людьми, які не становлять жодної загрози» [26]. Проте, етнічні німці, як, власне, і місцеве населення, що складалося з представників різних національностей, у своїй основній масі без будь-якого обурення сприйняли масове знищення євреїв окупаційною владою. Українські німці, хоча цілковито й не поділяли нацистської ідеології з її біологічним расизмом, антисемітизмом, антигуманним і аморальним ставленням до інших народів, як правило, не йшли на конфронтацію з гітлерівським режимом.
         Те, що гітлерівці намагалися долучити до масових вбивств і місцеве населення, обробляючи свідомість людей, заохочуючи або залякуючи їх, є загальновідомим фактом. Дійсно, певна частина населення, переважно міських та сільських люмпенів, зазіхаючи на єврейське майно й житло, піддалася спокусі розправитися із беззахисними людьми. Але будь-які узагальнення на цю тему будуть не зовсім коректними, оскільки були й інші варіанти поведінки в екстремальних умовах, в які було поставлено місцеве населення окупаційним режимом.
Список використаної літератури
1.     Еврейское население на Николаевщине. Документы и материалы. – Николаев. 1996. – С.185.
2.     Гриневич Е. Холокост на Николаевщине // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв. 2005. – С.203.
3.     Багмет М.О., Козирєва М.Е., Щук ін В.Р. Голокост: винищення єврейського населення в період німецько-румунської окупації // Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1944 рр. Миколаїв, 2004. – С.245.
4.     Гриневич Е.В. Холокост на Николаевщине // Еврейские поселения на Николаевщине. Николаев, 2004. – С.21.
5.     Зі спогадів мешканки Осипової Олександри Олексіївни, 1931 року народження.
6.     Державний архів Миколаївської області, ф. Р-1002, оп. 3, спр. 15, арк. 16.
7.     Гриневич Е. Холокост на Николаевщине // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв. 2005. – С.206.
8.     Там же.  
9.     Державний архів Миколаївської області, ф. Р-1002, оп. 3, спр. 18, арк. 9.
10. Гриневич Е. Холокост на Николаевщине // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв. 2005. – С.208.
11. Державний архів Миколаївської області, ф. Р-1002, оп. 3, спр. 18, арк. 9.
12. Гриневич Е. Холокост на Николаевщине // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв. 2005. – С.209.
13. Там же.
14.  Там же.
15.  Катастрофа и память о ней. Яд Вашем. – С.123.
16.  Подольський А.Ю. Уроки минулого: Історія Голокосту в Україні / Навч. посібник. К., 2007. С.59.
17.  Забарко Б. Трансністрія: біль нашої пам’яті // Режим доступу до матеріалу: http://www.dt.ua/3000/3150/34705/
18.  Там же.
19.  Багмет М.О., Козирєва М., Шубін В.В. Голокост: винищення єврейського населення в період німецько-румунської окупації // Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 19411944. Миколаїв. 2004. С.256.
20.  Соболь П. Геноцид на Доманівщині у роки Другої світової війни // Режим доступу до матеріалу: http://www.mykolayiv-oda.gov.ua/publication/content/940
21.  Там же.
22.  Гогун А. Проблема эффективности нацист ской антисоветской и антисемитской пропаганды // Наукові записки. Збірник. – К., 2006. – Вип.31. – С.158.
23.  Коваль М.В. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення (1941 –1944) // Український історичний журнал. 2006. – № 6. – С.205.
24.  Козирева М. Участь німецьких колоністів у масовому знищенні єврейського населення на території Миколаївщини під час фашистської окупації // Шестые запорожские еврейские чтения. – Запорожье, 2002. – С. 154.
25.  Черная книга. – Киев. 1991. – С.103.
26.  Іванов О.Ф., Іваньков І.О. Політика нацистського режиму стосовно етнічних німців України // УІЖ.2005.№3.С.87.

1 коментар:

  1. Ми разом із тими, хто випробував страждання,

    і черпаємо натхнення в їх боротьбі. Наш обов’язок

    — пам’ятати про жертви, які загинули, шанувати

    тих, хто вижив, і зміцнювати зусилля всього

    людства заради порозуміння і справедливості.

    ВідповістиВидалити

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...