Цитата дня

Без прагнення до наукової роботи вчитель неминуче підпадає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.
А. Дістервег

27 грудня 2013 р.

Національне відродження середини ХІХ початку ХХ століття.


Зміст
     Вступ…………………………………………………………………....3
1.    Шляхетський або дворянський період національно-культурного відродження…………………………………..…...4
1.1            Культурно-просвітницька місія греко-католицького духовенства………………………………………………………………………..6
1.2             Діяльність «Руської Трійці»………………………………………..7
2.   Народницький період національно-культурного відродження…….………………………………………………….11
2.1 Діяльність « Кирило-Мефодієвського братства»…………………..12
2.2 Рух народовців у західноукраїнських землях……………………….13
2.3 Поширення громадівського руху…………………………………….14
3.   Політичний період національного відродження…………….17
3.1 Заснування і діяльність українських політичних партій…………...17
3.2 Погляди І.Франка на національне відродження України…………..21
Висновок. ………………………………………………………….25
Література………………………………………………………….26  
Вступ
 Наприкінці ХVІІІ століття внаслідок поділів Речі Посполитої українські землі були розділенні між двома імперіями. Чужоземне панування, національне гноблення, релігійна роз’єднаність, соціально-економічний гніт, які встановилися після втрати державності, викликали відродження в суспільно-політичній думці ідеї соборності, закликів до боротьби за єдність українських земель, культури їх народу й церкви. Українське відродження пов’язане , по-перше, з процесом формування вітчизняної інтелігенції, по-друге - з процесом становлення власної нації. Хронологічно саме ХІХ та початок ХХ століття стали періодом найвищого піднесення українського визвольного руху і національного відродження. ХІХ  століття позначене фундаментальним зрушенням в етнополітичних процесах в українських землях. У той час відбувається становлення та консолідація української нації- найвищої форми розвитку етносу. Необхідною умовою повноцінності такого процесу вважається спільність території , мови, економіки, культури, національної свідомості. Саме перший компонент і був відсутній з огляду на те , що кордон по р. Збруч розділив українську спільноту на дві частини з усіма неминучими наслідками. У Наддніпрянській Україні значно повільніше відбувалося відторгнення віджилих форм господарювання, поширення національної ідеї та політичної культури. В українських землях, що перебували під контролем Відня, внаслідок існуючих тут політичних і соціально-економічних обставин виникли передумови для більш інтенсивної інтеграції українства у політичне життя Австрії, зростання його свідомості. Специфічні риси мав процес самоідентифікації українського населення в обох імперіях. Питання історії національного відродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України в ХІХ – початку ХХ ст., культурної свідомості та  історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які на протязі багатьох століть знаходились в різних соціокультурних системах, об’єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу України, культурного нігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження 1917-1920 рр., сформувавши платформу українського руху.
Мене зацікавила саме ця тема тому, що  події, які розгортаються сьогодні в Україні мають доленосне значення для майбутнього нашої нації. Багато століть ми зазнавали утисків  від своїх сильніших сусідів, і ось під кінець ХХ століття ми отримали реальний шанс, вистражданий багатьма поколіннями, будувати власну державу. Метою моєї роботи було показати той складний шлях , який пройшла моя нація до незалежності і я б не хотіла, щоб цей шлях виявився марним. Щоб нарешті той лозунг, який ми чуємо скрізь, що: «Схід і Захід разом»  був не простими «словами на вітер», а мав реальне втілення у нашому житті. У моїй роботі неодноразово буде згадка про те, що у ХІХ ст. , навіть знаходячись у різних імперіях , із різною ідеологією, кращі представники України розуміли єдність української нації.
    
1. Шляхетський або дворянський період національно-культурного відродження.
 Український народ належить до тих слов’янських та неслов’янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст.. змагалися за національне відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності. Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження,  є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації. Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з ХІХ ст. національного відродження: академічний, культурний та політичний;
- на першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу;
- другий етап національного розвитку – культурна фаза, визначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчання, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов’язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті;
- на третьому, політичному етапі нація, об’єднана спільною мовою висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.
Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східній  Україні воно почалося в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед: «У пробудженні української народності та збереженні історичної традиції.  Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія. Другим чинником українського відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст.» На Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопились цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов’янському руслі. Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська. Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з’являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття „нації”, яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття „батьківщина” охоплює всі українські землі.
1.1 Культурно-просвітницька місія греко-католицького духовенства.
 Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконувало греко-католицьке духовенство. Під впливом політики „просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з’являється перше покоління «будителів». Саме в середовищі українського греко-католицького духовенства з’явилися й перші пробудники національно-культурного відродження у Східній Галичини, Буковині та на Закарпатті. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа Івана Снігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. З їх ініціативи були відкриті парафіяльні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Переміської єпархії нарахувалося понад 380 таких шкіл.З'являються перші граматики (спочатку — у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834). Автором першої в Галичині граматики української мови був І. Могильницький (1777-1831 рр.). В науковій розвідці «Відомості о руськом язиці» (1829 р.) від висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім’ї братніх слов’янських мов, а також про єдність галицьких і «малоросійських» українців. У даній праці І. Могильницький прагнув «оживити пам'ять про руський народ»,  існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні та політичні засади, як чеського та угорського народів.
З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-котолицького обряду (1816 р.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ пастирям для «навчання вірних»,  а парафіянам – для «духовної поживи». Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той час важливим елементом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав  І. Франко. Він назвав його «зірницею відродження в Галичині». Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич – автор твору з історії української церкви, В. Компаневич – дослідник історії монастирів, І. Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою «Повість временних літ». Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як «Малороссийские песни» Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» Котляревського.
В підросійській Україні  представники староукраїнського панства складали меморіали, записки, в яких посилаючись на історичні джерела, доводили права української старшини на зрівняння у становищі з російським дворянством. Захищаючи шляхту , захищали також права нації та своєї батьківщини - Гетьманщини. Важливу роль відіграв  у національному відродженні Новгород-Сіверський гурток. Саме діячі гуртка підготували проект відновлення козацьких формувань України («Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих казаков»), але на жаль він був відхилений царським режимом.
Мені здається , що на прикладі галицьких священників ми бачимо усвідомлення єдності українських земель. Взаємопроникнення культур відіграло консолідуючу роль у прагненні обєднати українські землі в одній державі. Однак, у Східній Україні церква не відіграла такої ролі,  як у Західній, представники церкви  були тією силою , що проводила денаціоналізацію в Україні. На мою думку причиною цього явища була підпорядкованість української церкви Московському патріарху.  Функцію  національного пробудження взяла на себе інтелігенція.

1.2 Діяльність «Руської Трійці»
       На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване «Руською трійцею» — Маркіяном Шашкевичем (1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та Іваном Вагилевичем (1811-1866 рр.). Культурно-просвітницька діяльність «Руської трійці» започаткувала справжнє , національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: «народ руський – одне з головних поколінь слов’янських , русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру».На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови.
         На діяльності «Руської трійці» до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. «Руська трійця» була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації. Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності «Руської трійці» були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов’янський світ. Великий інтерес проявляли діячі «Руської трійці» до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник – «Син Русі», до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірник до друку не призначався -  М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил. У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник «Зоря». Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада баялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензурна комісія, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов’янської мови. У 1837 р., користаючи з м’якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку «Русалка Дністрова». Її вихід Іван Франко назвав пізніше «явищем наскрізь революційним». Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що меж їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ. Цей альманах був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. У вступному слові до «Русалки Дністрової», яке написав Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження «русинів», духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.
    Отже, перший період  національно – культурного відродження пов'язаний з культурно – просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько – українського шляхетства на Правобережжі. На Галичині цьому періодові відповідала доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. Точніше зародки національно – культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства в надрах якого продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально – автономістичні тенденції. На грунті станових дворянських інтересів виник рух, що спирався на історичні традиції та історичні докази. На грунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії України, поступово формувалась українська національна ідея.
 Саме у першій чверті ХІХ ст. , коли серед української інтелігенції посилювалась ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний твір «Історія Русів» (1846р.). «Історія Русів» – це найвизначніший твір української національно – політичної думки кінця XVIII – початку ХХст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. В цьому творі подається картина історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIIIст. По суті це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Автори твору висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати свої права на життя і свободу. На свою державність, свою вільність і власність. Саме в цей час історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Важливим чинником першого періоду національно – культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.
.
Маркіян Шашкевич (1811-1843) письменник, етнограф, фолькльорист, культурно-громадський діяч. Священик у селах Львівщини.Організатор і лідер «Руської Трійці»
2.   Народницький період національно-культурного відродження.
       Народницький період національно-культурного відродження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність».
 Характерні риси даного періоду:
1)керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції;
 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство;
3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко.
Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України.
Її можна поділити на два періоди:
 - романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.);
- позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XIX ст.).
 На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства. Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства. Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі та поширенні на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.


2.1 Діяльність « Кирило - Мефодієвського братства»
Навколо Київського університету згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але  й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М. Гулак, етнограф П. Маркович. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.)  заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефодивське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії, їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства. Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50 років ХІХ століття. На їх думку всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств. Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов’янської конфедерації.
Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичні твори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом за поширюваними рукописними списками поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного і соціального гніту, який панував тоді в Україні. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати своїх задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів заарештовано.
На мою думку, Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург.
2.2 Рух народовців у західноукраїнських землях.
           В Галичині на українське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р. у Відні, які також мали вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складається з духовенства і міської інтелегенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави. Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.
           Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців». Заламання консервативного табору викликало, реакцію серед молоді появу нової групи, що звала себе – народовцями.. Це була молода інтелігенція — вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів («Вечірниці»,«Мета», «Нива», «Русалка», 1860-х р.). Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич, Климкович, Ф. 3аревич Горбаль та ін. Наприкінці 50-х—на початку 60-х років приймають участь у формуванні на Україні народницької ідеології, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти.
2.3 Поширення громадівського руху
          Народовський  рух підтримували студентські учнівські організації, так звані громади. Перша “Українська Громада “ виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф Вовк, І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління». За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника.
            Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені. У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазепинці»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів») У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834—1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії.
            У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839—1884 рр.) в Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенко та ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край» ( 1782—1879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815—1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном. Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святе є діло», прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бнл, єсть и буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М. Лисенка — «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.

3. Політичний період національного відродження
      Хочу підкреслити, що останнє десятиліття ХІХ століття було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну арену виходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізують українську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійності України. Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер.
3.1 Заснування і діяльність українських політичних партій
          В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, у той час виникають політичні групи, які висувають і обстоюють українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870 р.), «Народна Рада» (1885 р.), а згодом і політичні партії. Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.
          Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створена перша на Україні політична організація європейського типу - Русько-українська радикальна партія (РУРП).
Фото
  У 1894 р. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою Національного товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) (1897р.). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху, духовним виразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цих двох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899 р. у Львові утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) — наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі
             Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899 р. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП).  
     Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (БНДП) (1907р.) та Радикальна партія (1906р.). З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Усі три партії — націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична — стають поборниками політичної самостійності України. Спільна політична платформа уможливила їхню тісну співпрацю у передвоєнне десятиліття та в часи діяльності Західно – Української Народної Республіки - (ЗУНР). На території Східної України найбільш впливовою політичною партією була УСДРП.
Фото



 Отже, підводячи підсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX—на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації. Національно-культурне відродження в Україні кінця XІХ— початку XX ст. заклало підвалини для відновлення української державності.
3.2 Погляди І.Франка на національне відродження України
          Яскравим виразником української національної ідеї тієї епохи був видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856—1916).Який  був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал «Житє і слово». За політичну діяльність переслідувався австрійською владою. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць.

Іван Франко
Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби трудящого селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.
Виникнення держави він повязував з виникненням приватної власності та суспільних класів.Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною  силою, яка протистоїть народові й панує над ним.
Характерними ознаками буржуазної держави є наявність міцної армії, як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів.У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби.Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент представляє інтереси заможних верств суспільства.
Такі погляди на державу визначали і його негативне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава матиме чиновницько-адміністративни апарат, який стоятиме над народом, і соціальна  нерівність не буде подолана.

Погляди Івана Франка на державу:
        - Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу.
         -  Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя.
         - Головними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством.
          - І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.
        - Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко висловлював різні думки. В одних працях він обстоював правомірність застосування трудящими радикальних засобів для звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в інших — схилявся до мирних форм політичної боротьби. Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки пролетаріат, а й інші категорії трудівників.
        - Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки.
        - І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов´язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об´єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація.
         - На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі. Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму марксизму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал національної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов до власного народу.
         Я вважаю, що саме І.Франко і є тим провідником народних ідей навколо яких повинно формуватися нове українське , громадянське суспільство.Життя цієї людини наскрізь пронизане болем за долю своєї «нещасної» батьківщини та її обездоленого народу , який віками зазнавав утисків від своїх сусідів. Через все його життя пройшло відчуття єдності українських земель. Своїм особистим прикладом і діяльністю він застерігає нас у сьогоднішній складний час від надмірної ідеалізації курсу держави у будь-який бік. Лише задовольнивши національні прагнення, ми можемо прийняти правильне рішення, а для цього потрібна консолідація суспільства, не декларативна, а реальна.
Висновок
     Національне відродження є досить складним процесом, що характеризується різними стадіями. Їх кількість і хронологічні межі різні автори інтерпретують неоднаково. Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження національної свідомості, сприяння усвідомлення  своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права. Важливим чинником першого періоду національно – культурного відродження була також поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу. Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною і Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі зберігали силу традиції козаччини й пам’ять про часи Гетьманщини і української автономії. В Західній Україні національно-культурна діяльність в деяких сферах проходила доволі повільно, і опір йому чинила консервативна частина греко-католицької церкви. Проте, тут не відбувалось драматичних відступів і зростання національної свідомості з часом ставало все відчутнішим. Особливістю західноукраїнського відродження також було те, що в Галичині, Буковині і Закарпатті воно почалося раніше. Провідною соціальною силою національного відродження тут було прогресивна частина українського духовенства та національна інтелігенція. Нарешті, цей паралельний розвиток мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні і західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес, тобто національне відродження дало імпульс відродженню державного і початку національно-культурної та територіальної інтеграції.
Читати далі

26 грудня 2013 р.

Використання ментального картографування як методичного прийому вивчення життєдіяльності історичної особи на уроках історії

Стаття надрукована в журналі "Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання". - 2013. - № 11. - С.10-12. 
Однією з особливостей навчання історії в школі є особлива увага, яку приділяють вчителі до діяльності історичної особи як головного суб’єкту історичного процесу. Звертаючись до показу історичних осіб, педагоги намагаються «оживити» сухі історичні схеми, показати роль суб’єктивного фактору у розвитку історичних подій, надати своїм учням гарний приклад для наслідування. Але викладаючи учням біографічний матеріал та дбаючи про творче засвоєння ними необхідної суми знань про ту чи іншу історичну особу, часом буває дуже складно досягти того, щоб остання стала для учнів живою та реальною, а не тінню давнини.
В методиці навчання історії розроблено значну кількість методів й методичних прийомів формування в учнів специфічного вміння – характеризувати та оцінювати діяльність історичних осіб. Вчителі традиційно приділяють значну увагу складанню учнями історичного портрета, як характеристиці особи в контексті біографічних даних, світогляду, основних етапів життя. В цьому плані ми маємо значну спадщину радянських та вітчизняних педагогів, методичний багаж яких складається з різноманітних порад, планів, пам’яток та алгоритмів складання історичного портрета, як певної характеристики історичної особи [8; 10].
Крім складання історичного портрета одним із провідних методичних прийомів стала образна характеристика історичного діяча, коли вчитель не тільки виділяє перелік основних зовнішніх ознак історичних фактів з біографії видатної особистості, але й звертає увагу учнів на їх внутрішні, суттєві властивості [6, с. 115].
  Методичний арсенал практикуючого вчителя в роботі над створенням яскравого образу історичної особи складають також такі методичні прийоми як розповідь, сюжетне оповідання, картинне зображення, прийоми контрасту-протиставлення історичних постатей, групова характеристика, драматизація розповіді вчителя тощо. Сьогодні науковці-методисти продовжують працювати над пошуком ефективних методик, спрямованих на вивчення життєдіяльності та біографії історичних постатей [2; 3; 4; 6; 7]. 
На нашу думку, подальший розвиток методики навчання історії в цьому напрямку, вимагає запозичення й дидактичного адаптування методів вивчення життя й діяльності історичної особи, які сьогодні використовуються в історичній науці. Зокрема, в цій статті ми спробуємо визначити методичні можливості використання на уроках історії ментального картографування, як методичного прийому вивчення життєдіяльності історичної особи.
В основу ментального картографування покладено міждисциплінарне поняття ментальної (когнітивної) мапи, яке активно, останнім часом, функціонує у сфері географії, історії, психології, культурології, соціології. Термін «ментальні»/«когнітивні» мапи («cognitive maps») введено Е. Толменом у 1948 р. У 1970-х рр. він здобув поширення в когнітивній психології, що вивчає пізнавальні процеси мислення людини, як-то пам’ять, увага, логічне мислення, уява, здібності щодо прийняття рішень. Сама ж техніка створення когнітивних мап була запропонована братами Тоні та Баррі Бюзенами в 1970-х рр. [5].
       Поняття «ментальної карти» є достатньо широким. Так, в сфері історичної науки поняття «ментальна карта», в окремих випадках, тлумачиться як елемент психічної структури свідомості людини, спосіб сприйняття людиною простору в окремий історичний період [9]. У сфері когнітивної психології, а пізніше зі значною долею ефективності в теорії навчання, це поняття розпочали використовувати для позначення інструменту графічного, візуального відображення процесів мислення. Процес створення когнітивних/ментальних мап («mind-mapping») у навчанні постає як техніка візуалізації мислення та метод альтернативного (нелінійного, нетекстового) запису. Ментальні мапи мають вигляд графічної схеми представлення інформації, діаграми зв’язків, інфосхеми. Зазвичай це деревоподібна схема, у центрі якої – ключове слово/поняття, від якого гілками розходяться похідні слова, поняття, означення дій та розумових операцій [1, с.165].
    Отже, будь-яка інформація, в тому числі й інформація, що стосується біографії історичної особи, може бути подана у вигляді ментальної мапи,  яка в графічному вигляді узагальнює і систематизує основні знання учнів про діяльність історичної особи.
      Але, якщо в процесі вивчення біографії ми задамо певну схему питань, на основі яких учні будуть досліджувати, характеризувати та оцінювати діяльність історичного діяча, ментальна мапа буде виконувати роль засобу реконструкції біографії конкретної людини.
   Саме так, сучасні історики використовують створення ментальної мапи особистості (фізичної, історичної, уявної), як інструмент конструювання психобіографії, ідеального, інтелектуального, типового, фактичного життєпису людини.
    Ментальне картографування особистості можна уявити у вигляді схеми з чотирма гілками: місця, артефакти, події, люди. Мапа особистості, що фіксується як ментальна мапа, передбачає вивчення місць, пов’язаних із життям та діяльністю особи. Зміна місць проживання, роботи та переїзди змінюють контексти сприйняття людиною інформації. Гілка «Місця» на мапі-схемі особистості містить пункти, де людина тривалий час мешкала, працювала, навчалася. Далі на мапі фіксуються так звані «місця сили», де легко думається, приходить осяяння, натхнення. Ще далі – омріяні місця, себто реальні чи віртуальні місця-мрії, які є в кожної людини, куди вона прагне душею, думками, уявою.
      Друга гілка на мапі особистості – «Артефакти», що являють собою ментальні (уявні) чи то фізичні конструкції, котрі допомагають увійти у «продуктивний стан» натхнення, емоційного піднесення, творчої праці. Артефакти на ментальній мапі особистості обіймають: 1. витвори мистецтва, що впливають на формування особистості (живопис, література, музика, кіно); 2. предмети власного витвору, творчості самої особистості, усе, що зроблено своїми руками й зберігає інформацію про творця; 3. техніки продуктивності, які мають користь; 4. одяг, що носила людина в певні періоди життя; 5. інші пам’ятні предмети, пов’язані з миттю, конкретною подією, зустрічами у житті людини.
       Окрема гілка ментальної мапи особистості – це події в її житті, фізичному чи внутрішньому, духовному.
      Гілка «Люди» на ментальній мапі особистості представлена її оточенням, складом окремих груп, соціальних угруповань: родина, сусіди, однокласники, колеги, партнери, клієнти, друзі, клуби за інтересами, культурні й релігійні громади. У фокусі уваги перебувають ті люди, які колись справили велике враження чи мали визначний вплив на перебіг життя особистості.
       Гілка «Люди» структурується в такій послідовності: 1. люди «мрії», на яких орієнтується конкретна особистість, які її надихають, спрямовують дії та поведінку (реальні, знайомі, історичні та літературні персонажі); 2. сім’я, родичі, близькі; 3. друзі (дитинства, у зрілому віці, на все життя, випадкові приятелі); 4. учителі, визнані авторитети, старші друзі, наставники, однокласники; 5. колеги, однодумці, партнери, послідовники ідей, шанувальники таланту [5].
      Застосовуючи ментальне картографування як методичний прийом навчання, вчитель може керувати розумовою діяльністю учнів через зовнішню сторону – організовуючи навчальну роботу за допомогою відповідних засобів. В нашому випадку це може бути навчальна пам’ятка наступного змісту: 
Схема дослідження, характеристики та оцінки діяльності історичної особи
1.     З якими місцями повязана діяльність історичної особи?
а) В якому місці він народився? Де він провів дитинство, юнацькі роки, роки навчання?
б)  З якими місцями пов’язана його історична діяльність?
в)  В яких місцях йому найлегше думалося й працювалося?
г) В яких місцях він планував (мріяв) побувати
2. Як соціальне оточення вплинуло на становлення й формування особистості історичного діяча
а) Якою булла сім’я історичної особи? Хто входив до його найближчого родинного оточення?
б) Хто надихав, спрямовував дії та поведінку історичного діяча? Які реальні, історичні та літературні персонажі?
в) Кого серед найближчого оточення можна назвати справжніми друзями цього історичного діяча?
г) Кого сьогодні можна вважати послідовником його ідей, шанувальником таланту, однодумцем, парнером, колегою тощо?
3. Які артефакти пов’язанні з життям і діяльністю історичної особи?
а) Які твори мистецтва вплинули на формування цієї історичної особистості (живопис, література, музика, кіно)?
б) Які предмети, книги, твори залишила по собі ця людина
в) Які ідеї пов’язанні з діяльністю цієї історичної особи?
г) Який одяг носила ця людина в певні періоди життя?
д) Які інші пам’ятні предмети пов’язані з життям та діяльністю цієї історичної особи?
4.  Які основні події відбулися у фізичному, внутрішньому, духовному житті цієї людини? В яких місцях це відбулося?
Результатом навчальної діяльності учнів з пам’яткою може бути заповнена таблиця, або ж деревоподібна графічна схема. Інший варіант, який може запропонувати вчитель своїм учням – це прив’язати інформацію про діяльність історичної особи до карти.
Сучасні інформаційно-комунікаційні технології дозволяють використовувати в навчанні історії різноманітні мережеві геосервіси, в основі яких лежить використання реального й умовного зображення земної поверхні.  Для використання методичного прийому ментального картографування й  створення ментальних мап історичної особистості найкраще підходить Google-maps. Google-maps – один із мережевих геосервісів корпорації Google, який дозволяє знаходити, відзначати, коментувати та оцінювати різні об’єкти на зображенні земної кулі.  Кожен користувач цього сервісу може створювати свої власні карти та робити відповідні на ній позначки.
Таким чином, в процесі навчання історії учнями можуть створюватися ментальні карти як результат вивчення діяльності історичної особи. На подібній ментальній карті учні позначають місця, з якими пов’язана діяльність історичної особи; фото його друзів, родичів, батьків й інших людей, які вплинули на становлення його особистості; зображення й інтерактивні посилання на артефакти, пов’язані з життєдіяльністю історичної особи; позначення місць, де відбулися найважливіші події тощо.
Відповідні позначки учні можуть зробити використавши набір як стандартних піктограм, так і обравши зображення самих об’єктів, які вони збираються занести до карти. Щоб здійснити подібну процедуру учням потрібно знайти відповідне зображення в Інтернеті та вписати його як адресу піктограми. Навіть в цьому простому варіанті використання мережевого геосервісу, діяльність учнів набиратиме рис дослідницького та творчого характеру.
Крім того, добираючи відповідні піктограми до створеної ментальної мапи, учні самостійно прийдуть до висновку, що будь-який символ, що використовується на історичній карті, несе певну інформацію та містить у собі певний смисл. Важливо, що відповідний авторський продукт можна роздрукувати.  Функцію друку до того ж можна використати інакше – роздрукувати «чисте» зображення частини земної поверхні, як один із варіантів її контурного зображення, для організації подальшої роботи з ним учнів по створенню ментальної мапи.
Працюючи над подібною ментальною мапою, учні створюють цілий мультимедійний ресурс, в який можна інтегрувати текст, зображення, відео чи будь-який інший об’єкт, який стосується діяльності історичної особи. Над однією ментальною мапою може працювати будь-яка кількість користувачів мережевого геосервісу. Єдина вимога – мати обліковий запис в системі Google. Створюючи ментальну мапу особистості, учень може запросити своїх однокласників до її редагування, надавши їм відповідні права користувачів, або ж налаштувати мапу таким чином, що інший учень може залучитися до процесу її редагування самостійно (Приклад подібної учнівської роботи https://maps.google.com.ua/maps/ms?msid=204298110058524102958.0004d660f63b6068b8160&msa=0.). 
Вивчення життєдіяльності історичної особи на уроках історії повинно бути ширшим, ніж вивчення їх біографії, й стати засобом для розвитку особистості учня, формування в нього історичного мислення та свідомості. Запропонований нами в статті методичний прийом  поєднує елементи алгоритмічного, біографічно-оцінного, дослідницького варіантів організації роботи учнів по вивченню життєдіяльності історичної особи на основі використання елементів сучасних методів історичної науки й новітніх інформаційно-комунікаційних технологій.
Література
1.   Ґордон Драйден, Джаннет Вос. Революція в навчанні. Львів: Літопис, 2005. 542 с.
2. Вєнцева Н. О. Вивчення історичних постатей на уроках історії України в 7 класі / Н. О. Вєнцева. – Х.: Вид. Група «Основа», 2010. – 127с. 
3.     Вєнцева Н. О. Вивчення історичних постатей на уроках історії України в 8 класі / Н. О. Вєнцева. – Х.: Вид. Група «Основа», 2010. – 142с.  
4.     Желіба О. Складаємо історичний портрет / О. Желіба // Історія України. – 2006. – № 42. – С.16–17.
5. Колесник І. І. Ментальне картографування та професія історика: між раціональним й уявленим / І. І. Колесник // Український історичний журнал. – 2012. – № 5. – С. 135–156.
6.     Методика навчання історії в школі / О. І. Пометун, Г. О. Фрейман . – К.: Ґенеза, 2005. – 328с.
7.     Мороз П. Методичні вимоги до характеристики історичної особи / П. Мороз // Історія в школах України. – 1997. – №3. – С.26–28.
8.  Лихачова Л. Створення історичного портрета як засіб поглибленого вивчення історії України / Л. Лихачова // Історія України. – 2002. – № 14. – С.8–10. Серавин А. И. Ментальные карты средневековья. Материалы IX международной научной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов». Секция психология. Тезисы к докладу. М.: МГУ, 2002 – 211 с. (стр. 176–178).

10.     Тоболін В. Вивчення життя і діяльності історичних осіб через використання схем-портретів / В. Тоболін  // Історія в школах України. – 1999. – № 1. – С.25–27. 
Читати далі
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...