Цитата дня

Без прагнення до наукової роботи вчитель неминуче підпадає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.
А. Дістервег

10 лютого 2014 р.

Знищення фашистами ромів в окупованій Україні в 1941 – 1944 роках: погляд через десятиліття

Автор цієї статті - Коваль Геннадій Павлович, вчитель історії та географії Новосафронівської ЗОШ І – ІІІ ступенів Новоодеського району Миколаївської області, вчитель вищої категорії, старший вчитель, керівник історико – краєзнавчого клубу «Пошук».Стаття публікується в авторській редакції.
                               Вступ
Актуальність досліджуваної теми.  Пораймос (Параїмос)– (Porrajmos — «знищення») так мовою європейських (валаських) циган (роменос, ромів) іменується геноцид ромів, що проводили нацисти під час Другої світової війни в Європі. Термін запровадив американський професор Ян Хенкок у 1996 Пораймос — «Голокост ромів». Ян Хенкок, не досконалий знавець мови ромів, не знав, що найбільш відоме значення слова «Пораймос» — «наруга, зґвалтування». Тому серед ромських активістів частіше використовуються терміни «Самударіпен» — в буквальному перекладі «убивство всіх» та «Калі Траш» (Kali Traš) — «чорне жахіття». Згадані терміни ще не набули широкого використання серед дослідників проблеми знищення ромів.
Автора зацікавивла тема Голокосту ромів, тому що вона є малодослідженою та потребує глибокого та всестороннього вивчення. Автор не ідеалізує ромів, але їх дискримінація навіть зараз в Європі, інших регіонах світу доводить про упереджене ставлення до цього народу, його багатої культури, різноманітності. Автор не ставив за мету проаналізувати всі аспекти Голокосту ромів в Україні, це неможливо в рамках однієї роботи.
Враховуючи вищезазначене нами була поставлена мета дослідження – розповісти про знищення ромів в окупованій німецько – фашистськими та румунськими військами Україні у 1941 – 1944 роках, дослідження Голокосту ромів та вшанування пам’яті жертв цього Голокосту.
Виходячи із мети нами визначені наступні завдання:
–   спираючись на Інтернет – видання,  літературу, наукові праці істориків, що виставлені в Інтернеті,  газетні публікації показати масштаб Голокосту ромів в Україні та його вивчення в нашій країні;
–  розкрити процеси вшанування памяті жертв Голокосту ромів в Україні, її областях та Миколаївській області;
        встановити кількість загиблих ромів в Україні, місця, де встановлено памятники та памятні знаки жертвам Голокосту ромів;
–   розповісти про переселеня ромів на територію України із Угорщини та Румінії та їх знищення.
Об’єктом дослідження є Голокост ромів, їх знищення фашистами на території окупованої території України в 1941 – 1944 роках;
Предметом дослідження є знищення фашистами ромів в Україні, місця загибелі людей, вивчення істориками України та вченими інших країн в Україні Голокосту ромів, вшанування жертв Голокосту ромів.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період окупації німецько – фашистськими загарбниками України під час Другої світової війни влітку 1941 – осені 1944 років.
Територіальні межі роботи охоплюють територію України в 1941 – 1944 роках, частини розчленованої фашистами України на різні території та зони.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження складають універсальні принципи об’єктивності та історизму, світоглядного плюралізму. В процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи та методи загальнонаукового та історичного аналізу.
Принцип об’єктивності, який орієнтував автора на нейтральність, дозволив критично вивірити окремі заідеологізовані штампи радянської історіографії та окремі упереджені інтерпретації дослідників щодо знищення циган під час війни. Принцип історизму сприяв дослідженню історії життя Льва Бронштейна в революційному житті Російської імперії загалом, та південноукраїнських територій зокрема. Принцип світоглядного плюралізму допоміг простежити різноманітні й протилежні точки зору на проблему. Принцип багатовекторності використовувався з метою дослідження об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливали на діяльність молодих революціонерів в умовах дореволюційної дійсності.
Вивчення життя та діяльності Льва Троцького на Півдні України здійснювалося на основі історичного та логічного загальнонаукових методів. Метод періодизації дозволив простежити основні етапи розвитку життя Льва Троцькогов цей період. Методи систематизації та узагальнення визначили конкретні результати дослідження.
Джерельну базу роботи складають різні роботи. Не зважаючи на масштаби трагедії зазначена проблема вивчена недостатньо. Особливо це стосується країн Східної Європи і, зокрема, України. Свого часу в радянській історіографії Великої Вітчизняної війни циганам місця не знайшлося. Не кращою була ситуація і в закордонній історіографії. Там наукове вивчення ге­ноциду циган почалося лише в 1972 р. з монографії Д. Кенріка і Г. Паксона «Доля європейських циган».
 Темою Голокоста ромів під час Другої світової війни займаються історики М. Бессонов[1], [2], [3], Н. Зіневич [4], А. Жуковський[5], О. Круглов[6], І. Є. Левіт [7], геноцид циган в Криму вивчає М. Тяглий [8] [9] [10], іншими регіонами та аспектами питання взаймаються історики Н. Г. Деметр[11], С. Кульчицкий[12], І. І. Мигович[13], В. Віпперманн[14], Е. Фрезер[15], Є. Навроцька[16], М. Панчук М. [17], Д. Кенрик[18], Є. Друч, О. Гесслер[19], І. Моторна [20]. Присвячені темі статті в Інтернеті [26 – 48], газетні публікації [21], [22], [23], [24], [25], окремі статті в збірниках[49 – 52].
Підсумовуючи короткий огляд історіографії проблеми слід зазначити, що нині ще не завершився збір фактів і реконструкція подій того часу, не виявлені особливості антициганської політики нацистів як у різних регіонах України, так і в країні в цілому. Потребують уточнення етапи й терміни проведення геноциду, регіональна специфіка цих акцій. Все це обумовлює актуальність обраної теми дослідження.
Теоретичне та практичне значення роботи. Дослідження може послужити поштовхом до подальшої розробки тематики, його результаті та фактичні дані можуть бути використані у розробці музейних експозицій, у написанні краєзнавчих робіт, викладанні низки предметів – історія України, історія рідного краю, краєзнавство та багатьох інших.
Апробація. Ця робота ще не представлялась на конференціях.
Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків.
Розділ 1. Голокост ромів в Україні – терміни та коротка історія вивчення питання.
         Цигани в Україні (роми) —
ромська етнічна меншина, яка проживає на території України. Загальна чисельність діаспори (згідно з даними перепису) становить 47 587 осіб, більшість яких проживає у Закарпатській (14 004 особи), Донецькій (4 106 осіб), Дніпропетровській (4 067 осіб) та Одеській (4 035 осіб) областях. В Україні, за останніми даними, проживає 15 етнічних груп циган, серед яких: серви, келдерари, ловарі, кримці (крими), сінті, унгріко рома, словацькі цигани, расейці (гімпени), кишенівці, урсари та ін.
Під час Другої світової війни було знищено 80% усього ромського населення країн Європи. На території Росії, України та Криму, за даними директора Варшавського музею борців гетто Міріам Нович, жертвами геноциду стали 300 тисяч циган. В ніч на 24 грудня 1941 року у місті Сімферополі було розстріляно 800 чоловіків, жінок і дітей. Багато кримських циган, які здавна проживали в Криму, зазнали репресій з боку радянської влади після здобуття нею контролю за півостровом. Вони, разом із кримськими татарами, були депортовані до республік Центральної Азії.
8 жовтня 2004 року Верховною Радою України прийнято Постанову «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів»[34].
Роми сприймалися з погляду нацистської расової теорії як загроза расовій чистоті німців. Хоча офіційна пропаганда проголошувала німців представниками чистої арійської раси, яка походить з Індії, складність для теоретиків нацизму полягала в тому, що цигани є безпосереднішими вихідцями з Індії й говорять мовою індо – арійської групи. За цією логікою, роми ніяк не менші арійці, ніж самі німці. Вихід був знайдений у рішенні, відповідно до якого роми, які живуть у Європі, являють собою плід змішання арійського племені з найнижчими расами всього світу. Це нібито пояснює їхнє бродяжництво й асоціальність. Спеціальна комісія (Інститут расової гігієни під керівництвом Р. Ріттера) рекомендувала відділення «циганства» (Zigeunertum) від німецького народу.
3 березня 1936 р. на ромів були поширені положення Нюрнберзьких законів Райху від 1935 р. про громадянство й расу, які раніше поширювалися тільки на євреїв; їм також було заборонено вступати в шлюби з німцями й брати участь у виборах; із ромів було зняте громадянство Третього Райху.
У кінці 1930 – х рр. багато ромів були стеріалізовані і увязнені111 у концентраційні табори. Частина німецьких ромів в 1940 – 1941 роках була депортована на територію захопленої нацистами Польщі. З 1941 року почалися масові страти ромів на окупованих радянських територіях, а з 1943 р., депортації в Концтабори (у таборі Аушвіц було знищено близько 20000 ромів). Загальна чисельність ромів, загиблих у роки  нацистського панування, – за деякими оцінками, близько 500 тисяч чоловік[49, С. 74]. У таборі смерті Дахау, за вказівкою Гіммлера був поставлений досвід над 40 циганами по зневоднення організму. Ставилися і інші досліди, що призвели до інвалідності або смерті піддослідних[34].
          З осені 1941 р. на окупованих територіях СРСР поряд з масовими вбивствами євреїв почалися масові вбивства циган. Айнзацгрупи знищували зустрінуті на шляху табори. У грудні 1941 року Айнзацгрупа "D" (якою командував О.Олендорф) були проведені масові страти циган в Криму, причому гинули вже й осілі сім'ї. Цей досвід був поширений, починаючи з весни 1942 року, на всю окуповану територію СРСР (за винятком румунської зони окупації). Карателі керувалися "принципом крові". Страти циганколгоспників, міських робітників або артистів не вписувалися в рамки боротьби проти таборових криміналу. Досить було циганської національності, щоб поповнити ряди жертв. Трохи пізніше геноцид за національною ознакою доповнився акціями "антипартизанської війни". У 19431944 роках цигани гинули заодно зі слов'янами при спаленні "партизанських сіл", при очищенні міст від підпільників і так далі.  Зарубіжні дослідники вважають, що на окупованій території СРСР було вбито не менше тридцяти тисяч циган. 
В Україні починається дослідження геноциду проти ромів у роки Другої світової війни.

Нацисти знали про циган майже все. Дослідили етнічне походження, відмінності між осідлими й кочівниками, різновиди діалектів мови. В Антропологічному інституті Дюкінгеймського університету донедавна зберігалася картотека на 20 тисяч знищених ромів. Це 16–метрові стелажі з документами, фото, відбитками пальців, переліком родичів. Присуд «смертна кара» виголошували біологи: «Екземпляр не лише не має ніякої вартості для суспільства, а й небезпечний для нього». Геноцид проти цього не надто численного народу зветься по–різному: Порраймос, Самударіпе, Калітраш. У роки ІІ Світової війни, за різними даними, було знищено від 50 до 70 відсотків європейських циган. Серед них — понад десять тисяч циган українських. Здавалося б, не так і багато, проти семи мільйонів загиблих у час Голодомору і півтора мільйона українських євреїв–жертв Голокосту. Однак на середину XX ст. ромів в Україні налічувалося всього 20 тисяч. Разом із загиблими в небуття відійшли їхні пісні, майстерність ремісників і життєрадісність свободи.
Нацисти вивчали циган, щоб убивати. Ми ж досі не знаємо про них майже нічого. Хоча знання допомогли б співжити сьогодні. Про це йшлося на першій науковій конференції «Роми України в період Другої світової війни: сучасний стан вивчення, викладання й увічнення пам’яті», організованій Українським центром вивчення історії Голокосту за підтримки Фонду Фрідріха Еберта. Вчені з Норвегії, Німеччини (де впродовж багатьох років вивчається геноцид ромів), Росії доповнили картину тільки–но започаткованих українських студій, які все ще залишаються без державної підтримки.
Сьогодні частина європейців вважає, що «ромів переслідували по праву, бо вони — асоціальний елемент». Інші зазначають, що «циган переслідували не так, як євреїв». Утім доведено, що німці планували знищити всіх ромів.
Професор Вольфганг Віпперманн із Берліна називає три мотиви злочину: релігійні, соціальні і расистські, всі вони — від невігластва. Нацисти, хоча самі вірили в Німеччину, а не в Христа, були переконані: цигани — єретики. Простолюд задовго до трагедії витворив забобонні оповідки про «синів Каїна, які вкрали четвертий цвях із Розп’яття, а тепер крадуть християнських немовлят і навіть поїдають людей». Такі ж байки поширювалися про «особливий потяг до крадіжок» у циган, хоча представники інших народів крали не менше. До того ж виявилося, що «цигани належать до низької раси», за винятком ромів, яких зарахували до арійців. Як розповів професор Віпперманн, антициганізм виник ще в XV столітті, після прибуття циган у Європу. У XVIII столітті у Росії ненависть до циган обґрунтували раніше, ніж усталився державний антисемітизм.
У Німеччині циган почали дискримінувати у 1933 році, тільки–но Гітлер прийшов до влади. У 1936 році їх зібрали у спеціалізовані концтабори. 30 грудня 1938 року прийнято рішення про «остаточне вирішення ромського питання». Але ще з’ясовували, що краще — масові депортації чи насильницька стерилізація. Дві з половиною тисячі німецьких циган депортували. Решту в 1943 році вивезли в Аушвіц. Там 2 серпня 1944 року чотири тисячі ромів були знищені за одну ніч. (У Європі 2 серпня тепер вважається Днем пам’яті геноциду ромів, у 2004–му Україна долучила цей день до державного переліку пам’ятних дат). На окупованих землях Польщі ромів почали розстрілювати вже у вересні 1939 року. З літа 1941 року — в СРСР.
Є свідчення, що нацистські злочини в Бабиному Яру розпочалися саме з розстрілу чотирьох ромських таборів. Утім до останніх років цю тему не вивчали в Україні. Бракувало документів і свідчень, а також політичної волі. У 1943–му, коли в СРСР почали збирати відомості про збитки від нацистів, на початковому етапі нацистські злочини проти циган були задокументовані, але у звітах до вищого керівництва говорилося вже про безлике «радянське населення».
Утім є й інші складнощі. «При підрахунку жертв не враховується багатонаціональний склад циганського народу, — каже етнолог–циганознавець Олексій Данілкін. — Скажімо, у відомого кінооператора Довженкових фільмів Данила Демуцького дружина була циганкою, відповідно, і діти мали циганське коріння. Родину репресувало НКВС, згодом розстріляли нацисти. Так кого знищили — українців чи циган?». Дослідниця Голокосту на Галичині Жанна Ковба на основі архівних даних, спогадів про долі депортованих циган польською і словацькою мовами, статистики робить висновок, що в західноукраїнських селах було багато осілих циган. Частина з них — ковалі, одружені з українками. Циганки ж приставали до підстаркуватих парубків. У неділю і свята цигани ходили до церкви, переважно греко–католицької.
Заходи проти циган відрізнялися в різних регіонах України, підпорядкованих різним державам–союзникам Німеччини. На Буковині (Румунія) цигани в концтаборах гинули від голоду і хвороб. На Закарпатті (Угорщина), за спогадами селян, циган і євреїв, де їх було небагато, кидали в душогубки, які стояли в пожежному гаражі в Ужгороді. У Центральній і Східній Україні циган масово розстрілювали. Історик Олександр Круглов із Харкова дослідив особливості антициганської політики в чотирьох окупаційних зонах на теренах України. Найбільше розстрілювали на Чернігівщині, Київщині, Кіровоградщині й Миколаївщині — в кожній області по тисячі. У Криму в багатьох містечках були циганські квартали. У Сімферополі його мешканців знищили відразу. У роки війни був спростований міф про особливу інтуїцію й волелюбність циган, які, мовляв, не виконували вимог нацистської адміністрації. Цигани, як і євреї, приходили на реєстрацію в нацистські пункти. Їхали на розстріл у золоті, з піснями, хоча Бабин Яр уже позначився смертю.
Російський циганознавець Ніколай Бєссонов дослідив причини, чому окупацію цигани пережили краще, ніж євреї. Місцеві люди до циган ставилися більш прихильно, переважно через подібну релігійну приналежність. Цигани до того ж вважалися аполітичними, на від­міну від євреїв, які в гітлерівській пропаганді змальовувалися як «особливі помічники комуністів» (хоча такі евакуювалися в перші дні війни). Селяни допомагали осілим ромам. У 1942 році українській поліції наказали подати в комендатуру списки циган. Утім поліцаї, скажімо, на Івано–Франківщині, відповіли: «Шукали циган, але їх у нас немає».
У Криму, як дослідив співробітник Українського центру історії Голокосту Михайло Тяглий, за циган вступалися мусульманські комітети кримських татар. Річ у тім, що етнічна група циган — чінгене, що поселилася на півострові ще в XVI столітті, прийняла іслам. Кримчани згадують про міського голову Бахчисарая, грека–мусульманина Фенерова, який врятував групу циган, сказавши німцям, що це мусульмани.
У СРСР циган почали переслідувати раніше, ніж у Німеччині. Змучені голодом цигани втікали до міст, але наприкінці 1932 року була введена реєстрація. Як зазначає Ніколай Бєссонов, у відкритих містах зареєструватися було легше, а в закритих, які краще постачалися (Київ, Харків, Одеса), — майже неможливо. Їх ще й «чистили». Спійманих під час облав на вокзалах і базарах циган відправляли на Соловки або в Сибір.
Арештовували і «за шпигунство», особливо коли дізнавалися, що вони прибули з Румунії, Угорщини чи Сербії. «Після окупації Польщі на радянську територію ринув потік біженців, — каже пан Бєссонов. — Ці люди різних національностей, включно й циганські табори, що рятувалися він нацистів, опинилися на засланнях і в концтаборах».
Наприкінці війни радянська адміністрація відправляла циган на Північний Схід як дешеву робочу силу для «відбудови Родіни». Серед 40 тисяч депортованих мешканців Закарпаття було чимало осідлих циган — їм довелося кілька років працювати на сибірському лісоповалі й відновлювати шахти Донбасу. Значну частину кримських циган війська НКВС депортували в 1944–му разом із кримськими татарами.
Правознавець Рафаель Лемкін, який виборов термін «геноцид» стосовно євреїв і свого часу запропонував українцям домагатися визнання у світі Голодомору, першим згадав і про геноцид циган. У 1949 році він розповів про це через американське радіо. Утім у Європі, а тим паче у Радянському Союзі, ще довго замовчували факт нищення народу.
«В Україні досі не видано жодної монографії про геноцид циган, є лише статті, — каже директор Українського центру вивчення Голокосту Анатолій Подольський. — Порівняно зі студіями Голодомору, Голокосту, навіть ГУЛАГу, історію циган під час нацизму в Україні лише починаємо вивчати». Що вже казати про документальні чи художні фільми українських авторів. Координатор освітянського проекту «Назустріч пам’яті» Анна Ленчовська розповіла, що в Архіві візуальної історії в Лос–Анджелесі є понад 300 відеосвідчень циган про геноцид, з них 50 записано в Україні. Утім роми рідко погоджуються давати інтерв’ю, вони не хочуть згадувати про трагедію. Хоча потребують гідного пам’ятника в Україні.
«У Бабиному Яру планували встановити пам’ятник у вигляді циганської кибитки, — розповідає Ніколай Бєссонов. — Але його поставили в Кам’янці–Подільському, де немає циганської громади, ще й у безлюдному місці». Вчений і художник каже, що завдяки архівам Надзвичайної комісії добре відомо, де поховані пам’яті про наших циган потрібно інтегрувати знання про них в історію України[33], [30], [31], [28], [35], [36].
Нещодавно на Козятинщині перебував доктор історичних наук шведського університету Содерторн Андрій Котлярчук, який разом із групою науковців за дорученням керівництва держави досліджує питання геноциду ромів в Україні в 1941-1944 роках.
Із цією метою науковець із Стокгольма відвідав на запрошення місцевих краєзнавців – ветерана органів МВС Леоніда Кривова та голови районної ради ветеранів війни і праці Володимира Бондаренко – пам’ятник у Талимонівському Яру, що встановлений на місці фашистських злодіянь на Козятинській землі – масових розстрілів окупантами у 1942-1943 роках 9 тисяч військовополонених та мирного населення, серед яких більша частина – представники національних меншин: евреї і, власне, роми. Гість продемонстрував велику обізнаність проблемами масового знищення мирного населення та окремих народів фашистами під час Другої Світової війни. В радянські часи питання фашистського геноциду замовчувались. В Україні біля 50-ти захоронень масових знищень і тільки на 15-16 з них встановлено пам’ятні знаки. Козятин серед тих міст, де пам’ятають жахливі сторінки фашистських злодіянь. На 35 місцях масових захоронень в Україні поки що «дикі поля». В Росії, де також багато подібних захоронень, немає жодного пам’ятника, а в Білорусії їх 2.
Мовного бар’єру між шведом та козятинчанами не виникло, адже гість чудово володіє російською мовою, а на наші перемовини українською, вставляв і свої українські словечка, пояснивши, що наша мова також йому близька і знайома, адже його батьки вихідці з Білорусії і в їхній родині шанували слов’янські мови трьох братніх народів колишнього СРСР. Як пояснив гість свою присутність на Козятинщині, в університеті питаннями масових знищень циган під час Другої Світової війни переймаються 4 науковці, котрі мандрують країнами Європи, де ступала фашистська нога, і відкривають чорні плями історії. Увага до вивчення геноциду циганського народу з боку керівництва Швеції пояснюється тим, що більшість циган на час війни були безграмотними і в них немає своєї наукової професури, на відміну від єврейського народу, який зробив дуже багато для відновлення своєї історичної пам’яті. Проект відновлення пам’яті знищених циган розрахований на три роки і увінчається виходом монографії на шведській та англійській мовах. Доктор Котлярчук також відвідав Музей історії міста Козятина, звернувши увагу, що тут відстуній тематичний розділ присвячений трагедії Другої Світової віни і зокрема Талимонівського Яру. Запевнено, що такий розділ незабаром з’явиться у Музеї[37].
Нижче  наведено промову пані Міранди Вуолясранти, віце-президента Європейського форуму ромів та кочових народів, яку було виголошено 25 квітня 2006 року в Страсбурзі під час церемонії вшанування пам’яті Дня Шоах (Day of Shoah)[38]. (Додаток 2). Наведемо одне свідчення Голокосту ромів. Мала 18 літ, коли в наш табір прийшли німецькі солдати. Очікували з чоловіком першу дитину. Наш табір перетворили на гетто, заборонили виходити за визначені колючим дротом межі.[…] А одного разу, коли в пошуках окрайця хліба чи горнятка молока вийшла за межі гетто, перестріла група жандармів і німецьких солдат. Почали кричати, що я жидівка і мене треба «пук, пук». Пояснила, що є ромкою. Однак побили до синців. Руки кривавилися, що ними притискала до грудей запеленаного в квітчасту перину сина…Не зчулася, як дужим стусаном була збита з ніг. Дитина опинилася поруч… Дебелий німець чоботом наступив на груди дитині… Зі спогадів ромки Матильди Босаньї, с.Косонь Берегівського р-ну, Закарпатська обл..[29] Цигани мешкають на теренах України декілька століть. За цей час вони стали невід’ємною частиною української історії, культури та побуту. Проте до поля зору науковців цигани потрапляли не дуже часто, до того ж цікавились дослідники більш етнографічними та фольклорними особливостями цього народу[41].
Розділ 2. Знищення фашистами ромів в окупованій Україні в 1941 – 1944 роках: погляд через десятиліття.
           Серед нацистського керівництва, майже до самого кінця Третього рейху, боролися дві точки зору на шлях вирішення «циганського питання». Вибір стояв між стерилізацією та фізичним знищенням. До ухвалення остаточного рішення, проводилися підготовчі дії, необхідні й для того, і для іншого шляху.
З початком війни проти Радянського Союзу перевага була віддана фізич­ному винищенню. З літа 1941 р. поряд з масовими вбивствами євреїв почалося знищення циган. М. Бессонов зазначає, що в той час поведінка останніх мало чим відрізнялася від поведінки євреїв. Частина їх прагнула на схід, а інша вважала, що мирним мешканцям нічого не загрожує. Приблизно під окупацією опинилося біля половини циган СРСР (за переписом населення 1939 р., в країні було 88 242 цигана. Це дуже багато оскільки кочові цигани в 1941 р. мали найвищі шанси врятуватися.
До речі, за цим же переписом на території Української РСР проживало 10 443 цигана. Проте наведені цифри у деяких дослідників викликають сумнів. На думку О. Круглова в середині 1941 р. загальна кількість циган в Україні, з урахуванням природного приросту чисельності циган у Криму (2 064 чол. за переписом 1939 р.), а також циган, що проживали в Західній Україні, Південній Бессарабії й Північній Буковині, які в 1939–1940 рр. ввійшли до складу УРСР (без Закарпаття, що в 1939–1944 р. було окуповане Угорщиною), становила біля 20 тис. чоловік.
Чітких інструкцій центральних поліційних органів Третього рейху щодо поводження з циганами не існувало (дотепер не виявлені). Через це деякі іс­торики заперечують організований характер винищення цього народу. Так, Н. Зіневич вважає, що айнзацгрупи знищували циган «тільки» коли з ними зустрічалися, оскільки розглядали їх як шпигунів. Вона припускає, що різні підходи до «розв’язання циганського питання» свідчать про відсутність чіт­ких інструкцій щодо методів його вирішення. Керівники каральних структур виявляли власну ініціативу, розробляючи засоби виконання наказу. М. Бессонов, навпаки, вважає, що було ухвалене рішення на центральному рівні. Інакше неможливо пояснити чому циган, у тому числі осілих, які не були «асоціальними», піддали винищенню практично одночасно на всій оку­пованій території СРСР.
Тільки 15 листопада 1943 р. міністерство А. Розенберга видало розпорядження «про поводження із циганами в окупованих східних областях». Перший варіант цієї постанови (липень 1942 р.) був направлений на місця з грифом «тільки для попереднього обговорення». Цей документ зазначав, що до циган має бути таке саме ставлення, як і до євреїв, і що не повинно бути будь-якого розподілу на осілих та кочових циган. Так само слід було поводитися і з циганамиметисами. Ймовірно саме постанова 1942 р. стала підставою для масового нищення циган в Україні. Саме в цей період на українських землях було вбито більшість циган.
У розпорядженні 1943 р. було зазначено, що циган слід зібрати в «особли­вих таборах і поселеннях й тримати там під контролем». На думку О. Круглова для України цей документ вже ніякого значення не мав – збирати в таборах було нікого. Очищення України від циган завершилося навесні 1943 р.
Політика щодо циган на окупованих українських землях мала певну регіо­нальну специфіку. Вона зазнавала змін на бюрократичному шляху від центральних органів влади до місцевих, які могли як посилювати, так і послаблювати пере­слідування. Різне відношення до циган було спричинене військово-тактичними, адміністративними, технічними й суб’єктивними факторами.
У Східній Галичині, яка ввійшла у серпні 1941 р. до складу Генерал-губернаторства як дистрикт «Галичина» проживали місцеві, а також прибулі цигани, яких сюди пригнала війна. Німецька адміністрація краю спочатку не звертала на них увагу. Переслідування почалися в лютому 1942 р., коли губернатор дистрикту, за вказівкою уряду Генералгубернаторства, наказав виявити всіх іноземних ци­ган. У результаті перевірки було викрито 536 іноземних й 670 польських циган. Частина з них втекла після того як ними зацікавилася поліція. Решту наприкінці березня – на початку квітня 1942 р. разом з євреями депортували до табору зни­щення Белжец або до інших таборів. 30 квітня 1942 р. відділ населення й соціального забезпечення дистрикту «Галичина» доповів відповідному відділу в уряді Генералгубернаторства про евакуацію циган.
Що стосується місцевих циган, то лише 13 серпня 1942 р. начальник поліції охорони порядку в Генералгубернаторстві оголосив наказ Г. Гіммлера, відповідно до якого проти циган не слід було застосовувати поліцейські заходи тільки тому, що вони цигани; проти них треба «нещадно діяти» тільки в тому випадку, якщо вони скоїли карний злочин, «приєдналися до бандитів або діють як їхні пособники».
Проте, ці вказівки місцева влада трактувала дуже широко. Тому в одних районах циган не чіпали, а в інших знищували. Так, в червні 1942 р. німецькі жандарми під час акції проти «жебраків» у Городку розстріляли 25 циган, а в липні 1942 р. у Раві-Руській поліцейські з 133 – го батальйону вбили ще 24 чолові­ка. Часто циган ув’язнювали в таборах де вони гинули від голоду і важкої праці. Зокрема, у серпні 1942 р. 114 циган з Дрогобича та 132 з Борислава вивезли до таборів примусової праці. Взагалі в Східній Галичині в 1942 – 1943 р. було вбито кілька сотень циган.
Траплялося, що циган знищували разом з євреями. Коли на Львівщині в першій половині 1943 р. проходила ліквідація єврейських гетто, то разом з ними  розстріляли й циган. Такий випадок стався у м. Самбір в червні 1943 р. Поді­бні факти зафіксовані і в інших зонах окупації України. Так, у рейхскомісаріаті «Україна» в м. Костопіль (Рівненська область) у 1942 р. циган перед знищенням помістили в єврейське гетто. Проте, на думку М. Бессонова, існував один аспект, що ставив циган у гірші умови ніж євреїв. Так, останніх часто зганяли в гетто, де вони перебували місяцями. Ця відстрочка страти надавала шанс утекти і цей шлях був використаний багатьма євреями. Циганам такий шанс надавався вкрай рідко. Їх, як правило, розстрілювали відразу ж після арешту.
Таким чином, у дистрикті «Галичина» вбивства циган почалися в червні 1942 р. Проте, через невизначеність у «циганському питанні» ці вбивства мали не масовий, а спорадичний характер.
Що стосується рейхскомісаріату «Україна» (РКУ), то на його території перші вбивства циган відбулися у 1941 р. Так, наприкінці 1941 – початку 1942 р. було знищено більшість циган Києва. За даними міської управою, на 1 квітня 1942 р. у Києві залишилося лише 40 циган.
У Кіровоградській області (в кордонах 1941 р.) перші вбивства циган відбулися у вересні 1941 р. Тоді штаб айнзацгрупи «C» у районі Новоукраїнки розстріляв 6 чоловік. Взимку 1941 – 1942 р. тут було вбито ще 50 циган. Страту здійснив 69-й резервний поліцейський батальйон. У Дніпропетровській області біля Нікополя восени 1941 р. був розстріляний циганський табір. У лівобережній частині Запо­різької області з жовтня 1941 р. по лютий 1942 р. розстріли циган відбувалися, як мінімум, в шести населених пунктах. Загинуло близько 600 чоловік.
Подекуди вбивство циган було справою рук солдат вермахту. Так, 5 жовтня 1941 р. в с. Михайлівка було розстріляно 48 бессарабських циган. Втім, найчас­тіше цим займалися айнзацкоманди. Наприклад, у м. Молочанську (при німцях Halbstadt) команда 31 зі складу айнзацгрупи «Halbstadt» й сформований нею загін самооборони з фольксдойче здійснили 15 грудня 1941 р. розстріл 81 цигана.
Розстріли продовжувалися і в наступному році. У Миколаєві в січні 1942 р. було вбито 200 циган. Ймовірно, страту провела айнзацкоманда 5. Нова хвиля кривавих злочинів прокотилася по Запорізькій області у січні – лютому 1942 р. тоді розстріли були проведені командами 12 (Гуляйполе, Пологи) та 10а (Мелітополь) зі складу айнзацгрупи «D».
Навесні – влітку 1942 р. вбивства циган на території РКУ набули масового характеру. Таким чином більшість циган України загинуло саме навесні – улітку 1942 р. Кидається у вічі той факт, що широкомасштабна кампанія по знищенню циган (серед них було багато осілих) не могла бути результатом ініціативи окремих осіб. Очевидно вона була скерована з гори.
Крім того, тотальне винищування осілих циган не могло початися раніше весни 1942 р. Масштабну операцію провели тільки після створення поліції й ад­міністрації з «місцевих кадрів». У більшості випадків окупанти були не в змозі відрізнити осілих циган від українців. Підготовча стадія геноциду полягала в тому, що окупаційна влада виявляла картину розселення циган і складала поімен­ні списки по кожному населеному пункту. Слід зазначити, що німці використали місцеву адміністрацію «в темну». Складаючи необхідні списки, працівники управ й сільські старости не знали, що готуються масові розстріли. Багато хто з них був впевнений, що циган реєструють для відправлення на господарські роботи.
Знищення циган, що вціліли тривало в наступні місяці. Так, наприкінці 1942 р. у Покровському районі Дніпропетровської області під час облави були схоплені, а потім розстріляні 40 циган. У лютому 1943 р. в Кобеляках (Полтавська область) розстріляли 25 циган. У квітні 1943 р. у Лубнах – близько 250. Приблизно у цей же період у с. Широке Дніпропетровської області, було розстріляно 300 циган. Навесні 1943 р. біля селища Заболоття Волинської області розстріляно близько 50 циган і в с. Видерта (Камінь Каширський район) в 1943 р. – 50 – 60 циган.
Для того, щоб провести знищення циган їх намагалися зібрати разом. При цьому застосовували добре відпрацьований прийом – пропонували з’явитися на «реєстрацію». Можна сказати, що геноцид циган проводився за «єврейською мо­деллю» і жертви з’явилися на страту самі.
Нерідко розпускалися чутки про майбутнє переселення. Приміром, черні­гівським циганам обіцяли чудові умови в Сербії, а циганам Херсона – у Румунії. Катам було важливо, щоб люди зібралися в якомусь конкретному місці. Так, у Чернігові, Херсоні й у Криму геноцид здійснювався за наступним сцена­рієм: циганам пропонували з’явитися для переселення. Всіх хто з’явився роз­стрілювали, а потім карателі шукали окремі родини, що врятувалися у сільській місцевості.
В Україні циган, принаймні до весни 1943 р., вбивали тільки тому, що вони були циганами. З весни 1943 р. відношення до них змінилося. Частенько затрима­них відправляли у табори. Так, у лютому 1943 р. схоплених на Житомирщині 26 циган вислали в концтабір Плашув (Краків, Польща). Відповідно до згаданого розпорядження «Про поводження із циганами на окупованих східних територіях» циган збирали в особливих таборах і поселеннях і тримали там під контролем. Цей документ свідчив про деяке пом’якшення політики відносно циган.
Щоб уникнути смерті цигани, нерідко, видавали себе за представників інших національностей. Так, на території РКУ кочові табори кишинівців видавали себе за румун й намагалися перебратися в румунську окупаційну зону. Завдання по­легшувалося тим, що в Кременчуці й Полтаві відкрилися румунські консульства. Там цигани представлялися румунами, що бажають повернутися на історичну батьківщину. Той, хто зумів відповісти на перевірочні запитання одержував пере­пуску на себе й свою родину.
Частині осілих циган (етногрупа серви) вдалося вижити в період окупації завдяки високому ступеню інтеграції з місцевим населенням. Німці не могли однозначно ідентифікувати їх за зовнішніми ознаками, – в той час як усі кочові підпадали під тотальне винищення.
Таким чином, у рейхскомісаріаті «Україна» на початку окупації циган вбивали у поодиноких випадках. Їхнє систематичне знищення почалося в травні – червні 1942 р. Згодом їх стали відправляти до концтаборів. Що стосується кількості за­гиблих циган, то лише наведені у даній статті факти показують, що на території РКУ їх число перевищує 5 500 чоловік.
Тепер подивимося на ситуацію, що склалася в Криму. Відповідно перепису 1939 р. на півострові проживало 2 064 цигана. Проте, на думку О. Круглова циган було більше, тому що переписом навряд чи були охоплені усі цигани, які пере­бували на той час в Криму. Специфікою регіону було те, що тут традиційно мешкало мусульманське циганське населення, а новоприбулі цигани, за звичай, були християнами.
Воєнні дії в Криму вела 11а армія вермахту. Айнзацгрупа «D» діяла в тилу цієї армії і проводила «політичне умиротворення» захопленої території. Під час цієї акції тільки з 15 листопада до 15 грудня 1941 р. поряд з 17 645 євреями, 2 504 кримчаками, 212 комуністами й партизанами було розстріляно 824 цигана. Перші жертви серед циган, в основному, були із Сімферополя, у якому був циганський квартал. 6 грудня 1941 р. всім циганам було наказано з’явитися на збірний пункт нібито для переселення. Тих, хто з’явився ув’язнили, а згодом розстріляли. Пізніше на суді О. Олендорф визнав факт убивств циган, однак мотивував це тим, що вони завжди були «шпигунами» і тому їх слід було розглядати як «не­безпечний елемент».
З часом репресії прокотилися і по іншим містам Криму. В «Повідомленні про події в СРСР» № 153 від 9 січня 1942 р., у якому є інформація про результати діяльності айнзацгрупи «D» за 16 – 31 грудня 1941 р., зафіксований розстріл 3 176 євреїв, 122 комуністів, 85 партизан і 12 грабіжників. Під назвою «грабіжники» могли опинитися цигани.
На думку М.Тяглого наприкінці 1941 р. розстріли циган в Криму були про­ведені за ініціативи командира айнзацгрупи «D» О. Олендорфа і проходили одно­часно зі знищенням єврейського населення.
На початку 1942 р. вбивства циган зафіксовані в декількох населених пунктах півострова. Так, в Євпаторії була влаштована облава. Всі схоплені були розстріля­ні. Страту здійснила зондеркоманда 11b. За показаннями свідків було розстріляно понад 1 000 циган (на думку О. Круглова ця цифра є завищеною). 15 січня були вбиті 14 циган в с. Біюк-Онларе і стільки ж у с. Табулди (селища Червоногвардій­ського району). У лютому 1942 р. у селах Карагоз та Джума-Элі Старокримського району були розстріляні дві циганські родини (12 чоловік). В цілому, з січня 1942 р. по червень 1942 р. у Криму підрозділами айнзатцгрупи «D» та місцевими від­діленнями СД було винищено ще близько 1 300 циган.
При цьому, з лютого 1942 р. у звітах айнзацгрупи «D» цигани не фігурують як окрема група, що підлягає винищуванню, а включаються в одну категорію з «асоціальними» та «диверсантами». Ймовірно, той факт, що «расова приналеж­ність» перестала бути обґрунтуванням убивства циган, пов’язаний із протестами татарського населення, що було проти вбивства їхніх одновірців. Посилання на «асоціальність» й «шкідливість» могло виправдати їхнє вбивство.
Факт використання нацистами соціальних критеріїв, дав деяким історикам привід заперечувати геноцид циганського народу. На думку М. Бессонова існують два серйозних заперечення цьому. Поперше, нацистські ідеологи стверджували, що тяга до здійснення антигромадських вчинків передається «через кров». Саме в цьому ключі трактувалася теорія про «уроджених злочинців». До них зараховува­ли й циган. Тому використання поняття «асоціальні елементи» було лише іншою словесною упаковкою пресловутого расового підходу. Подруге, варто звернути увагу на практику нацистів. В Україні страті піддавалися циганиколгоспники (потомствені хлібороби), а також робітники та службовці. Їх ніяк не можна було занести до категорії «асоціальні елементи».
У червні 1942 р., за німецькими підрахунками, на півострові ще залишилося 405 циган. Фактично їх було більше, тому що окупанти не могли врахувати всіх циган, особливо кочових.
І все ж таки кілька сотень циган пережило окупацію. Комусь пощастило, що айнзацгрупа «D» залишила півострів наприкінці липня 1942 р., а наново сфор­моване восени 1942 р. стаціонарне відомство поліції безпеки й СД не поспішало «остаточно вирішувати» «циганське питання», очікуючи вказівок із Берліна, які, швидше за все, так і не надійшли. З іншого боку циган рятувало місцеве населення. Так, М. Тяглий стверджує, що багато циган Джанкойського району залишилися живі, тому що старости сіл видавали «своїх» циган, як правило, за татар.
Татарські громади також заступалися за циганчингене як за одновірців. Кримськотатарські мусульманські комітети переконували німців, що кримські цигани – це мусульмани. З часом антициганський терор був зупинений, що в зна­чній мірі пояснюється активними протестами з боку кримських татар. Так, факт релігійної й етнокультурної близькості значної частини кримських циган–чингене до мусульманських кримськотатарських сусідів сприяв корінній зміні нацистської політики відносно циган на півострові й дозволив вціліти значній частини кримських циган.
Тепер подивимось, як проводилась політика щодо циган в зоні німецької військової адміністрації. Під її управлінням постійно перебували Сталінська, Во­рошиловградська, Харківська, Сумська й Чернігівська області, а також дефакто Крим. До 1 вересня 1942 р. військові комендатури також управляли Полтавською й лівобережними районами Київської (у кордонах 1941 р.), Дніпропетровської, Запорізької (у кордонах 1941 р.) та Миколаївської (у кордонах 1941 р.) областей.
На думку Н. Зіневич найінтенсивніше «циганське питання» розв’язувалося саме на територіях, які перебували під юрисдикцією військової адміністрації. Саме вермахт ініціював переслідування циган на підзвітній йому території. Крім того, айнзацгрупи, що діяли тут мали право проводити репресивні заходи проти цивільного населення на свій розсуд визначаючи тих, хто становив «загро­зу» вермахту.
В 1941 р. першими жертвами айнзацкоманд ставали кочові цигани. Табори на дорогах привертали увагу карателів, а яскравий одяг не залишав сумнівів щодо національної приналежності. На думку багатьох дослідників загроза життю кочо­вих циган була більшою, ніж осілих. Кочові табори розстрілювались навіть рядовими солдатами за власною ініціативою. Їхня мотивація підживлювалась відчуттям власної безкарності.
На території Чернігівської області перше вбивство циган відбулося в жовтні 1941 р., коли загін зондеркоманди 4а під час поїздки з Варви в Дедерев (Dederew) затримав «циганську банду» у кількості 32 чоловік. Під час обшуку у них знайшли німецьку амуніцію. Цигани не могли пояснити її походження і не мали документів. Через це вони були страчені.
На початку 1942 р. масові знищення циган були проведені на Донеччині. У лютому 1942 р. було розстріляно кілька десятків циган в Артемівську. Страту здійснив загін зондеркоманди 4b. Розстріли у місті тривали й у наступні місяці. Гірка доля спіткала і циганське населення Маріуполя, де в 1942 р. зондеркоманда 10а розстріляла біля 40 циган. Іноді їх вбивали водночас з євреями. Так, в м. Артемівську у камері № 46 закинутої виробки алебастрового заводу у січні 1942 р. було знищено єврейське населення міста. Разом з ними були вбиті й цигани.
Як і на території РКУ в зоні військової адміністрації, масове знищення ци­ган відбулося у травні – червні 1942 р. У Чернігівській області в цей період було вбито 59 циган. Найбільш масштабний злочин був скоєний у обласному центрі. 10 червня 1942 р. начальник поліції безпеки й СД у Чернігові штурмбаннфюрер СС Т. Крістензен видав розпорядження відповідно до якого цигани підлягали пе­реселенню. Декілька сотень циган зібрали разом і 30 вересня 1942 р. розстріляли. Німецький дослідник М. Холлер припускає, що було вбито «мінімум 2 000» циган. На думку О. Круглова зазначена цифра є значно завищеною.
Подібні злочини були скоєні в інших обласних центрах. Так, у Сумах у се­редині 1942 р. було розстріляно близько 30 циган.
У 1943 р. знищення циган продовжувалося. 6 січня у Новгород-Сіверську (Чернігівська область) було вбито 387 чоловік. 7 січня 1943 р. у с. Ленінське Кроле­вецького району (Сумська область) були знищені 46 циган. 26 лютого у с. Горбово Новгород-Сіверського району страчено ще 40. Навесні 1943 р. у Чернігівській області розстріляли 49 циган. У Харківській області відомі два випадки вбивства циган: у м. Балаклея знищено близько 50 чоловік, а в самому Харкові – кілька ро­дин циган. У Ворошиловградській області випадки вбивства циган невідомі.
На думку О. Круглова у військовій зоні окупації у 1941–1943 рр. було знищено біля 1 400 циган. На наш погляд ця цифра є дещо зменшеною. Навіть сумарний покажчик наведених у статті цифр дає більше число[27], [20].
5 серпня 1941 року село Молдавка (сучасна Козубівка), як і весь Доманівський район, було окуповане німецько – фашистськими і румунськими загарбниками. На вересень – листопад 1941 року припадає наймасовіше винищення мирного населення. Між Молдавкою і Черталкою знаходився концтабір ромів (кілька тисяч). Пригнали їх здалеку. Були тут цигани із Сербії, Угорщини. Румунії, Молдавії. Для навколишнії сіл це була велика біда: крадіжки щодень. Румунські окупанти разом з поліцаями і жителями села виставили за селом ланцюгову озброєну охорону. Німецька зондеркоманда відібрала до сотні кибиток багатих селянз сімями ніби – то для переїзду на «нове місце». «Новим місцем» – були кручі і балки. Де всі цигани були розстріляні. А їхнє майно (золото, коні, кибитки) забрано. Німцям стало відомо, що серед циган переховується багато євреїв. Скоріш за все. Це був привід. Крім того, за день до прибуття німців на розправу, в село прийшла циганка – сербка. Вона боязко повідомила, що цигани в гніві, вони знають про розправу над тими, хто виїхав. Тому хочуть вирізати румун – жителів села. На другий день прибула добре озброєна зондеркоманда. Табір циган був оточений. Багато з них втекло, частину було розстрілено при втечі. А ті, що залишилися, були завантажені на німецькі машини, колона рушила на Голту (нині Первомайськ), де була волосна управа. За свідченнями одного із румунських поліцаїв, всі цигани були розстрілені за Голтою. Аналогічний табір знаходився на території Зеленоярської сільської ради, в якому знищено ромів у декілька разів більше[25].
       У науковопопулярному виданні "Глухівзабута столиця гетьманської України" доцент Глухівського Національного педагогічного університету ім. О.Довженка В.І. Бєлашов зазначає, що під час окупації в Глухові діяла підпільна група, керівником якої був молодий офіцер А. Бойко, а комісаромактор місцевого театру А. Мостипан. У склад групи входили актори театру, серед якихі сестра А. Мостипана Лариса. За свідченням громадянки м. Глухів Савицької Г.П. 1935 р.н., яка проживає за адресою м. Глухів, вул. Паризької Комуни, 7, саме Лариса Мостипан привела до театру кілька циган під виглядом акторів. Цигани виступали разом з трупою Глухівського театру, тому німці їх не чіпали. На жаль, прізвищ цих людей Савицька Г.П. не пам'ятає.
В.І. Бєлашов пише, що підпільники слухали передачі радянського радіо, записували і розповсюджували серед населення зведення Радянського інформбюро, допомагали воїнам, які опинилися в тилу ворога, перейти через лінію фронту або переправляли їх до партизанського загону. 26 квітня 1943 року при підготовці вибуху в кінотеатрі, де мало відбутися велике зібрання гітлерівців, групу підпільників схопили. 6 травня після жорстоких катувань 17 патріотів були розстріляні фашистами. Нині на їх могилі стоїть обеліск.
  Розділ 3.Вшанування памяті жертв Голокосту ромів в Україні.
Міжнародний день голокосту ромів — пам'ятна дата, встановлена Прокламацією Міжнародної ради пам'яті геноциду ромів, яка була ухвалена 23 листопада 1996 р. лідерами ромських організацій 10 країн Європи та Сполучених Штатів Америки на конференції «Геноцид — Пам'ять — Надія», що відбулася в Освенцимі 21 — 23 листопада 1996 р. Відзначається щорічно — 2 серпня.
У ніч з 2 на 3 серпня 1944 року у нацистському таборі смерті Аушвіц – Біркенау у газових камерах було знищено 2897 циган. Загалом у цьому таборі з 23 тис. циган, депортованих з 14 країн, загинуло понад 20 тис. Вважається, що під час голокосту від репресій загинуло від 600 тис. до 1 млн 500 тис. ромів. В процентному відношенні ромська етнічна група найбільше потерпіла від вбивств нацистів. Понад 90 відсотків ромського населення Австрії, Німеччини та Естонії було знищено фашистськими режимами. Під час Другої Світової війни в каральних акціях окупаційного режиму в Україні було знищено порядком 19 –  20 тис. осіб національності рома, проте немає даних про загиблих на примусових роботах, у таборах-гетто, під час рейдів УПА та радянських партизан тощо.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 8 жовтня 2004 р. № 2085-ІV «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів» Міжнародний день голокосту ромів в Україні відзначається на державному рівні.
З 2011 р. на державному рівні цей День відзначає також Польща.
Німеччина формально визнала геноцид ромів у 1982 році.
 Веховною Радою України 8 жовтня 2004 року було прийнято постанову про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів. Наведемо повністю її текст.
 
За роки Другої світової війни гітлерівські фашисти  разом  із своїми прислужниками,  здійснюючи  расистську  політику етноциду, вивезли з  окупованих  країн  і  спалили  у  концтаборах   близько 500 тисяч  ромів.  Чимало  їх  було  знищено  у таборах примусової праці,  місцях кочування,  в ході каральних  операцій. Найбільших жертв  зазнали  роми,  які  проживали у місті Києві,  на території нинішньої Автономної Республіки Крим і  Закарпатської  області,  у Вінницькій, Одеській,  Сумській,  Черкаській  та  інших  областях України.
Враховуючи великі масштаби і  непоправні  суспільні  наслідки голокосту ромів,  їх соціальне вразливе сучасне становище в місцях компактного проживання, Верховна        Рада України п о с т а н о в л я є:
1. Відзначати,  починаючи  з  2004 року,  на державному рівні
Міжнародний  день  голокосту  ромів,  коли  гітлерівські   фашисти  влаштували у    концтаборі    АушвіцБіркенау    "циганську   ніч" (2 серпня 1944 року).
2. Доручити Кабінету Міністрів України разом  з  відповідними місцевими  органами виконавчої влади визначити і здійснити заходи, спрямовані  на  вивчення  масштабів,  місць  та  кількості   жертв гітлерівського етноциду ромів у роки Великої Вітчизняної війни, на увічнення пам'яті  депортованих  і  страчених
представників  цієї національної   меншини,   надання  допомоги  сім'ям постраждалих,
розв'язання  нагальних  соціально
економічних   і   етнокультурних проблем ромських громад України.
3. Комітетам  Верховної  Ради  України  за участю відповідних міністерств  та  інших  центральних  органів  виконавчої  влади  в установленому  порядку  вжити заходів
щодо внесення пропозицій про включення жертв ромського голокосту та членів  їх сімей  до  кола осіб,  які  постраждали у роки Другої світової війни і у зв'язку з  цим повинні мати право на компенсацію.
4. Рекомендувати  Державному  комітету  України   у   справах національностей та міграції надати допомогу національнокультурним товариствам у міжнародних заходах, приурочених до Міжнародного дня голокосту ромів, зокрема 60річчя голокосту ромів України.
5. Контроль  за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.
 Голова Верховної Ради України. В.ЛИТВИН. м. Київ, 8 жовтня 2004 року. N 2085-IV[42].
 05.10.2012 р. у с. Красненьке Кривоозерського району відбулися заходи відкриття пам’ятного знаку ромам, які були примусово виселені фашистами із румунських Карпат на територію сучасного Кривоозерського району та в подальшому страчені.
Ініціаторами встановлення пам’ятника виступили учасники науково-практичної конференції з дослідження історичних фактів ромського виселення та знищення на території сіл Красненьке та Ониськово в 1942 – 1944 роках, що відбулася на базі Красненьківської ЗОШ 22 травня 2012 року – голова райдержадміністрації Людмила Рольян, заступник голови райдержадміністрації Тамара Шпак, сільський голова Тетяна Кондрачук. Меморіал встановлено на кошти депутата районної ради, голови ради сільгоспвиробників району, голови ФГ "Добробут" Івана Шинкарука.
Заходи встановлення пам’ятника приурочено до Міжнародного дня голокосту ромів в рамках заходів обласної Цільової національно – культурної програми "Збереження та розвиток етнічної, культурної та мовної самобутності національних меншин у Миколаївській області" на 2010 – 2013 роки.
В них узяли участь та звернулися до присутніх заступник голови облдержадміністрації В.І. Травянко, начальник відділу у справах національностей облдержадміністрації В.О. Чебатарьов, голова Кривоозерської райдержадміністрації Рольян Л.А., голова районної ради Івахнін А.Д.,  сільський голова Кондрачук Т.А., учні загальноосвітньої школи, мешканці села усього понад 100 осіб. 
Вшанувати пам'ять загиблих ромів приїхали учасники ансамблю Бахтале (керівник – Юрковський В.О.) та роми міста Миколаєва[43], [21], [22], [23], [24], [25].
Відкрито також  пам`ятник ромського Голокосту на Волині. За неофіційними даними, які наводить ВОГО циган «Терне Рома», на Волині жертвами репресій стало понад чотири тисячі ромів. 2005го в селі Видерта КаміньКаширського району встановили хрест у пам’ять про розстріляних у цьому селі нацистами ромів у 1943му.
Друга світова війна, найстрашніша трагедія ХХ-го століття, заподіяла страждання всім народам і привела до величезної кількості жертв. Україна виявилася однією з країн, які потерпіли найбільше, тому що вона була цілком окупована гітлерівською Німеччиною і піддалася найжорстокішому режиму керування з боку загарбників. Вона втратила за  цей час мільйони  людей різних національностей, у тому  числі й ромів. Про факти їхнього переслідування в Україні дотепер мало відомо широкому загалу, опубліковані матеріали дуже незначні. Але могили ромів є по всій Україні.
Після 1 вересня 1939го, часу початку Другої світової війни, значна частина ромів, що хотіли врятуватись від німецьких військ, відкочувала на України і зупинилась у Волинській та Рівненській областях. У зв’язку зі швидким просуванням фронту, багато місцевих та прибулих таборів ромів не встигли відійти на схід, і під час окупації у 1941 році вони масово піддались екзекуції: плановому фізичному винищенню, депортації до концентраційних таборів, переведенню на примусові роботи.
На початку серпня 1944го нацисти в концтаборі АушвіцБіркенау влаштували так звану «Циганську ніч», знищивши понад 20 тисяч ромів.
Точне число загиблих під час репресій досі не встановили. За даними «Кур’єра ЮНЕСКО» (листопад 1984 р.), в Україні знищили понад 300 тисяч ромів, проте немає даних про загиблих на примусових роботах, у концтаборах, під час рейдів проти УПА та радянських партизан тощо.
Сьогодні, завдяки міжнародному співтовариству ромів, ведеться робота щодо встановлення історичної справедливості щодо цигарського народу, як особливої категорії жертв нацистського режиму[44] [45].
В рамках Дня пам’яті Голокосту ромів / Pharrajimos Міжнародна благодійна організація «Ромський жіночий фонд «Чіріклі» спільно з Благодійним фондом “Хесед ШААРЕЙ ЦІОН», Одеським обласним товариством «Романі Збора» проводить акцію пам’яті ромських жертв Голокосту 2 серпня 2012 року о 11:00 біля пам’ятнику жертвам Голокосту (адреса: м. Одеса, вул. Ніжинська, 77/79). Це має фундаментальне значення для нас: пам’ятати ромів – жертв Голокосту. У цей день ми ще раз пригадаємо уроки минулого і ще раз підтвердимо готовність протидіяти нетерпимості, расизму та ксенофобії, щоби ніколи не дозволити повторення цієї трагедії. В наш час, як і раніше, роми залишаються найбільш дискримінованою меншиною в Європі. Юлія Кондур, президент фонду «Чіріклі», сказала: “Нацисти намагалися знищити ромів з мапи Європи через примусову стерилізацію, масові розстріли і газові камери. Це те, що ми всі повинні знати і не можемо забувати. Поточна ситуація ромської спільноти в Україні є критичною, вимагає безпосередньої та серйозної урядової та суспільної уваги». Міжнародні правозахисні організації та моніторингові структури визнають, що чимало українських ромів стикаються з прямою та непрямою дискримінацією фактично у всіх секторах життя, у тому числі з обмеженим доступом до освіти, охорони здоров’я, зайнятості і соціальних послуг, житлових умов. Акція пам’яті проводиться за підтримки Федерального Фонду Німеччини «Пам’ять, Відповідальність, Майбутнє». Контактна особа – Капітоліна Кондур.  097 3395974 fond.chirikli@gmail.com[46].
         Утім роми рідко погоджуються давати інтерв’ю, вони не хочуть згадувати про трагедію. Хоча потребують гідного пам’ятника в Україні. «У Бабиному Яру планували встановити пам’ятник у вигляді циганської кибитки, — розповідає Ніколай Бєссонов. — Але його поставили в Кам’янці–Подільському, де немає циганської громади, ще й у безлюдному місці». Вчений і художник каже, що завдяки архівам Надзвичайної комісії добре відомо, де поховані цигани–жертви розстрілів. Але неможливо поставити пам’ятник біля кожного такого місця. Оптимальний шлях для інформування — це книги й інтернет–сайти. Через вивчення трагедій і вшанування жертв геноциду можна долати суспільні віруси: ксенофобію та расизм. А задля увічнення пам’яті про наших циган потрібно інтегрувати знання про них в історію України[47].
Відомий київський архітектор Анатолій Ігнащенко, один з авторів меморіалу в Бабиному Яру, вже намагався увічнити пам`ять циган. Перша пам`ятка була знищена. Друга, після довгих поневірянь, знайшла собі місце над каньйоном в Кам`янці-Подільському... [39].
Роми мешкають у всіх, крім Данії, європейських країнах. Найбільше - у Румунії (1,8-2,5 млн.), Іспанії (650-800 тис.), Угорщині (500-800 тис.), Болгарії (500-800 тис.), Словаччині (500 тис.), Сербії (400 тис.).
        Ось фото групи циган, заточеної у концтаборі Бєльжец, що в Польщі. Як розповідають зібрані архіви музею, перших циганів разом з євреями гітлерівці насильно виселили з Німеччини й ув'язнили в концтаборах на окупованій Польщі ще 1940 року. В наступні роки концтабори смерті Освэнцім, Треблінка, Майданек, Ясеновац (Югославія) поповнили цигани з Угорщини, в тому числі й Закарпаття, Румунії та інших балканських країн. За деякими даними, під час Голокосту в світі загинуло від 500 тисяч до одного мільйона циган.
         Ужгородський етнографічний ромський музей — другий в Україні, де представлена культура, зразки мистецтва закарпатських ромів, розповідається про їхнє романтичне життя, важкі умови кочування, драматичні сторінки нацизму, предмети побуту, традиційні ромські вироби[39], [48].
Зараз для вирішення проблем циган України створені культурні товариства. У Закарпатті плідно діє Ужгородське міське товариство, обласне товариство Рома”.
Одеські цигани обєдналися в Одеське міське товариство рома. У Києві це організація, яку в 1994 р. очолили В. Золотаренко та М. Козимиренко. У місті також діє обєднання Форум ромен Українатар. Його мета й завдання збереження мови, культури циган та їх інтеграція в українське суспільство, ведеться робота над створенням бібліотеки, архіву циган, товариство підтримує звязки з Всесвітньою циганською спілкою, Радою Європи, ООН. У Києві вже протягом 15ти років працює державний циганський театр Романс” (керівник народний артист України І. М. Крикунов), у Білоцерківському краєзнавчому музеї зберігається багатий матеріал про культуру циган. У 1993, 1996 рр. вперше в Україні були створені виставки Безсмертя пісні кочовоїта Циганський шлях”.
На Миколаївщині один із християнських центрів міста займається просвітницькою роботою серед циганських дітей Заводського району. За переписом 2001 р. на Миколаївщині мешкало 1449 ромів. Мову своєї національності вказали рідною 627 чол., українську – 561 чол., російську – 220 чол., угорську — 32 чол., молдавську – 9 чол. У м. Миколаєві діє обласна ромська громада Ром по дром” (голова Василь Думініка), чудовий циганський колектив Бахтале” (керівник Володимир Юрковський). У грудні 2004 р. відбулися Дні ромської культури, організовані громадою. На них ушановували ансамбль Бахталета його керівника, з нагоди 25 річниці колектива.
11–12 грудня 2006 року в м. Києві в Палаці культури СБУ відбулося свято мистецтв етнічних меншин, що не мають історичної батьківщини. У ньому брав участь фольклорний колектив Бахтале(керівник В. Юрковський). Крім того, у червні 2007 року вказаний колектив успішно виступив на ІІІ Міжнародному фестивалі Слобожанська підкова (м. Харків), а у липні 2007 року брав участь у І Всеукраїнському фестивалі Дніпро в Криму” (м. Джанкой, АР Крим). Бахталелауреат багатьох всеукраїнських та всесоюзних конкурсів, виступав з великим успіхом за кордоном.
Більша частина ромів проживає у м. Миколаєві в таких районах, як Варварівка, Жовтневе, Ялти. Компактно проживають вони також в с. Горожено Баштанского району. Тут мешкає близько 10 сімей. Літом вони займаються вирощуванням овочів, взимку живуть на кошти соціальної допомоги. В Миколаєві ромські жінки торгують на ринках, діти в основному вчаться в школіінтернаті № 3. Просвітницьку роботу серед дітей проводить один з християнських центрів міста. У 2005 р. була спроба встановити памятник на місці загибелі ромів в роки окупації Миколаєва 1941–1944 рр., але памятник не поставлений до цього часу. Відділом у справах національностей облдержадміністрації, спільно з головним управлінням праці і соціального захисту населення облдержадміністрації, управліннями освіти і науки, культури, інформації та звязків з громадськістю облдержадміністрації, райдержадміністраціями, державним архівом Миколаївської області протягом останніх років проведено заходи в межах виконання в області розпорядження голови облдержадміністрації від 20.12.2004 541-р Про забезпечення виконання Постанови Верховної Ради України від 8 жовтня 2004 року № 2085-ІVПро відзначення Міжнародного дня голокосту ромів”.
Протягом 2005–2007 років в області 2 серпня щорічно відзначався Міжнародний день голокосту ромів. У закладах культури області впроваджено в практику проведення заходів до Міжнародного дня голокосту ромів з метою збереження історичної памяті, формування у молодого покоління негативного ставлення до фашизму та расистської політики етноциду щодо ромів, насильства, порушень прав людини. Проводяться тематичні культурномасові заходи, виховні години, уроки, лекції, бесіди. У бібліотечних закладах Жовтневої бібліотечної системи оформлені огляди періодичних видань Історія, традиційне життя, побут та звичаї ромів”, перегляд літератури Роми під охороною держави”, виставки з історії фашистської політики етноциду щодо ромів. 19 липня 2007 року у Жовтневій районній бібліотеці для дорослих відбувся вечір циганського романсу. У бібліотеках м. Южноукраїнська оформлено виставки Роми нація, що має право на життя”, “Ні, я нація, я буду вічно жити!”, “Я в серці маюте, що не вмирає”, “Голокост злочин проти ромів”.
Райдержадміністрації та виконавчі комітети міських (міст обласного значення) рад сприяють створенню музейних експозицій і виставок із висвітлення подій Другої світової війни, повязаних із расистською політикою етноциду щодо ромів, яку проводили фашисти. При Казанківському районному народному історичному музеї працює клуб Патріот Казанківщини”, членами якого є учні старших класів місцевих шкіл. Вони залучені до збирання матеріалів по виявленню місць жертв гітлерівського геноциду ромів у роки Великої Вітчизняної війни. Працівники вказаного музею щороку проводять бесіди про гітлерівський геноцид ромів, про циганську нічв концтаборі АушвіцБіркенау 2 серпня 1944 року. У результаті пошукової роботи музейні заклади Очаківського району поповнилися новими експонатами. У вересні 2007 р. діяла виставка, присвячена 70 – річчю створення Миколаївської області, на якій експонувалися архівні документальні матеріали з історії гітлерівського етноциду ромів у роки Другої світової війни на території області.
Постійно здійснюється обстеження матеріальнопобутових умов проживання сімей ромів з метою виявлення постраждалих від гітлерівського етноциду ромів у роки ВВВ та надання їм допомоги. На даний час в області проживає 122 особи з числа ромів, постраждалих внаслідок голокосту. За підсумками проведених обстежень матеріально-побутових умов проживання сімей ромів допомогу надано: грошову – 7 особам, на суму 460 грн; натуральну – 4 особам на суму 180 грн. У межах чинного законодавства 5 сімям ромів, які пережили голокост призначено різних видів соціальних допомог на загальну суму 3,2 тис. грн. Ромська громада Миколаївщини приймає участь в обласному фестивалі національних культур Дружба”, святі рідної мови та ін. культурних заходах. Миколаївська обласна громадська організація Ром по дромзапланувала на цей рік проведення Днів ромської культури у Миколаєві. Рада національних товариств Миколаївської області співпрацює з місцевими органами влади та неурядовими організаціями національних меншин, враховуючи регіональні особливості. Досвід області може бути екстрапольований і на інші багатонаціональні регіони України, що дасть змогу значно покращити гарантії та умови реалізації прав національних меншин[50], [51]                                
                               Висновки.
Друга світова війна, найстрашніша трагедія ХХго століття, заподіяла страждання всім народам і привела до величезної кількості жертв. Україна виявилася однією з країн, які потерпіли найбільше, тому що вона була цілком окупована гітлерівською Німеччиною і піддалася найжорстокішому режиму керування з боку загарбників. Вона втратила за  цей час мільйони  людей різних національностей, у тому  числі й ромів. Про факти їхнього переслідування в Україні дотепер мало відомо широкому загалу, опубліковані матеріали дуже незначні. Але могили ромів є по всій Україні.
Отже, в роки Другої світової війни доля циган України склалася трагічно. Вони підлягали винищуванню тільки за свою етнічну приналежність. Знищення проводилося повсюдно з використанням всіх наявних ресурсів і адміністративних ланок різних рівнів. Геноцид циган здійснювався у двох формах: організованій та спонтанній. Загальними тенденціями політики геноциду слід вважати масові акції знищення, перебування циган на особливому правовому становищі, яке передбачало їх дискримінацію, використання каральних органів, намагання знищити свідчення проведеного геноциду і пам’яті про жертви. Крім того, слід зазначити, що в Україні вбивали як кочових так і осілих циган. Ніякого розходження між ними не робилося, і їхнє поголовне винищування було тільки питанням часу. Мотивувалося тотальне винищення циган тим, що вони є «асоціальними елементами», переносниками заразних хвороб, злодіями й грабіжниками, жебраками й закоренілими ледарями. У ряді випадків циган також звинувачували в шпигунстві на користь «червоних» і в підтримці партизан.
Щодо кількості знищених циган, то дослідники Д. Генрік і Г. Паксон вважають, що на території СРСР було знищено не менше 30 тис. циган. Що стосується вбивства циган в Україні то вони почалися в серпні 1941 р. й завершилися навесні 1943 р. У всякому разі, немає відомості про вбивство циган після квітня 1943 р. На думку О. Круглова кількість циган, винищених на окупованій території України в 1941 – 1944 рр., можна оцінити в 19 – 20 тис. чоловік. Більше половини всіх жертв становлять цигани, депортовані в Україну з Румунії. Власне «українські» цигани в загальній кількості жертв становлять приблизно 45 %.
      Територія України вкрита могила ромів – жертв Голокосту, але неможливо поставити пам’ятник біля кожного такого місця. Оптимальний шлях для інформування — це книги й інтернет–сайти. Через вивчення трагедій і вшанування жертв геноциду можна долати суспільні віруси: ксенофобію та расизм. А задля увічнення .
           Голокост ромів знайшов відображення  в фольклорі та творчості циган.
Пережитий геноцид знайшов своє відображення в казках, піснях, віршах і літературних творах циган різних країн. Наприклад: вірш, присвячене гонінням на польських циган, є у поетеси Папуші.  У фільмі циганського режисера Тоні Гатліфа " Добрий шлях "в одній зі сцен літня циганка співає пісню, присвячену померлому в концтаборі циганові. Інший його фільм," Сам по собі ", повністю присвячений геноциду ромів.  Геноциду циган на окупованих територіях СРСР присвячений фільм російського актора і режисера Дуфуні Вишневського " Грішні апостоли любові ". Поет Ліліт Мазикін зверталася до теми геноциду ромів у віршах "Табор танцював (1943)"," Йогану Тролльману"," Заграй мені, Талош (Франція, 1944) "," Райдо. Табор пішов." [30].
            Голокост ромів потрібно вивчати для відновлення правди та історичної справедливості, щоб подібне ніколи не повторилося ні з ким, ні з однією національністю, народом, верстою населення.
Використана література і джерела:
1. Бессонов Н. Геноцид цыган Украины в годы Великой Отечественной войны / Н. Бессонов// Рома в Україні: історичний та етнокультурний розвиток циган (рома) України (ХVІ – ХХ ст.). Матеріали міжнародного круглого столу 3 листопада 2006 р. – Донецьк, 2006. – С. 428.
2. Бессонов Н. Об использовании терминов «Пораймос» и «Холокост» в значении «геноцид цыган» / Николай Бессонов// Голокост і сучасність. – 2007. – № 1 (2) – С. 79.
3. Бессонов Н. Цыгане СССР в оккупации. Стратегии выживания / Николай Бессонов// Голокост і сучасність. – 2009. – № 2 (6) – С. 24.
4. Зіневич Н. – До питання про специфіку геноциду ромів на українських землях у роки Другої світової війни / Наталія Зіневич // Голокост і сучасність. – 2009. – № 2 (6) – С. 153.
5. Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої світової війни: Північна Буковина, частина Бессарабії і Трансністрії, 1941-1944 / А. Жуковський // Український історик. – 1987. – № 1 – 4. – С. 83-96.
6. Круглов А. Геноцид в Украине в 1941-1944 гг.: статистико-региональный аспект/ А. Круглов // Геноцид і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2009. – № 2 (6). – С. 83-113.
7. Левит И. Е. Участие фашистской Румынии в агрессии против СССР. Истоки, планы, реализация (1.ІХ.1939 – 19.ХІ.1942) / И. Е. Левит. – Кишинев : Штиинца, 1981. – 391 с.
 8. Тяглый М. «Расовые враги» и «асоциальные элементы»: политика нацистских оккупантов в Крыму в отношении евреев и цыган / М.Тяглый // Историческое наследие Крыма. – 2005. – № 10. – C. 9 – 22.
9. Тяглый М. Чингене – жертвы Холокоста? Нацистская политика в Крыму в отношении цыган, 1941–1944 / М.Тяглый // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. Науковий і документальний журнал. – 2007. – № 2 (29). – С. 61–98.
10. Тяглый М. Палачи – жертвы – наблюдатели: Нацистская антицыганская политика в оккупированной Украине и позиция местного населения (на приме­ре Крыма): методологические замечания / М.Тяглый // Наукові записки. Зб. праць молодих вчених та аспiрантiв. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 2008. – Т. 15. Тематич. випуск «Роми України: із минулого в майбутнє». – С. 446 – 448.
11.  Деметр Н.Г. Судьба цыган в период нацистского террора / Н.Г. Деметр, В.К. Ку­тенков // ТумБалалайка. – № 15 – 16 (апрель–май). – 1999. – режим доступу: // http:// tumbalalaika.memo.ru/articles/artn 15-16/n1504_25.htm
12.  Кульчицкий С. Киев во время гитлеровской оккупации (исторический очерк)/ С. Кульчицкий, Д. Малаков. – Режим доступа: http://www.3media.kiev.ua.
13.  Из дневника Х. Г. Лашкевича // Холокост в Крыму: Документальные свиде­тельства о геноциде евреев Крыма в период нацистской оккупации Украины (1941–1944) / Ред.-сост. М.И. Тяглый. – Симферополь, 2002. – С. 68.
14. Віпперман В. «Як і з євреями?» Пораймос у німецькій політиці та науці / Вольфганг Віпперманн // Голокост і сучасність. – 2009. – № 2 (6) – С. 68.
15. Фрезер Е. Цигани / Е. Фрезер / Пер. з англ. – К.: Либідь, 2003. – С. 527.
15. Мигович І.І. Закарпатський соціум: етнологічний аспект / І.І. Мигович, М.П. Макара. – Ужгород, 2000. – С. 4.
16. Навроцька Є. Антиромська політика в Закарпатті у роки Другої світової війни: зібрання свідчень та збереження історичної пам’яті / Євгенія Навроцька // Го­локост і сучасність. – 2009. – № 2 (6) – С. 127 – 128.
17. Панчук М. До питання про становище ромів Закарпаття в роки угорської окупації та Другої світової війни / Май Панчук // Голокост і сучасність. – 2009. – № 2 (6) – С. 166.
18.  Кенрик Д. Цыгане под свастикой / Д. Кенрик, Г. Паксон; [Пер. с нем.]. – М.: Текст, 2001. – С. 132.
19. Друч Ефим. Алексей Гесслер. Цыгане. – М.

20. І. Моторна. Депортація румунських циган до Трансістрії: методи та демографічні наслідки.http://histans.com/JournALL/chornlit/chornlit_2011_3/12.pdf

21. Юрий Ицковский. Памятник жертвам Холокоста цыган открыт в Кривоозерском районе. Новая Николаевская газета. – 2012. – 10 – 16 октября.

22.Факти геноциду 1942 – 1944 років ромського населення на території Кривоозерського району. Кривоозерщина. – 2012. – 1 серпня.

23. Невід’ємна частина нашої національної пам’яті. Кривоозерщина. – 2012. – 10 жовтня.

24. И. Гармашов. Ромы: знакомые и незнакомые. Южная правда. – 2010. – 21 сентября.

25. Н. Фалько. Трагедія ромів.// Трибуна хлібороба. – 2005. – 30 липня.
27.http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nsid/2011_20/c131-150.pdf
28. http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/kvitok-do-romanisthan.
29. http://www.novadoba.org.ua/sites/default/files/11_0.pdf7. Геноцид по країнах (деякі факти)
30. http://znaimo.com.uaГеноцид циган.
32. http://ua-reporter.com/novosti/35475Сьогодні – річниця “циганської” ночі.
33.http://www.umoloda.kiev.ua/number/1222/163/43328/ Ярослава МУЗИЧЕНКО // Циганське горе. 
34.http://uk.wikipedia.org/wiki
35.http://ua-reporter.com/novosti/35475Сьогодні – річниця “циганської” ночі
36.http://panoramamukachevo.com/2011/08/02/10486/Роми вимагають від Азарова вшанувати вбитих циган у Бабиному Яру, а не лише євреїв
37.http://vinnica.unian.net/ukr/detail/4946 Рома і голокост
Аладар Адам. Білий камінь з чорної катівні / А. Адам, Ю.Зейкан, Є.Навроцька.- Ужгород: «Видавництво Олександри Гаркуші», 2006.- 57 с.
39.http://aratta-ukraine.com/news_ua.php?id=14606На Волині вшанують жертв циганського Голокосту
40.http://www.dw.Рада представників громадських організацій національних меньшин області при голові ОДАКонкурс проектів національно-культурних товариствГромадські організації національних меншин

42.http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2085-iv2 серпня – Міжнародний день голокосту ромів

43.http://migra.mk.gov.ua/ua/news/?id=1671

44. http://provolyn.com/news_2011-07-29/9040-na-volini-vshanuyut-zhertv-ciganskogo-golokostu.html

46. http://maidanua.org/2012/08/pamyataty-romiv-zhertv-holokostu/     
47. http://ua-reporter.com/novosti/35475
49. Назустріч памяті: Навч. – метод. Посіб. до фільму про Голокост в Україні «Назви своє імя» / Авт. – упоряд. : О. Войтенко, М. Тяглий. – К.: Полігр. Фірма «Оранта», 2007. – 240 с. – С. 174.
50.О. Гриневич. Роми України і Миколаївщини // «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження»: ІУ Миколаївська обласна краєзнавча конференція. – Миколаїв, 2002. –  С. 241 – 244.
51. О. Гриневич. Роми України і Миколаївщини // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв, 2005. – С. 266 – 272.
52.Аладар Адам. Білий камінь з чорної катівні / А. Адам, Ю.Зейкан, Є.Навроцька. – Ужгород: «Видавництво Олександри Гаркуші», 2006. – 57 с.


1 коментар:

  1. Цікава публікація. Про винищення ромів я знав давно, але тут детально було все описано. Я згодний з думкою, що їхня головна проблема - це низький освітній рівень народу.На прикладі ромів ми можемо бачити , що відбувається із країною і народом, коли падає освітній рівень населення. Вони навіть сьогодні не можуть захистити свої права. (Я маю на увазі історичну правду).Це повино нас чомусь навчити.

    ВідповістиВидалити

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...