Цитата дня

Без прагнення до наукової роботи вчитель неминуче підпадає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.
А. Дістервег

23 лютого 2014 р.

Голокост в Одесі: пам'ять, архіви, увіковічення

Автор статті - Коваль Геннадій Павлович, вчитель історії та географії Новосафронівської ЗОШ І – ІІІ ступенів, Новоодеського району, Миколаївської області, вчитель вищої категорії, старший вчитель, керівник історико – краєзнавчого клубу «Пошук».

               ВСТУП
Актуальність досліджуваної теми. В Україні в другій половині ХХ століття відбулася фактична «деєвреїзація» (термін автора) суспільства – усунення євреїв із складу населення України. Цей процес відбувся внаслідок страшних подій Голокосту та неприховано антисемітської політики СРСР та викликаною нею еміграцією євреїв із України, СРСР. Молоде покоління, діти, особливо в селах, абсолютно не знають, хто такі євреї, ніколи з ними не спілкувалися, для них цього народу на побутовому рівні просто не існує. Це тягне за собою процес втрати пам’яті свого народу, всіх народів, що складають органічні, невід’ємні частини народу України, фатально збіднюють наше минуле, сьогодення та майбутнє. Єврейський народ - народ, який, не дивлячись ні на що і ні на кого, вижив, повинен мати свою справжню історію Голокосту, повинен мати свою історію в лоні своєї матері України. І вона повинна вивчатися в школах України на державному рівні.
 Враховуючи вищезазначене нами була поставлена мета дослідження – вивчення історії Голокосту в Одесі, збереження пам’яті про Голокост в Державному Обласному Архіві Одеської області, увіковічення памяті жертв Голокосту в Одесі.
 Виходячи із мети нами визначені наступні завдання:
– розповісти про події Голокосту в Одесі, звірячі знущання німецьких та румунських фашистів та їх поплічників над євреями Одеси в самій Одесі та в таборах смерті Богданівна, Акмечетка, гетто;
– висвітлити документальну базу, що зберігається в Державному Обласному Архіві Миколаївської Області, яка висвітлює події Голокосту в Одесі;
 –  встановити час, місця та учасників знищення єврейського населення Одеси;
– розкрити процес увіковічення памяті Голокосту в Одесі – титанічну роботу по встановленню пам’ятників, монументів жертвам та створення Музею памяті жертв Голокосту в Одесі.
Об’єктом дослідження є  Голкост в Одесі
Предметом дослідження є історія Голокосту в Одесі, знищення євреїв в таборах смерті, гетто, в самій Одесі.
 Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1941 – 1944 роки, тобто час окупації території Півдня України, Одеси та Голокосту в  Одесі та так званій «Трансістрії».
Територіальні межі роботи охоплюють територію Одеси, сучасних Миколаївської та Одеської областей – територію колишньої Херсонської губернії Російської імперії.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що нами на основі багатьох матеріалів, свідчень, спогадів, багатьох досліджень розказано про Голокост в Одесі та таборах смерті в Богданівні та Акмечетці.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження складають універсальні принципи об’єктивності та історизму, світоглядного плюралізму. В процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи та методи загальнонаукового та історичного аналізу.
Принцип об’єктивності, який орієнтував автора на нейтральність, дозволив критично вивірити всі події знищення єврейського населення Одеси. Принцип історизму сприяв дослідженню подій Голокосту в Одесі. Принцип світоглядного плюралізму допоміг простежити різноманітні й протилежні точки зору на проблему. Принцип багатовекторності використовувався з метою дослідження об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливали на ці події.
Вивчення Голокосту в Одесі здійснювалося на основі історичного та логічного загальнонаукових методів. Метод періодизації дозволив простежити основні події Голокосту в Одесі та таборах смерті. Методи систематизації та узагальнення визначили конкретні результати дослідження.
          Автор не ставив за тему повністю розкрити події Голокосту в Одесі – це просто неможливо. Також не ставилося за мету показати всю джерельну базу вивчення цієї теми – це тисячі книг. Головне для автора було вказати на Голок ост в Одесі, пам'ять про нього в архівах та увіковічення памяті жертв Голокосту в Одесі.
Джерельну базу роботи становлять багато численні праці Ткуми, зокрема її директора – кандидата історичних наук, доктора філософії І. Я. Щупака, роботи серії «Української Бібліотеки Голок осту». Історіографію відображено єврейським поглядом роботою Міхмана Дана[1], фактичний матеріал в роботах Карела Беркгофа[1, С. 69 – 96]  Іцхака Арада[11] та багатьох інших авторів. На превеликий жаль, «Історія міст і сіл. Одеська область»[2, С. 63] ніяк не відобразила трагедію Голокосту в Одесі, а даються тільки цифри знищених людей в Одесі, – це пояснюється тою ж антисемітсько, антиізраїльською політикою СРСР. Та використано в роботі, звичайно, величезну кількість матеріалів Інтернет – видань, що дає змогу бачити картину увіковічення памяті жерт Голокосту в Одесі в динаміці, розвитку, динамічності та виявляти найрізноманітніші моменти становлення цієї памяті аж до проявів бездуховності, безпам’ятства, вандалізму в Одесі людей, що не знають історичну правду.
Теоретичне та практичне значення роботи. Дослідження може послужити поштовхом до подальшої розробки тематики, його результати та фактичні дані можуть бути використані у розробці музейних експозицій, їх поповнення, створення музеїв у цих селах Богданівна, Акмечетка, для екскурсій по цим селам, встановлення меморіалів на місці таборів знищення єврейського населення Одеси. Доведення до народу України страшних подій Голокосту. Їх значення для історії єврейського народу та всього людства, у написанні краєзнавчих робіт, викладанні низки предметів – історії Голокосту в Одесі, на Півдні України, історії України, краєзнавства.
Апробація. Ця робота ще ніколи не представлялась на конференціях та конкурсах.
Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури і окремо презентації.

Розділ 1. Голокост в Одесі
Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України(й замовчував факт його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС(Einsatzgruppen) , замордували приблизно 850 тисяч євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тисячі чоловік[4, С. 405].
Відомий український історик М. В. Коваль пише: «Необхідно підкреслити, що єврейська катастрофа була частиною загальної трагедії, яку пережив увесь народ України, що став жертвою нацистських душогубів. Але якщо словян, зокрема українців, убивали за політичними ознаками, то євреїв – лише за те, що вони євреї»[5, С. 110].
         Страхіття фашистської окупації дуже скоро відчули на собі жителі Одеси. Голокост в Одесі — масові вбивства єврейського та циганського населення Одеси, Одещини та міст Придністров'я восени 1941 та взимку 1942 року під керівництвом військовиків Третього Рейху, диктатором Королівства Румунії Йоном Антонеску, віце-президентом ради Королівства Румунії, губернатором Трансністрії Георгієм Алексіану та генералом Ніколає Маціці.
За даними перепису населення 1926 року в Одесі проживало близько 133 000 тисяч євреїв. Залежно від контексту термін «вбивства євреїв Одеси» (англ. Odessa massacre) може відноситься до подій 1725 жовтня 1941 року, коли було розстріляно або спалено живцем 25—34 тисяч одеського населення, або до винищення під час румунської та німецької окупації понад 100 000 українських євреїв, що проживали між Дністром і Південним Бугом.
У відповідь на вибух комендатури румунського війська до Одеси приїхала германська «Айнзатцгрупа», 23 жовтня були проведені акції зі знищення від 5 тис. до 10 тис. заручників, багато з яких були євреями. По всій вулиці Енгельса окупанти вривалися в квартири одеситів та всіх знайдених жителів розстрілювали або вішали без винятків. Проводилися облави на вулицях та ринках міста, в передмістях; людей, що нічого ще не знали про теракт розстрілювали прямо на місці облав біля стін будинків або огорож. На Великому Фонтані було спіймано і розстріляно близько ста чоловіків, на Слобідці у районі ринку повішено близько двохсот чоловік, на Молдаванці, Ближніх та Дальніх млинах — страчений 251 житель, найстрашніше видовище представляв собою Олександрівський проспект - на ньому було повішено близько чотирьохсот городян. Колони заручників гнали на Люстдорфську дорогу, в район вже згаданих артилерійських складів, де їх розстрілювали або спалювали живцем. Після війни в масових могилах було знайдено більше 22 000 трупів.
 23 жовтня було видано наказ, в якому всім євреям під загрозою розстрілу на місці наказувалося протягом 24 жовтня з'явитися в село Дальник. У другій половині дня 24 жовтня близько 5000 євреїв було зібрано у застави Дальник. Перші 50 чоловік було підведено до протитанкового рову та особисто розстріляні командиром 10-го кулеметного батальйону підполковником Ніколає Деляну. Щоб прискорити процес знищення, євреї були зігнані в чотири бараки, в яких були пророблені отвори для кулеметів, а підлога попередньо залита бензином. Люди в двох бараках були розстріляні з кулеметів в той же день. О 17 годині бараки були підпалені. На наступний день були розстріляні затримані, поміщені в останніх двох бараках, причому один з бараків закидали гранатами. Тим часом, євреям, які не були в першій групі, яка вже прибула до Дальнику, було оголошено, що вони «пробачені». Їх відправили по різних комендатурам та поліцейським дільницям для «реєстрацій», де їх протримали різний час, коли ж вони були випущені, виявилося, що їхні будинки зайняті, а майно розграбовано. Таким чином, вже за перший тиждень перебування румунів в Одесі місто позбулося близько 10% своїх жителів.
BEFEH
7 листопада 1941. Наказую: Ст. 1 Усі чоловіки єврейського происхожения у віці від 18 до 50 років зобов'язані протягом 48 годин з моменту опублікування цього наказу з'явитися в міську в'язницю (Великофонтанская дорога), маючи при собі найнеобхідніше для існування. Їх сім'ї зобов'язані доставляти їм їжу у в'язницю. Ті, що не підкоряться цьому наказу та будуть знайдені після закінчення зазначеного 48-годинного строку будуть розстріляні на місці. Ст. 2 Всі жителі м. Одеси та його передмість зобов'язані повідомити у відповідні поліцейські частини про кожного єврея вищевказаної категорії, який не виконав цього наказу. Ті, що будуть вкривати, а також особи, які знають про те і не повідомлять, караються стратою.
Начальник військової поліції міста Одеси підполковник М. Нікулеску
Реєстрація, пророблена румунською адміністрацією в кінці 1941 року, виявила в Одесі близько 60 тисяч євреїв. До цього числа відносили і тих осіб, у яких тільки один з предків по чоловічій або жіночій лінії був євреєм. Євреї повинні були носити особливий відмітний нагрудний знак: жовтий шестикутник на чорному тлі. Фінал їх існування в Одесі розпочався 7 листопада 1941 року, коли був виданий наказ, що зобов'язує всіх євреїв чоловічої статі від 18 і до 50 років з'явитися в міську в'язницю. З цього дня все єврейське населення міста партіями відсилалося в різні концтабори, влаштовані румунами у сільській місцевості, насамперед у село Богданівку (нині Миколаївська область). Пізніше гетто було влаштовано в самій Одесі.
Румунська адміністрація вжила заходів до того, щоб заволодіти майном майбутніх жертв. У середині листопада вийшов новий наказ, уточнюючий вимоги влади до євреїв. У ньому, зокрема, говорилося:... Всі особи єврейського походження зобов'язані при реєстрації Військовому Командуванню або поліцейським чиновникам добровільно заявити про всіх наявних у них дорогоцінних предметах, каменях і металах. Винні у порушенні цього наказу будуть каратися смертною карою
Дуже мало людей пережило Голокост.У кращому становищі перебували євреї, спрямовані на роботу в села: приблизно половина з них пережила окупацію. Положення в гетто Доманівки та інших гетто Трансністрії покращився в 1943 році після того, як євреї стали отримувати допомогу від єврейських організацій Румунії. Близько 600 одеситів у цих гетто дожили до звільнення. Кілька сотень євреїв, які переховувалися в самій Одесі також вижили. Євреї брали участь в боротьбі одеського підпілля і становили значну частину бійців партизанських загонів, що базувалися в одеських катакомбах[6].
Німецькі та румунські війська окупували Одеську, Миколаївську області та на частині їх території утворили Трансістрію, що увійшла до території Румунії[7, S 163].
Генерал-губернаторство «Трансністрія» було утворено відповідно до німецько-румунським договором, підписаним в окупованому місті Бендери (нині Придністров'я) 30 серпня 1941 року. За цим договором територія між Південним Бугом і Дністром, куди входять частини Вінницької, Одеської, Миколаївської областей України і лівобережну частину Молдавії, переходила під юрисдикцію і управління Румунії. На підставі цього договору Антонеску видав декрет № 1 про утворення румунської провінції Трансністрія зі столицею в місті Тирасполь (в середині жовтня 1941 року, після окупації Одеси, столиця була перенесена туди).
У самій Одесі вже наступного дня після її заняття румунами, 17 жовтня, були розстріляні близько 3-4 тисяч чоловіків, головним чином євреїв. 22 жовтня була підірвана румунська комендатура, загинули 66 солдатів і офіцерів, серед них 1 генерал. На наступний ранок були розстріляні і повішені 5 тисяч мирних громадян, тоді ж в портовому сквері розстріляні 19 тисяч євреїв, тіла спалені, а 5 тисяч - зігнані в тюрму і 24 жовтня погнала до застави Дальник, поміщені в бараки і спалені.
Німецьке гестапо знищило ще 1000 євреїв, а 15 листопада при останньому розстріл в Одесі було вбито ще 1 тисяча євреїв. Разом, менш ніж за місяць було знищено близько 35 тисяч євреїв. З 21 грудня 1941 по 15 лютого 1942 було розстріляно 44 000 євреїв, зігнаних з Одеси та Одеської області в село Богданівка Березовського району. Розстріли проводилися командою з місцевих німців-фольксдойче. Восени 1941 і взимку 1941-1942 років в Трансністрію було депортовано близько 150 тисяч євреїв з Бессарабії і Північної Буковини, майже всі з них загинули. Всього в Трансністрії загинуло 200 тисяч радянських і румунських євреїв.

8 жовтня 2009 в Бухаресті відкрився меморіал жертв Голокосту. За словами президента Румунії Траяна Басеску, "визнати геноцид періоду Другої світової війни та вшанувати пам'ять 400 тисяч євреїв і циган, які загинули в цей період, було обов'язком Румунії". Як зазначив на церемонії Траян Бесеску, Голокост в Румунії є трагічною главою недавньої історії, яка ставить нас усіх перед необхідністю відновлення пам'яті і відповідальності за минуле.

"Важливо, що Румунія визнає своє минуле, яке небездоганно", - заявив у цьому зв'язку Раду Іоаніді, який написав кілька праць про Голокост в Румунії.

Виживший в'язень Освенціма Елі Візель направив учасникам церемонії встановлення пам'ятника послання, в якому привітав їх "відвагу визнати переслідування, злочини і погроми", закликавши не забувати про минуле своєї країни. "Перехожий, зупинись і згадай. У цій прекрасній країні при злочинному режимі Антонеску сотні тисяч євреїв піддалися гонінням і були вбиті в кривавих погромах", - зазначив нобелівський лауреат Елі Візель.

Румунія була однією з країн, чиї лідери довгий час відмовлялися визнавати причетність румунів до Голокосту. Згідно з висновками створеної в 2003 році міжнародної комісії на чолі з нобелівським лауреатом Елі Візель, з 1940 по 1944 роки жертвами румунських властей під керівництвом маршала Іона Антонеску стали не менше 300 тисяч євреїв, знищених в єврейських гетто у Придністров'ї, куди були зігнані євреї з усієї Румунії[8] [9] .

Жахів, що випали на долю євреїв всій території півдня України.  з історичною точністю відтворені як пережили свідками Катастрофи (Д. Стародінскій, І. Каплер, Л. Рожецкін, Л. Сушон, М. Нюренберг, Л. Дусман, Я. Маніовіч, Л. Каліка), так і істориками - дослідниками Голокосту в «Трансністрії» (І. Левіт, С. Боровий, Б. Забарко, І. Альтман, Р. Удлер, Л. Думер та ін.)[10].      Докладно розказано про Голокост в Одесі у книгах Арада Іцхака [11] та Круглова А. І.[12].
16-18 жовтня 1941 Команди Айнзацгрупи і солдати з Румунського оперативного ешелону вбили кілька тисяч євреїв. Проведена реєстрація всього чоловічого населення від 18 до 50 років, і більшість чоловіків заарештовано.

22 жовтня 1941 Підірвано будівлю румунської комендатури. Загинуло близько 60 солдатів і офіцерів, у тому числі комендант міста, генерал Глугояну. Негайно в якості відповіді було вбито близько п'яти тис. заручників, більшість з яких були євреями. Тисячі євреїв були зігнані в приміське село Дальник, там частина з них розстріляли у протитанковому рові, а частина розстріляли і спалили в чотирьох бараках. Заарештовані в перші дні окупації були зігнані в артилерійські склади на так званій Люстдорфської дорозі і там спалені (після звільнення Одеси в ровах були виявлені останки близько 28 тис. чоловік)

Початок листопада 1941 року Починається масова висилка євреїв з міста в Доманівський район Одеської області. Більшість євреїв пішки, партіями по дві-п'ять тис. чоловік було відправлено в свіносовхоз Богданівку; багато хто загинув під час шляху. У цьому районі їх чекало винищення в таборах Березівка, Акмечетка, Доманівка ...

 8 листопада 1941 через «Одеську газету» до городян звернувся губернатор Трансністрії Алексяну, професор, шанувальник давньоримської поезії: «Світ і життя формують свою міць ... шляхом звернення до бога і створення ідеалів боротьби за честь і повагу до людського життя ... Ми ... покликані повести за собою всіх тих, хто разом з нами готовий служити цим високим ідеалам ». Служив високим ідеалам румунська наказ у тому ж номері газети: «Всі чоловіки єврейського походження у віці від 18 до 50 років зобов'язані протягом 48 годин з'явитися в міську в'язницю». Листопад - грудень 1941 року. В Одесі видаються накази, спрямовані проти залишився єврейського населення, - про обов'язкову явку у в'язницю всіх чоловіків від 18 до 50 років; про обов'язкову реєстрацію коштовностей; про носіння розпізнавального знака шестикінечною жовтої зірки.

10 січня 1942. Опубліковано наказ румунської влади про створення гетто у Слобідці - віддаленому передмісті Одеси.

14 січня - 20 лютого 1942. Депортація євреїв у Березівський район Одеської області. 20 грудня 1941 - Лютий 1942. Масові вбивства євреїв Буковини, Бессарабії та Одеси в таборах Ахмечетка, Березівка, Богданівка і Доманівка. Більшість жертв розстріляні і спалені заживо членами Айнзацгрупи, румунськими солдатами, українськими поліцейськими і німцями-колоністами.

10 квітня 1944. Звільнення Одеси радянськими військами.  На момент звільнення в місті залишилося в живих 600 євреїв ...

Стонога Павло Іванович, 1882 року народження, уродженець і проживає с. Богданівка Доманівського р-ну Одессклй області, член колгоспу «Шлях Леніна».

У 1941 році в табір, організований румунами в радгоспі «Богданівка» для єврейського населення, приблизно з вересня місяця почали приводити під конвоєм великі колони єврейського населення, їх поміщали в свинарниках радгоспу. (...) Намагалися проникнути за територію табору, розстрілювали на місці.

... Розстріли ув'язнених почалися приблизно з 21 грудня 1941 року й у масовому масштабі тривали до 25 грудня, потім була зроблена перерва на різдвяні свята до 27 грудня. З 27 грудня знову почалися масові розстріли, які тривали приблизно до 10 січня ... Цілими днями були чутні в селі постріли, а полум'я горів багаття було видно вдень і вночі, вітер доносив на поселення запах людського м'яса ...

Показання записано з моїх слів правильно. 2-е травня 1944 Підпис: Стонога [13].

Неизвестная Черная книга. Свидетельства очевидцев о Катастрофе советских евреев (1941-1944). Под ред. И. Арада, Т. Павловой, А. Вайса, И. Альтмана. Иерусалим-Москва, 1993. Стр. 132-133.

Гетто Слобідка. У січні 1942 року в Одесі було створено гетто. Місцем для нього було обрано район Слобідка. Цей район відокремлений від решти частини міста високої залізничним насипом, що було зручно для ізоляції людей, які там. Ходили чутки, що євреїв поселять у приватних будинках жителів Слобідки, а тих переселять у місто в звільнилися квартири. Це дуже хвилювало жителів Слобідки, які не мають наміру були розлучатися зі своїми власними добротними будинками. Чутки були безглузді, аж надто хороші умови обіцяли євреям.

Насправді питання вирішувалося інакше. Після офіційного оголошення про висилку євреїв з Одеси гетто на Слобідці було організовано з певною метою: сконцентрувати євреїв на невеликій території, щоб зручніше було готувати їх до депортації. (...)

... Як я вже говорив, Слобідка відгороджена від міста залізничним насипом. Потрапити в місто можна тільки через кілька залізничних мостів, у яких стояли патрулі і ретельно перевіряли у кожного документи. Таким чином, Слобідка представляла собою охороняється табір, вийти з якого без пропуску було неможливо. Висланих з міста євреїв поселили на квартирах у місцевих жителів, за що тим платили одну марку на добу за кожну людину. Щодня фашисти оточували кілька будинків, виганяли на вулицю оселилися там євреїв і відводили в приміщення школи, де комплектувалася чергова партія для висилки з міста. (...)

... Євреїв на Слобідці залишалося все менше і менше. Фашистам стало важче збирати і укомплектовувати чергову партію для відправки. Бажаючи хоч на короткий час відтягнути свою загибель, приречені люди ховалися, як могли[14].

Ми вирішили по можливості відтягнути переїзд на Слобідку. Андронник запропонували мені з матір'ю та іншим сусідам сховатися в катакомбах, які починалися у підвалі нашого будинку. У катакомбах нас зібралося близько двадцяти осіб. Катакомби представляли собою склепінчастий коридор, розташований на глибині п'яти-шести метрів, стіни і склепіння якого були з каменю-вапняку. Приблизно на відстані тридцяти метрів від входу коридор перегороджує кам'яною стіною. Колись катакомби пов'язували підвал будинку з берегом моря і служили контрабандистам для доставки в місто без мита заборонених товарів. Але з часом вони втратили своє первісне призначення і стали притулком для бандитів. Для охорони від нападу катакомби перетинали міцними стінами, яка була і в нашому укритті. (...)

... З їжею справа йшла відносно благополучно ... Значно гірше було з доставкою води. У водопроводі води не було, а носити воду у великій кількості з колодязя ... було нікому, крім того, це могло викликати підозри ... Воду доводилося ділити, кожному з нас на добу діставалося не більше однієї склянки. У катакомбах ми перебували під постійним страхом. Кожну хвилину ми могли бути виявлені, а це означало смерть ...

... В останніх числах січня 1942 пізно ввечері була розкрита стіна, що прикриває вхід в катакомби, і ми вийшли на поверхню. Відбулася рада, як бути далі? .. Було вирішено на другий день вранці потайки по одному, по двоє вийти з дому, попрямувати на слобідку і здатися на милість ворога[14] ...

Акмечетка. Нас пригнали в табір, розташований поблизу села Акмечетка ... У цьому місці було знищено багато тисяч євреїв. Табір представляв собою кілька довгих бараків, що служили раніше свинарниками ...

... У таборі зібрали більше десяти тисяч чоловік. В основному це були так звані «непрацездатні» люди, тобто непридатні для важкої роботи. Тут були люди похилого віку (або виглядали, як люди похилого віку), діти, жінки з дітьми, були і молоді, доведені до стану повної непрацездатності. Після прибуття в табір нас вишикували і стали відбирати хоч мало-мальськи придатних для роботи. Потрібно було відібрати сто чоловік. Кожен прагнув потрапити в цю групу, так як всім було ясно, що залишилися в лагерe приречені на загибель. Незважаючи на те, що мені було всього 18 років, виглядав я так, що шансів потрапити в відбираються сто чоловік було зовсім небагато ... здавалося, що не тільки дні, але навіть години мого життя полічені. Якимось чином мені все ж вдалося втиснутися в відібрану групу людей, і нас вивели за межі табору. Але коли нас побудували і перерахували, виявилося, що одна людина зайва. Супроводжував нас поліцай оглянув всіх - вибір припав на мене. Мені було наказано повернутися в табір. Нерви мої не витримали, і я істерично заридав ... Мої ридання зворушили навіть поліцая. У ньому на якусь мить прокинулося щось людське. Він намагався сказати мені щось заспокійливе, дав мені цигарку ..., але велів все ж повернутися в табір.

Перебування в Ахмечетке - один з найбільш важких і страшних періодів життя євреїв з Одеського гетто. Найстрашніше Ахмечеткі важко що-небудь придумати. Тисячі людей, ізольовані від зовнішнього світу, без їжі, приречені на голодне вимирання. Першими вмирали чоловіки, їх витривалість поступалася жіночої. Ховати їх було нікому. Один з бараків був призначений для вмираючих, які вже не могли пересуватися ... Дуже страждали все від бруду. Вошей було стільки, що вони повзали навіть по землі ... Боротися з ними було неможливо. Кількість їх було незліченним. (...)

Режим у Ахмечетке був надзвичайно суворий. Досить було хоч однією ногою переступити через канаву, огороджувальну табір, як це каралося смертю ... Я бачив, як поліцай застрелив ще зовсім дитину, яка виповзла через канаву. В іншій раз в табір поверталися, поспішаючи, двоє хлопчаків, щоб поділитися з батьками роздобутим хлібом. Поліцейський застрелив обох у самого табору, на очах їх батьків, з кишень хлопчиків випали шматки хліба, які поліцейський тут же розтоптав ногами[14].

Єврейське опір в Одесі. У вересні 1941 року багато тисяч євреїв Одеси були живцем спалені у великому оточеному сараї. Однак невеликій групі з 25 чоловік вдалося втекти. Під керівництвом Гірша Фурмана вони пішли в катакомби, де вироблявся ракушняк, основний будматеріал Одеси. Там, у вічній темряві, вони зустріли ще один загін, очолюваний Бадаєва, загони з'єдналися. Пізніше до них приєднався і ховався під землею з початку окупації райком комуністичної партії під керівництвом Семена Лазарєва. Бійці, серед яких було чимало жінок, виходили на поверхню і добували інформацію, здійснювали диверсії, нападали на патрулі. Знайти їх під землею було неможливо, але фашисти використовували різні методи знищення: їх намагалися витравити газами, запущеними під землю, але які дізналися про це мешканці катакомб за ніч збудували стіну з каменю та піску, закривши прохід газу. Були отруєні всі колодязі, якими користувалися поземні жителі, але на глибині 30 м. вони вирили дві криниці, хоч для цього й довелося пробивати камінь. Нарешті, замурували вертикальні шахти - єдине джерело повітря, однак і тут були прориті нові шахти. Витративши чимало зусиль, німецькі та румунські фашисти залили цементом 400 отворів - всі знайдені ними входи в катакомби. Наполегливі пошуки допомогли підпільникам виявити нові ходи, на відстані багатьох кілометрів від основної бази. Проте, коли вичерпалися всі продовольчі запаси, частина людей була змушена вийти на поверхню. Але не всім вдалося прорватися до партизанів - двадцять три бійці, половина з яких були жінки, потрапили до рук гестапо, 16 з них були страчені. Під землею залишилися Семен Лазарєв і весь одеський райком. Там вони провели весь час окупації - 900 днів.

(Журнал «ТумБалалайка» № 14, січень-березень 2000)
 Україна, Одеса. Партизани, що виходять з укриття в катакомбах
Перераховуючи прізвища бійців у посмертних уявленнях до нагород, колишній заступник Бадаєва Я. Васін позначав «Завдання виконував бездоганно», «Страху не знав», «Сміливий в бою» [16, ф. 92, оп. 1, д. 23]. Але бада
євці недовго тривожили румунів боями: видані зрадником майже всі були схоплені до березня 1942 [16, ф. 92, оп. 1, д. 5]. ... Підпільникам Одеси довелося не так воювати, скільки вмирати. В архіві Одеського Обкому КПБУ зберігається «Довідка про Сойфера Роберті Михайловича», підписана Б. Сорочинським, який сидів з Сойфера в румунській в'язниці: Сойфер Р.М., єврей ... До війни працював в Одеському університеті заступником декана історико-філологічного факультету.

Після початку війни обласна партійна організація дала йому доручення створити в районах області матеріальну базу для партизанського руху ... не те склади продовольства, не те склади зброї. ... При арешті у нього було знайдено зброю (здається, наган), крім того він мав зв'язки з іншими учасниками боротьби ... ... Йому при допиті зламали ліву руку. ... Його засудили до розстрілу. У в'язниці його здоров'я значно погіршився (у нього, здається, був туберкульоз). Після вироку його помістили в одиночці, де він лежав на ліжку, не встаючи ... Так як Сойфер Р.М. не міг ходити, він був дуже слабкий, солдати понесли його на сітці ліжка на кладовищі, де й розстріляли. Він вів себе стійко і мужньо, як личить комуністу[15].

З 200 тисяч євреїв Одеси та Одеської області (до складу якої входила тоді ця територія), знищених окупантами, 120 тисяч прийняли смерть в Доманівському районі. Чому таке число людей гнали саме в Доманівський район? Тут було п'ять свінсовхозов, в маточниках яких містили по 2000 цих нещасних людей. З 120 тисяч, 54-56 (за різними даними) тисяч розстріляно у Богданівці, 18 тисяч - у Доманівці, 10 тисяч - на свинофермі радгоспу Ставки і 32 тисячі в селах Мостовського сільради - Мостове, Веселе, Чернігівка, Нова Умань, Нова Америка і ін З Одеси їх везли товарняками до Березівки, а з Березівки більше 100 км. по найжорстокішому морозу гнали на місце страти»[16].
Величезний концтабір знищення було утворено в селі Богданівці [17].
 В с. Богданівка, Доманівського району, Миколаївської області, де за різними відомостями було знищено понад 115 тис. осіб, з них 54–55 тис. – мирного єврейського населення. На початку листопада 1941 р. у Богданівку під конвоєм румунських жандармів почали прибувати групами мирні радянські громадяни, в основному єврейської національності, які зганялися сюди за наказом румунської окупаційної влади з Одеси, вінницьких таборів і Молдавської РСР. Колони приречених на загибель прибували у Богданівський табір упродовж грудня 1941 – січня 1942 рр. Маршрут більшості приречених проходив з Румунії і Молдавії через Одесу. Тут приєднувалися єврейські мешканці Одеської області, і колони йшли на Березівку, а потім – Доманівку і Богданівку. Знесилених людей, що пройшли сотні кілометрів без їжі і води, румунська охорона вела до місця страти двадцять три дні. Тих, що відставали, вбивали на місці.Шлях Одеса–Березівка–Доманівка–Богданівка називали «Дорогою смерті».
21 грудня в Богданівці почалася спецоперація під назвою «Подарунок Сталіну» (якраз цього дня 1879 р. народився «вождь усіх часів і народів»). Оскільки таємний циркуляр наказував «проводити розстріли подалі від міст, сіл і доріг, а могили зрівняти із землею, щоб вони не стали потім місцем паломництва», у яр, розташований неподалік табору, заздалегідь завезли солому, очерет і дрова. Повністю роздягнених в’язнів групами по 15–20 осіб гнали, підштовхуючи ударами прикладів і металевих палиць, на край обриву – обличчям до яру. Після цього солдати карального загону почали розстрілювати людей. Вбиті, а частіше тільки поранені, жертви падали на дно яру, де вже палахкотіло величезне вогнище з соломи, очерету і дров. Маленьких дітей кидали зверху живими уполум’я. Спеціально підібрані бригади з числа приречених змушені були складати тіла на це вогнище.Тільки протягом першого дня було розстріляно і спалено 3 тис. осіб.Жителі Богданівки пізніше згадували, що над селом стовпом стояв жахливий чорний дим і ніде було сховатися від нудотного запаху…В’язням, які залишилися живими, було наказано за цей час збудувати земляну загату довжиною 12 м, висотою 1,8 м. Вона мала затримати потоки крові, що струмками бігли по схилу яру до Південного Бугу.15 січня 1942 р. з Берліну надійшов наказ припинити масові розстріли євреїв. Але до цього часу в Богданівці уже було знищено загалом 52 тис. Надійшов аналогічний наказ із Голтянської румунської префектури про припинення масових розстрілів в’язнів Богданівського табору. Але розстріли продовжувалися. Протягом двох тижнів замордували ще 2 тис. Таким чином, на 1 лютого 1942 р. румуно-німецькі кати знищили в концтаборі с. Богданівка 54 тис. мирних громадян.
Страшна трагедія, що її пережили євреї в часи Другої світової війни, не має аналогів в історії людства. Доманівський район увійшов у світову історію війн як другий Бабин Яр, а Богданівка була кінцевою точкою сумнозвісної «Дороги смерті», що проходила від Одеси через Мостове та Доманівку. Взимку 1941–1942 рр. німці та румуни створили в цій місцевості величезний табір для знищення десятків тисяч євреїв з усіх населених пунктів від Дністра до Південного Бугу. За підрахунками Надзвичайної державної комісії по встановленню та розслідуванню злочинів фашистів з'ясовано, що в Доманівському районі страчено 120 тис. мирних радянських громадян, більшість з яких були євреями. Найкривавішим місцем став яр в Богданівці. Тут знайшли смерть 54 тис. людей [18].
Були в Одесі і праведники народів світу  Шевальов Євген  Шевальов Андрій. Доктор медичних наук, професор Євгеній Шевальов очолював кафедру психіатрії в одеському медінституті. У роки війни він завідував міської психіатричної лікарнею на 600 ліжок. Вже в перші дні окупації професор Шевальов зіткнувся з багатьма труднощами. Крім проблем з харчуванням і дефіцитом ліків, перед ним постало питання, як приховати від окупаційної влади наявність євреїв серед хворих та персоналу лікарні? Він почав з того, що заповнив 20 нових лікарняних карток на вигадані імена. З цими картками єврейські співробітники лікарні отримали можливість залишитися там під виглядом пацієнтів. Серед них були санітар Михайло Гершензон і медсестра Гіта Вексельман. Потім, за допомогою сина Андрія, студента-біолога і відданих йому співробітників, Шевальов підробив картки єврейських хворих. Таким чином, до початку 1942 року в списках пацієнтів жодного єврея не значиться. Для того, щоб прогодувати своїх підопічних, Шевальова довелося піти на продаж частини лікарняного майна, але придбаних на виручені кошти продуктів все одно було недостатньо, і не всі хворі пережили важку зиму 1941-1942 року. Незважаючи ні на що, Шевальов не залишав спроб домогтися від окупаційної влади збільшення допомоги своєму установі, і до весни 1942 року його зусилля увінчалися успіхом.
Серед тих, хто під чужим ім'ям ховався в лікарні, були не тільки її співробітники і пацієнти, а й просто знайомі сім'ї Шевальова. Так, в січні 1942 року Андрій привів до батька свого однокурсника Володимира Тендлер, якому вдалося втекти з колони депортованих в табір смерті. Професор Шевальов докладно пояснив Володимиру, як симулювати симптоми психічного захворювання, щоб його можна було видати за нового хворого. Пізніше в лікарню поступила ще одна така ж «хвора» - 17-річна Лілія Раппопорт, дивом уникнула кривавої бійні на хуторі Стадна Балка Березівського району, де на її очах вбили матір, бабусю і сестру. Їй вдалося дістатися до Одеси, де вона звернулася до Андрія, з яким познайомилася ще в добровольчих загонах під час оборони Одеси. До самого звільнення Одеси Лілія перебувала в лікарні під виглядом дівчини, яка страждає на аутизм. Цікаво, що надалі це вплинуло на рішення Лілії вивчати психіатрію. Точне число євреїв, які врятувалися завдяки допомозі професора Шевальова і відданих йому співробітників, невідомо, але жителі Одеси пам'ятають про його подвиг донині. 12 квітня 2001 Інститут Яд Вашем визнав професора Євгена Шевальова і його сина професора Андрія Шевальова Праведниками Народів Світу. Суворовський Леонард, Вольф Олександр, Вольф Олена.
У роки окупації Одеси, Леонард Суворовський, 35-річний польський інженер і обдарований графік, допоміг щонайменше 14 євреям. Своїй дружині, єврейці Мене Харитон, він зміг підробити ім'я в посвідченні особи, і те ж саме зробив для її батьків Сани-Волко і Крейндл та їх 17-річної дочки Ольги. Він також обладнав надійне укриття, де періодично ховалися родичі і знайомі сім'ї Харитон. Серед них були Мендл Струкова (Піскун), її маленький син Шурик, а також сім'ї Віланд і Рубінштейн. У кінці 1941 року загинула під час облави Крейндл Харитон. У 1942 році Суворовські були заарештовані за чиїмось доносом. Саня-Волко був розстріляний, новонароджений син Мени помер у в'язниці. Мене та Ольга врятувалися «завдяки» тифу - вони були кинуті в тифозний барак і дивом вижили. У грудні 1943 року вони були відпущені румунами, але йти їм було нікуди. Жінки звернулися до сестри Леонарда, Олені Вольф, яка жила в Одесі з чоловіком-німцем і двома дітьми. Незважаючи на небезпеку викриття, Олена та Олександр Вольф, прийняли не тільки сестер Харитон, але і їх подругу Ріву Шейнер. Три єврейських жінки переховувалися в будинку подружжя Вольф до звільнення Одеси в квітні 1944 року. Після звільнення Мене Харитон знову зустрілася зі своїм чоловіком. У листопаді 1996 року Яд Вашем визнав Леонарда Суворовського і подружжя Вольф Праведниками Народів Світу.
Медаль, що вручається інститутом Яд Вашем Праведників Народів Світу. Написи на медалі свідчать: ліворуч - "На знак подяки від народу Ізраїлю», праворуч - «Той, хто рятує одну душу - немов рятує цілий світ»[19].

 Розділ 2. Державний Обласний Архів Одеської Області про Голокост

Тему Голокосту у документах Державного архіву Одеської області детально вивчала заступник директора Державного архіву Одеської області, кандидат історичних наук Білоусова Лілія Григорівна.
         Трагічна доля євреїв Одеси під час німецько-румунської окупації (17 жовтня 1941 - 10 квітня 1944) знайшла відображення не тільки в сімейних переказах, спогадах очевидців, мемуарній літературі, а й в офіційних документах різних організацій та установ, що знаходяться на даний час на державному зберіганні в Одеському архіві. Таких джерел досить багато для того, щоб відновити події тих страшних років і їх жахливі наслідки для одеського товариства, що відчуваються досі. Архівістам ж знайомі ці проблеми за численними запитами і зверненнями громадян, дослідницьким проектам українських і зарубіжних інституцій.
В останні роки в архівній галузі спостерігається багато позитивних змін у галузі використання документів Національного архівного фонду. Події Другої світової війни, Голокосту, викликають пекучий інтерес суспільства. Красномовним показником є така статистика: з 4-5 тисяч щорічних запитів соціально-правового характеру від 20 до 30% складають заяви про перебування в гетто, насильницькому угоні до Німеччини, розшуку родичів, усиновлення дітей, які втратили батьків в роки війни та інше.
Ця зросла потреба людей в ретроспективній інформації стимулювала архівістів до роботи в цьому напрямку. За останні 10 років співробітниками відділу інформації, публікації і використання документів ДАОО створена і постійно поповнюється комп'ютерна база даних, що включає огляди фондів та документів ДАОО, іменні каталоги, розробки певних тем, активізована видавнича діяльність. Архівісти постійно беруть участь у міжнародних конференціях (у 1998 р. - у пан'європейської конференції бібліотекарів та архівістів у Потсдамі (Німеччина) з проблем збереженості джерел з юдаїки; в 2003 р. - в одеській конференції з проблем єврейської історії (організатори - «Джойнт», «Мигдаль», Музей історії євреїв Одеси); в 2005 р. - у конференції історичного факультету Одеського національного університету, присвяченої 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні). Стійкі контакти підтримуються і розвиваються Держархівом з такими організаціями як Мозес Мендельсон Центр (Потсдам, Німеччина), Одеське відділення «Joint» (США), генеалогічне товариство "Routes to Roots" (M.Weiner) та ін.
Забезпечення роботи іноземних дослідників у читальному залі ДАОО приймає якісно нові форми. Практикується попереднє (через Інтернет) консультування та ознайомлення зі складом документів з даної теми, складання переліків і оглядів за замовленням. Національний архівний фонд Одещини, що становить нині понад 13 тис. фондів (понад 2 млн. справ), що зберігаються в Державному архіві Одеської області та його філії в Ізмаїлі, відзначений низкою особливостей, що виділяють його з числа архівних зібрань других областей України.
Про реальний розширення доступу до архівів говорять такі цифри: з 1985 по 2005 рр.. в Одеському архіві працювало 206 дослідників з 16 країн світу. Ряд вчених займалися виключно темою Голокосту. Насамперед, це представники Інституту Яд Вашем (Ізраїль) Ж. Анчел і А. Вайс, які працювали з розсекреченими фондами установ, що діяли в Одесі і області в період німецько-румунської окупації, з метою підготовки монографії про геноцид проти євреїв у період Другої світової війни. Інтерес до одеських матеріалами виявляли дослідники з Німеччини: Л. Прісс (Фонд меморіалу вбитим євреям Європи, Берлін, 2004 р.) - вивчення теми "Голокост в Україні"; І. Рідель і Р. Сохацький (Центральне відомство землі Баден-Вюртемберг з виявлення Злочином націонал-соціалістів у роки Другої світової війни, м. Людвігсбург, 2005 p) - виявлення німецьких військових злочинців за матеріалами окупаційного періоду; Х. Баум (Мюнхенський університет, 2005 p) - «Органи румунської влади на території України, 1941 - 1944 рр.. ». Історик з Канади проф. Р. Менлі (Квінс університет, 2005 р.) вивчала тему «Евакуація і реевакуація цивільного населення під час Другої світової війни». Українські історики В.Щетніков, І.Нікульча, В.Грідін, Р.Шувалов та ін., Представники Фонду "Взаєморозуміння і примирення" також внесли свій внесок у розвиток теми.
Звичайно ж, історія Голокосту в Одесі не досліджена в усіх її аспектах і далеко не всі цінні архівні документи введені в науковий обіг. Які ж фонди та комплекси документів одеського архіву можуть представляти для історика Голокосту найбільший інтерес? Як сформувалися ці фонди? На які питання ми можемо отримати об'єктивну відповідь, і що залишається і, може бути, назавжди залишиться "за кадром" документальної історії? Всі офіційні джерела умовно можна розділити за фондоутворенням і хронологічно на дві групи - радянських органів влади та управління, установ і організацій та - аналогічних окупаційних. У документах радянського періоду - передісторія і наслідки Голокосту. Окупаційні фонди містять відомості про те, як це було.
Збереження обох груп джерел не можна вважати достатньо повним - і та, і інша суттєво постраждали через переміщень, евакуацій, знищень.
        Після Великої Вітчизняної війни в архів надійшла документація органів влади і управління Губернаторства Трансністрії - адміністративно-територіальної одиниці, створеної в період тимчасової німецько-румунської окупації Одеської області (1941-1944 рр.). Всі фонди окупаційного періоду були засекречені, а доступ громадян до них - заборонений. Майже десять років йшла розробка оперативної інформації та створення картотек на військових злочинців, інформаторів, таємних агентів, колабораціоністів і пособників окупаційного режиму. Багато фондів почали розсекречувати вже в 1950 році, відразу ж після закінчення їх науково-технічної обробки та складання описів (дирекції примарії Одеського муніципалітету - інвентарна, нерухомих майна, постачання та ін). При цьому ряд документів були виділені в утиль ще до включення їх в опис, які саме - зараз вже не представляється можливим встановити.
Незабаром товариство вимагало кардинального перегляду питання про обмеження доступу до інформації. Після смерті Й.Сталіна і почала демократизації суспільства, в період «відлиги» і правління М. С. Хрущова, вперше в архівних установах почався масштабний процес розсекречення документів. В Одеському архіві, в той час все ще підвідомчому Міністерству Внутрішніх Справ, розсекречення і передача на загальне зберігання були проведені в 1956-1961 роках. [13] Комісія, утворена наказом начальника УМВС по Одеській області № 150 від 19 липня 1956 р., у складі начальника Архівного відділу УВС Одеської області капітана Супруна П.В, начальника Одеського облдержархіву лейтенанта Максимця В.Е., старших наукових співробітників Герасимової Л . А., Мухіної К.С., старшого уповноваженого УКДБ по Одеській області капітана Ринди, з вересня 1956 р. за лютий 1957 провела величезну роботу. Комісія діяла на підставі наказу МВС СРСР № 0275 від 3 липня 1956 Було переглянуто 93859 справ з 1945 фондів довоєнного і окупаційного періодів. Розсекретили більшу частину - 1763 фонду повністю і 166 фондів частково, а в загальній складності - 88848 справ, що склало 95% матеріалів спецчастини. Це були такі фонди окупаційного періоду, як Головна реєстратура губернаторства Трансністрії, префектура Одеської поліції і всі дирекції губернаторства Трансністрії та Одеського муніципалітету.
     Однак, на превеликий жаль, розсекречення супроводжувалося масовим і невиправданим виділенням в утиль низки документів, зокрема, що стосуються Голокосту. Так, з 5878 справ фонду Інвентарній дирекції примарії Одеського муніципалітету (ф. Р-2283) було залишено 47, решта ж знищені: в утиль відправили справи, акти, висновки, відомості вилучення і передачі на зберігання майна евакуйованих і викрадених в гетто радянських громадян. Така ж доля спіткала документи дирекції нерухомихмайна та підвідомчих їй районних ділянок, що стосуються «гетевських майна», справи фінансової дирекції одеського муніципалітету про надання в оренду приміщень під приватні підприємства, в т.ч. майна і квартир викрадених в гетто і евакуюватися.
Наступний етап розсекречення почався в Держархіві Одеської області з 1989 року. За період з 1989 по 2004 роки було переведено на загальне зберігання 599 фондів і частин фондів, в основному окупаційного періоду (1941-1944 рр..), А всього - 17944 справи. Складність у роботі з розсекречення цих документів полягала у тому, що майже всі вони румунською мовою.
У 1990 році на загальне зберігання був переведений весь газетний фонд - 2000 примірників, що видаються в 1941-1944 роках не тільки в Одесі, а й у Німеччині, Румунії ("Одеська газета" (Одеса), 1941-1944 рр..; "Одеса" (Одеса), 1942-1943 рр..; "Чутка" (Одеса), 1942-1944 рр.. та ін.) На сторінках цих унікальних видань - вся політична, економічна і культурна життя Одеси того часу: відкриття університетів, інститутів, шкіл, дитячих садів, церков; подяки за службу.
Строго кажучи, Голокосту передували не менш драматичні події задовго до того, як до Одеси вступили німецько-румунські війська. Відомості по короткому проміжку часу між початком війни 22 червня 1941 року й окупацією Одеси 17 жовтня 1941, зокрема, з основних питань - організації оборони міста та евакуації мирного населення, ми знаходимо в частково уцілілих фондах Одеського міськвиконкому (ф. Р-1234) та Одеського обкому КП (б) У (ф. П-92). Це накази НКВМФ СРСР про уповноважених Наркома морського флоту на театрах військових дій; рішення міськвиконкому про організацію в м. Одесі евакуаційних пунктів, будівництві військових об'єктів і притулків для населення, про утворення комісії з перевірки стану катакомб і розробці заходів щодо їх використання для укриття населення від бомбардувань, загальною обов'язкової підготовки населення до протиповітряної і протихімічного обороні. Є відомості про активні учасників оборони м. Одеси та їх списки.
Однак, в документах про організацію евакуації одеситів немає навіть натяку на особливі заходи відносно єврейських громадян, яким загрожувала неминуча смертельна небезпека з боку окупаційного режиму. Ще більш дивними щодо євреїв представляються матеріали про організацію радянським керівництвом руху опору на території Одеської області. Тема підпільно-партизанської боротьби з цілком зрозумілих причин є найбільш розробленою радянськими істориками.
У ДАОО зберігається фонд "Документи і матеріали з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.. на території Одеської області. Підпільно-партизанський рух на Одещині (Ф. П-92) "Це рішення партійних органів і узагальнені звіти про організацію та діяльність антифашистських загонів, підпільно-партизанських груп і окремих учасників, які були затверджені або не затверджені бюро Одеського обкому Компартії України; списки членів партизанських загонів і підпільників, стенограми співбесід з учасниками підпільно-партизанської боротьби, звіти командирів-керівників загонів, листування з органами КДБ щодо окремих учасників підпільно-партизанського руху, агітаційно-пропагандистські матеріали.
Ці матеріали неодноразово публікувалися і пропагувалися в радянській пресі: віддавалася данина бойовим подвигам груп, загонів і конкретних осіб. Однак, ніхто і ніколи публічно не акцентував уваги на тому дивовижний факт, що серед членів підпільних груп було чимало євреїв і залишати їх на нелегальному положенні (через недомисел чи інших причин) означало не що інше, як приректи їх на швидкий і неминучий провал. Що й підтвердила страшна реальність. Повоєнні розгляди в партійних органах і партизанських комісіях щодо встановлення статусу учасників Великої Вітчизняної війни залишили в архівах дані про підсумки перехресних допитів учасників підпілля і партизанських загонів, про численні конфлікти і непорозуміння між вижившими колишніми підпільниками і атмосфері недовіри один до одного, клопотаннях до вищестоячих органів з проханням визначити ступінь участі в русі опору конкретних осіб, що тяглися аж до кінця 70-х. У багатьох випадках встановлення істини виявлялося неможливим через відсутність свідків та підтверджуючих документів.
Період тимчасової німецько-румунської окупації - це величезний пласт історії, ще не досліджений у всій повноті і об'єктивності. У Державному архіві області зберігаються 988 фондів (52 561 справ) майже всіх установ, що діяли на окупованій території Одеської області в 1941-1944 рр.. - Новий адміністративно-територіальному утворенні під назвою "Губернаторство Трансністрія".
При особливої цінності всіх фондів окупаційного періоду, можна виділити групи джерел, найбільш значущих при дослідженні теми Голокосту. Вони відклалися в таких фондах, як: 1). Органи управління Губернаторства Трансністрії - Головна реєстратура та підвідомчі їй дирекції; 2) Адміністрація примарії Одеського муніципалітету та підвідомчі їй дирекції; 3) органи поліції і жандармерії, суди, військові установи; 4) повітові префектури; 5) районні претури; 6) сільські примарії; 7) трудові громади, госферми; 8) підприємства, організації, установи, навчальні заклади та ін . 9) органи німецького та румунського військового командування
Виділимо деякі аспекти даної теми, найбільш повно відображені в зазначених джерелах. Адміністративно-територіальна реформа на окупованій території: створення Губернаторства Трансністрії та апарату управління.
У серпні 1941 р., за домовленістю офіційного Бухареста з Берліном, тимчасово окупована територія Радянського Союзу між Дністром і Південним Бугом була передана під юрисдикцію королівської Румунії і названа Губернаторством Транністріі. У нього увійшли лівобережна частина Молдавії, вся територія Одеської області і частини Вінницької та Миколаївської областей.
У Губернаторстві Трансністрії головнокомандувач румунської армії Іон Антонеску ввів громадянське адміністративне управління. На чолі Департаменту Цивільного Губернатора Трансністрії стояв губернатор. Він здійснював керівництво через мережу дирекцій та управлінь. Територія Трансністрії була розділена на повіти, які управлялися повітовими префектурами на чолі з префектами. 13 повітів поділялися на 64 району, які управлялися районними претура на чолі з преторами. Райони, у свою чергу, ділилися на комуни, які складалися з одного великого або декількох невеликих селищ. На чолі комуни стояла сільська управа - примарія, якою керував примар.
Радгоспно-колгоспна система, як форма організації обробки землі, була збережена в початковий період окупації. У квітні 1942 р. в селах були проведені загальні збори з метою розпуску колгоспів. За наказом громадянського Губернатора колгоспи перетворювалися в трудові громади, з адміністрацією, яка існувала на момент їх розпуску, із збереженням їх пристрою. Трудові громади формувалися з 20-30 сімей. Члени сімей були членами громад. Кожна трудова громада організовувала бригади з 10-20 членів сім'ї, які обирали начальника (старшину) зі свого середовища. Старшина підлягав затвердженню агрономом комуни і ніс відповідальність перед владою за управління бригадою. Кожній бригаді призначалося 100-200 га із земель колишніх колгоспів для обробки. Земля, надана трудовим бригадам, вважалася закріпленої за ними остаточно.
У містах також були свої адміністративні органи - примарії. Міський голова (примар) підкорився районному претору. Міста Одеса і Тирасполь були виділені в окремі муніципалітети, і примарії цих муніципалітетів підпорядковувалися безпосередньо губернатору. На чолі Одеської примарії стояв Генеральний примар, який здійснював керівництво містом через систему дирекцій аналогічно губернському адміністративному апарату.
Головний жандармський інспекторат і поліцейські органи підпорядковувалися Губернатору і Міністерству внутрішніх справ Румунії. Префектура поліції Одеси підпорядковувалася Губернатору, на території міста діяло десять поліцейських дільниць. Поліцейські органи складалися з кримінального відділу та таємної поліції (сигуранці). Сигуранца стежила за настроями населення і солдатів румунських гарнізонів, боролася з партизанами і підпільними диверсійними групами. Інспекторат тюрем підпорядковувався безпосередньо МВС Румунії.
З серпня по жовтень 1941 адміністративним центром Губернаторства Трансністрії був Тирасполь, а з жовтня 1941 р. і до кінця існування Губернаторства - Одеса. На посаді цивільного Губернатора складався професор, адвокат Георгій Алексяну, а генеральним примарем Одеси - Герман Пинтя. Паралельно з адміністративним апаратом цивільного Губернатора існувало військове командування.
На початку 1944 р., у зв'язку з розгромом фашистського блоку і наближенням фронту громадянське Губернаторство було скасовано разом із самим терміном "Трансністрія". Влада на території між Південним Бугом і Дністром зосередилася в руках румунського військового командування. При цьому адміністративний апарат окупантів зазнав значних змін і був скорочений - все дирекції губернаторства і муніципалітети ліквідували, а замість них були утворені дві дирекції: адміністрації та економіки. Повіти реформувалися в дистрикти.
21 березня 1944 гітлерівське уряд запропонував румунській адміністрації та румунським окупаційним військам покинути зайняту територію, і влада в колишній Транснстріі перейшла до германського окупаційному командуванню. У березні-квітні 1944 р. радянські землі між Дністром і Бугом було звільнено від німецько-румунських окупантів.
Законодавча та нормативно-правова база окупаційного режиму - накази, розпорядження, інструкції, циркуляри, що виходили від військового командування та створених на окупованій території органів управління всіх рівнів, від губернатора до сільського примаря, - дають нам уявлення про теоретичну сторону створення механізму системи насильства в цілому і щодо осіб єврейської національності зокрема. Якими ж "юридичними нормами" керувалися окупанти?
7 листопада 1941 року командувач військами міста Одеси претор підполковник Нікулеску, посилаючись на Найвищий Указ № 1798 від 21 червня 1941 року і статтю 486 Кодексу Військової Юстиції, "в інтересах забезпечення громадської безпеки і порядку", видав наказ про те, що всі чоловіки єврейського походження у віці від 18 до 50 років зобов'язані протягом 48 годин з'явиться в Міську Тюрму, а їх сім'ї - доставляти поміщеним у в'язницю їжу. Жителям Одеси ставилося в обов'язок повідомляти про євреїв в поліцію. За невиконання наказу було покарання смертною карою.
11 листопада 1941 Головне Військове командування (маршал Румунії та Головнокомандуючий військами Іон Антонеску) і Управління цивільного губернатора Трансністрії (проф. Г. Алексяну) видали наказ № 23 щодо євреїв, які прибули до Трансністрію з районів військових дій або жили раніше в Трансністрії і переселилися в інші місцевості у зв'язку з військовими діями. Інспекторату Жандармерії Трансністрії наказувалося провести облік євреїв, склавши "особливі списки" і видавши відповідні документи, а також розселити їх в заздалегідь визначених місцях, утворивши колонії і громади. Колонії ділилися на групи по 20 осіб. Начальники колоній і керівники груп, призначені з переселенців районним претором, особисто відповідали за присутність всіх євреїв у колоніях. Вони ж надавали інформацію про професії та спеціальності євреїв для організації трудової повинності, якій відала Дирекція праці при Цивільному губернаторі, а практично реалізовували міські голови або сільські старости.
    
Єврей, виявлений за межами колоній без відповідного дозволу, оголошувався шпигуном. За виконання наказу відповідали районні та повітові префекти і Інспекторат Жандармерії.
15 листопада 1941 командувач військами м. Одеси генерал Н. Гінерару видав наказ № 2 про необхідність всім особам єврейського походження до 12 години 19 листопада заявив в міську поліцію про наявність у них дорогоцінних предметів, каменів і металів (платини, золота і срібла). Євреї, які проживали в Одеському, Овідіопольському, Очаківському та Березівському повітах, зобов'язані були подати такі заяви протягом 48 годин після опублікування наказу. Порушники під конвоєм відправлялися в розпорядження Військово-польового суду.
20 листопада 1941 пішло оголошення військової комендатури м. Одеси за підписом претора підполковника Нікулеску про те, кого слід вважати євреєм. До розряду осіб єврейського походження відносили всіх, хто мав одного з предків по чоловічій або жіночій лінії єврея, незалежно від підданства, шлюбу з неевреем і від того, яку релігію, крім іудейської, вони сповідували.
2 січня 1942 Головнокомандувач Армією маршал Румунії Іон Антонеску і Цивільний губернатор професор Г. Алексяну видали наказ № 35 про евакуацію з 10 січня 1942 євреїв з Одеси та її околиць і поселенні їх у північній частині Очаківського повіту та південній частині Березовського повіту. Усе їхнє майно ліквідувалося при посередництві контор, заснованих за поліцейських ділянках, і продавалося населенню з торгів. Евакуйованим дозволялося взяти з собою лише носильні речі, господарські речі та їжу - всього не більше 25 кг. Привести наказ у виконання були уповноважені Інспекторат жандармів, Префектура поліції і префектури Одеського, Очаківського та Березовсского повітів. До наказу додавалася "Інструкція для евакуації єврейського населення з міста Одеси та його околиць". Згідно такої, в Префектурі поліції створювалося Центральне Бюро з евакуації та 6 районних бюро.
У Центральне Бюро увійшли префект Одеського повіту (голова), старший прокурор Військового трибуналу міста Одеси, префект поліції міста Одеси і вищий офіцер - делегат Військового командування міста Одеси. Їм належало організувати діяльність і контролювати роботу районних бюро, а також скласти повний список сіл в районах поселення і визначити кількість евакуйованих євреїв.
Районні бюро складалися з офіцера судового відомства (голови), представника від Нацбанку чи Міністерства Фінансів, начальника районної поліції, офіцера - представника військового командування м. Одеси та двох жителів Одеси - делегатів міського голови. У їх обов'язки входило встановлення особистості евакуйованих, складання їх перепису і реєстрації, особистого та домашнього обшуку, перепису майна та визначення його вартості.
12 січня 1942 Командування Армією і Гарнізоном Одеси видало наказ № 7 за підписом командувача генерала Тіберіу Петреску і слідчого Військової Прокуратури, Військового юриста підполковника Кирила Солтані про інтернування євреїв з Одеси та міських околиць в гетто. Посилаючись на декрет-закон № 1798/941 про мобілізацію армії і наказ № 35/942 Губернаторства Трансністрії про забезпечення громадського порядку, Петреску наказав усім без винятків євреям, починаючи з 8 ранку 10 січня 1942 року, з'явитися в гетто на Слобідці, попередньо здавши свої квартири і майно по описам керуючим будинками або двірникам. Не послухались погрожували каторжні роботи від 5 до 25 років або смертна кара, а особи, які ризикнули ховати євреїв, допомагати їм або приховувати інформацію, могли поплатитися свободою на строк ось 5 до 10 років.
Слідом за ці наказом 13 січня 1942 послідувало постанову № 18 муніципалітету міста Одеси за підписом міського голови Германа Пинтя і генерального секретаря А. Костінеску про закриття і збереженні квартир і описаного майна інтернованих євреїв. На районні житлові управління покладалася особиста відповідальність за виконання наказу.
Всі ці накази негайно спускалися зверху вниз, від губернатора та міського голови - в підвідомчі дирекції, повітові префектури, районні претури та сільські примарії - і підлягали негайному виконанню з моменту опублікування в засобах масової інформації.
Періодичні видання складають окрему колекцію ДАОО: це найбільш впливові одеські газети "Одеса" (1942-1943), "Одеська газета" (1941-1944), "Чутка" (1942-1944). У них регулярно публікувалися накази Головнокомандуючого військами, постанови муніципалітету м. Одеси, оголошення військової комендатури м. Одеси, і зокрема, накази щодо євреїв. Інші газети - одеські - "Буг" (1943), "Мир" (1942), "Нове слово" (1942-1943), "Прибузька вісті" (Голтянський повіт, 1942-1943), "Нове життя" (Первомайськ, 1942 -1943), "Життя (Вяца)" (Бухарест, 1943), "Перебіг (Курентул)" (Бухарест, 1943), "Зоря" (Берлін, 1943), "Нова пора" (Берлін, 1942-1943), " Поклик "(Берлін, 1942)," На посту "(Німеччина, 1944) - в цілому становлять 2000 комплектів.
Є також колекція наказів, інструкцій, оголошень військового командування, цивільної адміністрації Губернаторства Трансністрії, листівки часів Другої Світової війни (70 примірників).
Отже, головна роль у виконанні наказів щодо євреїв відводилася поліцейським органам, жандармерії, судам і тюрмах. В Одеському архіві зберігаються фонди Префектури поліції Губернаторства Трансністрії і міських поліцейських ділянок (№ № 1, 2, 8, 9), в яких, незважаючи на очевидні втрати (можливо, знищення в період відступу окупантів у квітні 1944 р.), відклалися дуже цінні джерела. Це, перш за все, матеріали перепису населення міста Одеси, проведеної окупаційною владою з грудня 1941 по січень 1944 р. У них ми знаходимо відомості в євреях, що проживали в Одесі до переміщення в гетто, тобто до 10 січня 1942 Ці документи доповнюються й іншими джерелами. Так, у фондах 2-го і 9-го поліцейських ділянок (центральна частина міста) вціліли облікові дані по євреях, складені напередодні їх інтернування в гетто: породинного списки по кожній вулиці і кожному будинку, з зазначенням віку врахованих осіб, їх адреси та кількості кімнат у займаній квартирі.
У поліцейських фондах ми знаходимо масу відомостей про поділ жителів по всіляких категоріях і ознаками: справи про кількісний, віковому та національному складі населення, окремі списки з обліку комуністів і комсомольців, військовополонених, дезертирів з Червоної армії, укладених в табори і в'язниці, підозрілих і пр . Особливий облік здійснювався за особам німецької, румунської та молдавської національностей, яким надавалися особливі привілеї. Всі ці дані враховувалися при отриманні від румунських і німецьких властей всіляких документів.
Просте заповнення заявником графи "національність" не вважалося достатнім для отримання посвідчення особи. Прохач обов'язково повинен був заповнити такий документ, як "Показання" такого змісту: "Я, нижче (ПІБ), який проживає по вул. (Адреса), даю показання на мою відповідальність, що я за походженням (національність), народжений (дата) в (місце народження) від (батьки) ». Однак, і цього було мало: в матеріалах поліцейських дільниць ми зустрічаємо свідчення свідків, найчастіше сусідів або колег по роботі, про те, що дана особа не є комуністом або комсомольцем або "що вона не єврейка, а за національністю українка".
Іноді посвідчення національності виливалося в ціле справу, що розглядається у відділі безпеки поліцейської дільниці (сигуранца). Так, мешканка Одеси Наталія Б. з 18-річним сином Володимиром, в травні 1943 року підписувала "Декларацію" в тому, що її чоловік, відомий адвокат, є православним, хрещеним до революції, як і батьки чоловіка, а тому запис в аркуші перепису в грудні 1941 року її чоловіка українцем є вірною, а їх син "нічого спільного з єврейством не має". Показання давали і хресні батьки Володимира.
З поліцейських архівів ми дізнаємося про матеріальну підоснову "евакуації в гетто" - у найбільш повно зберігся фонді 2-го поліцейської дільниці м. Одеси є акти та опису майна, що перебувало в квартирах євреїв і переданого на піклування двірників.
Надалі "гетевське майно" (офіційний термін в документах періоду окупації) надійшло у відання трьох дирекцій Губернаторства Трансністрії (нерухомихмайна, інвентарної і постачання) для передачі на зберігання приватним особам і на склади дирекцій.
Як правило, це майно залишалося у жителів тих же будинків, звідки евакуювали євреїв, «на зберіганні», а фактично використовувалося ними на умовах сплати мізерних податків.
Про те, що відбувалося з житлом і майном викрадених в гетто, можна судити за документами дирекції постачання примарії Одеського муніципалітету, зокрема, протоколами ліквідаційної комісії при Одеському муніципалітеті, що займалася розподілом майна, награбованого у населення німецько-румунськими окупантами. До комісії увійшли прімарі Кіореску і Відрашку, директор інвентарної дирекції Андронаки, директор дирекції експлуатації промисловості Бур'яна, директор фінансової дирекції Куцегеоргій, директор дирекції постачання Гобжіла, директор інженерно-технічної дирекції та директор торгового відділу дирекції постачання Турьев.
У відношенні майна, врахованого інвентарної дирекцією в квартирах міста, було прийнято рішення: «А) житлово-побутове майно кращої якості (стильні меблі, обстановка, посуд та інше), яка знаходиться на зберіганні у населення міста, там, де умови зберігання такого майна не забезпечені, має бути вилучено і звезено на склади інвентарної дирекції. Там же, де ці умови забезпечені, таке майно може бути передано в орендне користування або продано;
б) меблі звичайного споживчого типу (ординарну) дозволити до продажу населенню міста, у якого зазначена меблі знаходиться на зберіганні.
В) Меблі, від якої особи, у яких остання знаходиться на зберіганні, відмовляються від придбання, така підлягає передачі дирекції постачання муніципалітету через торгову мережу в місті і на селі.
Г) Вважати можливим продаж у власність стильних меблів окремим особам на розсуд пана голови ліквідаційної комісії у кожному окремому випадку.
Д) Допустити можливим надання пільг з придбання у власність квартирного майна шляхом надання розстрочки платежу терміном не понад 12 місяців - тим особам, до яких буде встановлено повну довіру в сенсі твердої гарантії сплати ».
У фонді дирекції нерухомихмайна одеського муніципалітету збереглися прохання про надання «гетевського майна». Так, 1 грудня 1941 мешканка Одеси М. клопотала у відділі нерухомого майна Одеського муніципалітету, про дозвіл їй придбати меблі, що знаходиться у наданій їй румунськими властями квартирі, раніше належала єврейській родині, мотивую своє прохання наступними «аргументами»: «Моя власна квартира , що знаходиться еа 2-м Лиманчик (Пересип), затоплена водою більшовиками при їх відступі з Одеси, там же залишилася вся моя меблі, завдяки чому я не маю навіть на чому сісти у своїй новій квартирі, що належала колись єврею Робінзону, а тому прошу Вашого дозволу на придбання залишилася в даній квартирі меблів за її вартості, згідно акту оцінки, в сумі 430 рублів ».
У 1941 році акти на майно, що належало викраденим в гетто, складалися членами будинкових комісій повсюдно - з будинку в будинок, з квартири в квартиру. Враховували все до найдрібніших деталей - від стильних меблів, порцелянового й срібного посуду, каракулевих шуб, кришталевих ваз, піаніно марки «Шерер» і до «фіранок рваних», «ведмедів-дрібничок», чорнильниць і «старого трикотажного чоловічої білизни» - все це ставало власністю Одеської муніципалітету. Всьому цьому рясному майну «втекли» (тобто залишили Одесу з відступом Червоної Армії) і «евакуйованих» (викрадених в гетто) або «вбитих» давалася коротка характеристика, визначався відсоток зносу і грошова оцінка: «стільці віденські старі, 7 штук , 80%, 35 рублів »,« буфет дубовий, дзеркальний, різьблений, 20%, 1500 руб »,« жакет дамський синій, суконний, 50%, 40 руб. », валянки з калошами, 8 -%, 25 руб.» . . Деякі речі не піддавалися «процентному» визначенню зносу згідно інструкції: «ванночка дитяча - 10 руб., М'ясорубка ламана - 3 руб., Вазочки для варення (7 шт.) - 15 руб.», «Парасолька старий - 3 руб», « Рояль Блютнер - 5000 руб. »...
Створення мережі концтаборів-гетто в Трансністрії, умови утримання в них, трудова повинність для євреїв - ці питання знаходять найбільш повне висвітлення у матеріалах фондів повітових префектур.
Про стан таборів-гетто та умовах існування в них свідчать матеріали санітарних відділів префектур - рапорти лікарів лікарень, відомості про захворюваність населення інфекційними хворобами, про народжуваність і смертність, зокрема, доповідні записки про епідемії в таборах-гетто.
Крім вищезазначених фондів, у ДАОО зберігаються документи організацій, підприємств та установ, які діяли в період окупації - вузів (зокрема, Одеського університету), театрів, бібліотек, ресторанів, заводів, фабрик та ін У їх діловодстві - матеріали про вибуття зі штатів осіб єврейської національності, про особливому обліку німців, румунів і молдаван, про антирадянській пропаганді.
Наслідки Другої Світової війни знайшли відображення в численних фондах ДАОО післявоєнного періоду. Найціннішим з них є фонд «Одеської обласної комісії зі сприяння роботі з відновлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх поплічників, і нанесеного збитку громадянам, колгоспам, громадським організаціям, підприємствам і установам». Комісія була організована в 1944 році, після звільнення Одеської області, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1942 року. У зібраних нею матеріалах - весь масштаб втрат людських і матеріальних ресурсів у період Великої Вітчизняної війни. Крім зведених відомостей по області і районах, для дослідника теми Голокосту представляють інтерес опитувальні листи громадян, які повернулися до Одеси і Одеську область з Німеччини та інших країн Західної Європи після насильницького викрадення, а також заяви повернулися з евакуації одеситів про завдану їм шкоду (втрату майна, невиплаті пенсій тощо). У матеріалах комісії мається альбом художніх (акварельнх) замальовок об'єктів, зруйнованих окупантами, серед яких, наприклад, кондитерська фабрика ім. Р. Люксембург, заснована ще до революції відомої купецької єврейською родиною - братами Крахмальнікова. Матеріали Комісії доповнюються документами фондів архівних відділів Одеського та Ізмаїльського облвиконкомів (фф. Р-1403, Р-7778), які містять хронологічні довідки про німецько-румунської окупації і звільнення Радянською Армією міст і сіл Одеської області. У довідках по Богданівці, Березівці, Доманівці, Рені та ін населеним пунктам, де знаходилися гетто, знаходимо жахливі дані про кількість розстріляних і замучених радянських громадян.
Більш детальні відомості про матеріальний збиток і людські втрати можна виявити у фондах окремих установ, організацій, підприємств.
Зокрема, у фонді Державного архіву Одеської області (Ф.Р-1142) зберігається альбом фотографій про звірства німецько-румунських загарбників в Одеській області (1941-1944 р.). Фотографії в подробицях відбили сцени страти радянських військовополонених, розкопки, які були здійснені представниками Державної Надзвичайної комісії в селі Богданівці Доманівського району Одеської області. Тоді були зафіксовані місця розстрілу 52 тисяч мирних радянських громадян, трупи яких були спалені там же, останки розстріляних і закатованих у гетто, будинки, в яких жили в'язні гетто. Тут же фотографії зруйнованих і розграбованих промислових, комунальних і культурних об'єктів м. Одеси (завод «Кінап», агарових завод, хлібозавод, завод механічного оснащення, цукровий завод ім. Благоєва, маслозавод, кондитерська фабрика ім. Р. Люксембург, порт, театр оперети та ін.) Фотографії також показують внутрішній вигляд Нерубайських катакомб - головного місця перебування підпільно-партизанських груп, місця бойових дій загону В.Молодцова-Бадаєва та ін. Серед особистих фондів хочеться звернути особливу увагу дослідників на зібрання матеріалів одеського краєзнавця Романа Олексійовича Шувалова, учасника Великої Вітчизняної війни та спеціаліста в галузі пошукової роботи з визначення місць поховання жертв війни. Серед зібраних ним безцінних матеріалів про війну - нотатки, фотографії, переліки місць масового знищення єврейського населення в Одеській області. У 2005 році в Держархіві Одеської області утворена нова колекція - "Друга Світова війна в усній історії". Це спогади людей, які пережили війну, зокрема, окупацію. Збір матеріалів (методом анкетування) проводиться у всіх містах і районах області державними архівними установами. Цікаві матеріали вже надійшли з Ізмаїла, Балти, Котовська. Особливим джерелом можна вважати запити громадян до Державного архіву області про підтвердження перебування в концтаборі-гетто, угону до Німеччини і репатріації, участі в партизансько-підпільному русі, перебування у в'язниці в період окупації, проживання на окупованій території, трудового стажу в 1944-1945 рр. ., нагороджень тощо. Дуже часто ці запити є сповіддю людей про пережиті події, зокрема, є описи перебування в гетто. Архівом за останні 10 років надано близько 30 тис. архівних довідок з цих питань[20] [21].
Розділ 3. Пам'ять про Голокост в Одесі
На території румунської Трансністрії політика Голокосту здійснювалася значною мірою за німецьким сценарієм. Першим заходом румунських окупантів стала реєстрація чоловіків віком від 18 до 50 років, відокремлення євреїв та їх наступне перепровадження до в’язниць і таборів. Масовий терор розгорнувся тут на повну силу після того, як 22 жовтня 1941 р. стався вибух у румунській комендатурі. Це стало приводом до початку акції екстермінації єврейства. За наказом коменданта міста генерала Тресторіану на майданах і вулицях Одеси було повішено і вбито 5 тис. осіб. Наприкінці жовтня були здійснені масові розстріли євреїв у с. Дальник неподалік від Одеси. Щоб конвеєр працював інтенсивніше, румунські офіцери запропонували «прискорений метод». 28 тис. євреїв було заживо спалено в попередньо облитих пальним артилерійських складах на Люстдорфській дорозі.
«Трансністрійським Майданеком» прозвали с. Богданівку Доманівського району, де було створене єврейське ґетто для 55 тис. осіб. Лише 1 тис. з них залишилася живим свідком страхітливого злочину. Ще 20 тис. загинули в таборах і ґетто, розташованих у селах Маренівка, Маренбург, Новоселівка, Владимирівка, Молдавка.
Жахлива політика терору нацистів і їх союзників проти євреїв знищила їх як етнорелігійну і соціокультурну спільноту в Україні. Жертвами Голокосту на українських землях стали близько 1 млн євреїв[22].
Величезну роль у зведенні пам’ятника жертвам Голокосту в Одесі відіграли одесити, які пережили страхіття Голокосту та одесити, що проживають за межами України.
З ініціативи «Одеської обласної та регіональної Асоціації євреїв - колишніх в'язнів фашизму» (АБУФ) і тільки на їхні кошти був розроблений і затверджений Одеським міськвиконкомом проект Меморіального парку євреям - жертвам нацизму. Меморіальний парк жертвам в «Трансністрії» за рішенням Одеського міськвиконкому від 28 квітня 2000 повинен бути побудований на території колишнього 2-го Єврейського кладовища (Люстдорфська дорога 15), зруйнованого в 70-х роках минулого століття партійно-радянською владою за мовчазної нашому згоді . Головним компонентом Меморіального парку повинен стати оригінальний Монумент жертвам-євреям, закатованих у десятках гетто і таборів «Трансністрії». Початком будівництва стала закладка 6 травня 2000 символічного каменя. Воно було освячено головним рабином Одеси і півдня України Авроомом Вольффу. Членами Одеської АБУФ, одеситами Бостона, Нью-Йорка, Німеччини зібрані перші десятки тисячі доларів на будівництво. Але будівництво Меморіалу жертвам в «Трансністрії» не ведеться через відсутність дозволу діючої адміністрації міста на його продовження. Неодноразові письмові та усні звернення Одеських земляцтв Нью-Йорка, Бостона, Лос-Анджелеса, Німеччини, американських організацій колишніх в'язнів гетто і концтаборів та ветеранів війни поки що залишилися без відповіді. Разом з тим ці колективні звернення до президента України В.А. Ющенко і меру м. Одеси Е.І. Гурвіцу сприяли, ймовірно, появі лише в квітні 2007 р. чергового нового рішення Одеського міськвиконкому № 1314-V. Воно передбачає передачу в оренду Одеської релігійній громаді «Хабад Шомрей Шабос» (Головний рабин Авроом Вольфф) території колишнього 2-го Єврейського кладовища «для проектування, будівництва і подальшої експлуатації Меморіального комплексу жертвам Голокосту в колишній« Трансністрії ». Вважаю за потрібне ще раз висловити стурбованість з приводу тривалого початку будівництва і надію одеситів зарубіжжя, вихідців з інших областей півдня України, Молдавії, що Меморіальний комплекс жертвам нацизму в «Трансністрії» стане дійсністю в найближчі 1-2 роки, ще за життя людей, що народилися в 20 - 30-х роках минулого сторіччя. Еліазара Блоштейн[23].
Не забувають про Голокост і люди, що не розуміють унікальність нашої країни, яка стала Батьківщиною для мільйонів представників різних народів і національностей, які вже давно злилися з Україною, всим українським народом.
20 лютого 2007 року десятки волонтерів міжнародного єврейського общинного центру "Мигдаль" прийшли у вівторок до одеського єврейського цвинтаря і меморіалу жертвам Голокосту, щоб якомога швидше стерти сліди розгулу вандалів.
За одну ніч невідомі сплюндрували близько тисячі могил на третьому єврейському цвинтарі, меморіал, встановлений неподалік з площею Толбухіна, і пам'ятну дошку легендарному лікареві Леону Пінскеру. Вандали червоною фарбою під трафарет розмалювали могили свастикою і написали привітання "зі святом Холокосту."
"Багато надгробки на кладовищі ще і розбиті. Той факт, що свастика нанесена через трафарет говорить про те, що акція була ретельно підготовлена", - сказав представник Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Одеській області.
"Сльози навертаються, дивлячись на це блюзнірство, - повідомила ІТАР-ТАРС глава правління центру Кіра Верховська. - Громадяни звертаються до влади із закликом допомогти розшукати і покарати винних. Та й самому в той час меру Одеси Едуарду Гурвіцу боляче, адже на цьому цвинтарі похована його мати."
"Єврейська громада Одеси впевнена, що ця акція спланована, і не якимись сопливими підлітками, - зазначила Кіра Верховська. - Розташоване за містом кладовище не охороняється, але меморіал жертвам нацизму і меморіальна дошка лікарю знаходяться в самому центрі міста, на вулиці Рішельєвській" .
"Розкрити цей злочин - справа честі одеської міліції, винні будуть знайдені і покарані", - заявив начальник обласного УВС Дмитро Фучеджі. За його словами, "ці злочини обурливі в такому багатонаціональному місті як Одеса, де мирно уживаються представники 133 національностей".
Головний міліціонер Одеси нагадав, що 20 квітня 2006 року, в день народження Гітлера, було скоєно аналогічний злочин і зловмисник був затриманий, проте прокуратура не побачила в його діях складу злочину. Вандал був притягнутий лише до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство.
Невідомі злочинці розмалювали меморіал жертвам Голокосту, розташований на Люстдорфській дорозі, 18 лютого. Меморіал знаходиться на місці колишніх портових складів, де восени 1941 року нацисти зігнали 25 тисяч осіб, в основному євреїв, і заживо спалили. Число євреїв, загиблих під час нацистської окупації Одеської області, оцінюється приблизно в 240 тисяч[24].
У МЗС України рішуче засуджують вчинені 18 лютого 2007 акти вандалізму щодо єврейських могил на кладовищі в Одесі", - сказано в заяві. Ті, хто здійснив такі дії, ганьблять Україну як гостинний дім для представників усіх народів і етнічних груп, де немає місця для антисемітизму та інших форм ксенофобії. "Українська влада докладуть всі зусилля для оперативного розкриття злочину, і покарання винних відповідно до українського законодавства", - підкреслюється заяві. Як повідомляв УНІАН, невідомі зловмисники 18 лютого осквернили понад 500 могил на Третьому єврейському кладовищі і 2 пам'ятника жертвам Голокосту в Одесі. На могильних надгробках на кладовищі і на пам'ятнику жертвам Голокосту, розташованому на площі ім. Толбухіна, вандали намалювали свастику.
      Уряд США закликає відповідні відомства уряду України провести ретельне і швидке розслідування актів вандалізму на єврейському цвинтарі в Одесі, щоб притягнути винних у цьому злочині до судової відповідальності. Посольство висловлює стурбованість повідомленнями про осквернення під час останніх вихідних, 17-18 лютого, багатьох могил і пам'ятників на єврейському цвинтарі в Одесі, де спочивають тисячі жертв Голокосту. "Ці акти вандалізму, спричинені ненавистю, є огидними і не повинні мати місця у такому толерантному суспільстві як українське", підкреслюється в повідомленні Посольства США. У той же час Посольство схвалює дії мера Одеси Едуарда Гурвіца щодо відновлювальних робіт на кладовищі і закликає місто Одесу вжити заходів для недопущення подібних випадків у майбутньому.
          Меморіал пам'яті жертв нацизму знаходиться на місці колишніх порохових складів, куди восени 1941 року фашисти зігнали 25 тисяч місцевих жителів, в основному євреїв, і незабаром спалили їх живцем. Всього під час окупації Одеської області, за оцінками дослідників, знищено близько 240 тисяч мирних жителів[25].
          Одеська єврейська громада добилася права увіковічити пам'ять жертв Голокосту. Наведемо коротко плани по будівництву пам’ятника. У Артилерійському сквері побудують меморіал жертвам Голокосту. Єврейська громада отримала землевідведення під будівництво меморіального комплексу площею 12 га на Люстдорфській дорозі, 15. До 1976 р. тут, на 1-му єврейському кладовищі, розташовувався пам'ятник Жертвам погромів 1905 р, однак кладовищі зрівняли з землею, а меморіал перенесли на 2-е єврейське кладовище на Хімічній. З кінця 90-х років єврейські організації боролися за відкриття меморіалу на місці старого кладовища.
«Робота почалася ще в 2001-му. У 2007-му парку присвоїли статус меморіального і дали дозвіл на проект землевідведення, який затвердили в цьому році, - каже менеджер проекту Фелікс Берхштейн. - У квітні-травні плануємо почати будівництво ». За словами Берхштейна, допомогу проекту надав заступник губернатора Олександр Малін.

Євреї збираються побудувати молитовний будинок і повернути меморіал Жертвам погромів з Хімічної. Єврейська громада обіцяє упорядкувати і парк. «Ми не будемо зносити жодного дерева. Підрізатимемо сухостій і посадимо нові дерева », - говорить Бернштейн. Ціна проекту - в межах $ 1 млн[26] [27] [28]. Велику роботу по облаштуванню парку та зведенню пам’ятника провів президент ГО «Маккабі-Південь» Леонід Белаковський[29]

Пам'ять про жертви німецько-румунських фашистів - одеських євреїв увічнена також пам'ятником у Прохоровському сквері Одеси. Ініціатор його встановлення - голова ізраїльського Союзу ветеранів та інвалідів Другої світової війни одесит Яків Маніовіч. Автор пам'ятника - народний художник Росії і Грузії, президент Академії мистецтв Росії Зураб ЦеретеліЦей меморіал - спільний подарунок місту Зураба Церетелі і Якова Маніовіч. У цьому ж Прохоровському сквері в 1994 році на кошти Маніовіч був створений меморіал «Дорога смерті» та Алея Праведників Миру[30].
Перша в Україні робота відомого скульптора Зураба Церетелі Меморіал пам'яті жертв німецько-румунських фашистів відкрилася 9 травня 2004 в Одесі. Місце розташування пам'ятника - старий фонтан у Прохоровському сквері обрано не випадково - через це місце йшли на смерть в концентраційний табір у Богданівці чверть мільйона єврейського населення Одеси. Бронзова скульптура складається з шести людських фігур, виконаних у повний зріст. Вони стоять на краю рову, в який женуть на смерть розстрілюваних людей. На фасаді пам'ятника стоїть єврейська сім'я - чоловік і жінка з дитиною на руках. Вона закриває йому очі, щоб захистити від жаху. Позаду сім'ї розташовані ще три фігури смертників. На постаменті встановлена бронзова дошка, де на трьох мовах, російською, українською та івриті вигравірувано всього 3 слова: "Холокостніколи більше ..."[31].
Про всі страхіття Голокосту добре пам’ятають в Одесі.Мітинг пам'яті жертв Голокосту відбувся в Одесі в четвер, 23 жовтня. 2008 року. Акція проводилася на території колишніх порохових складів у районі Люстдорфської дороги. Саме на цьому місці 23 жовтня 1941 року німецько-фашистські окупанти знищили понад 26 тис. людей, в основному одеських євреїв і військовополонених. З 2005 року на місці загибелі жертв фашизму розміщено Меморіал. Учасники мітингу підкреслили, що унікальність Меморіалу полягає в тому, що поруч із зіркою Давида розташовується православний хрест. Даний факт зумовлений тим, що серед військовополонених були люди різних національностей. 
В 2009 році в пам'ять жертв Голокосту планується відкрити ще й музей. Він буде розміщений в декількох кімнатах флігеля житлового будинку на вул. Мала Арнаутська, 111. Експозицію музею становитимуть фотоматеріали, мемуари в`язнів, а також експонати, що відтворюють побут в'язнів, - повідомив голова асоціації Україна-Ізраїль Дмитро Бутахов. 
Голокост - вже відомий термін, що означає масове знищення нацистами єврейського населення Європи. У перекладі з грецької слово означає всеспалення, або катастрофу. У 1933-1945 роках 60% єврейського населення Європи зазнали систематичних переслідувань і знищення в Німеччині та на захоплених нею територіях. 
1 листопада 2005 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, в якій ухвалила, що 27 січня буде щорічно відзначатися як Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. У тексті резолюції ООН сказано про те, що Голокост, який спричинив знищення однієї третини євреїв і незліченні жертви з числа представників інших меншин, завжди буде слугувати всім народам застереженням про небезпеку, яку приховує в собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість. Генеральна Асамблея ООН відкинула будь-яке заперечення Голокосту як історичної події, а також беззастережно засудила всі прояви релігійної нетерпимості, переслідування і насильства за етнічною ознакою[32].
27 січня відзначається Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. З цієї нагоди в Одесі відбулася церемонія покладання квітів до Меморіалу жертвам Голокосту у Прохоровському сквері та на меморіальному комплексі жертвам фашизму (вул. Люстдорфська дорога, 27). У заході взяли участь голова Одеської обласної державної адміністрації Е.Матвійчук, голова Одеської обласної ради М.Пундик, Одеський міський голова О.Костусєв, керівники структурних підрозділів облдержадміністрації, представники дипломатичного корпусу м.Одеса, члени громадських організацій, громадськість та ЗМІ[33].
В Одесі 27 січня 2012 року відбулася церемонія покладення квітів до пам'ятника жертвам Голокосту у Прохоровському сквері. Захід, в якому взяли участь більш як 300 чоловік, зібрав представників влади, громадських організацій, істориків, а також людей, які стали свідками тих страшних подій. "З Прохоровського сквера в табори смерті були відправлені десятки тисяч євреїв. Щоб таке не повторилося, це треба пам'ятати", - сказав очевидець Георгій Пасічник.
У ці дні в Одесі проходять різні заходи, пов'язані з трагічною датою: відкриті уроки, конференції, виставки фотографій і документів. В Єврейському культурному центрі йде показ тематичної вистави "А нас шукають німці та собаки".
          За встановленими даними, під час війни загинуло більш як 200 тисяч мирних жителів Одеської області єврейського походження. Більшість з них була знищена к таборах Доманівка і Богданівка Миколаївської області. У Прохоровському сквері створено меморіал жертвам Голокосту та Алея праведників світу. В Одесі також працює музей пам'яті жертв Голокосту[34].
Вшановують пам'ять жертв Голок осту в Одесі і представники різних політичних партій. На мітингу пам’яті 27 січня 2013 року заступник голови обласної організації політичної партії «УДАР» Роман Дев’ятов підкреслив, що: «В такі дні ми не лише співчуваємо тим, хто втратив рідних і близьких в трагічні дні, ми замислюємося над ціною таких понять як «Голокост»  і «нацизм» і «фашизм», які до нього привели. Деякі політики у своїх інтересах зараз вільно і легко розкидаються цими словами, щоб розділити суспільство. Але у нас є живий приклад - це «праведники світу». Ці люди у важкі часи зуміли не лише врятувати життя, але і показати всьому світу, що навіть в найтрагічніші моменти можна і повинно залишатися людьми і цінувати життя ближніх». «Одеса була і залишається великим багатонаціональним містом, тому усім потрібно не лише не звертати уваги на провокації, але і об'єднатися перед тими силами, які ці провокації організовує», - зробив висновок[35].
Одна з найголовніших подій по вшануванню памятіжертв Голок осту відбулася в Одесі. 22 червня 2009 року в Одесі в будинку №111 по вулиці Мала Арнаутська в Одесі відкрито перший в Україні музей Голокосту.
Музей створений в основному з експонатів, принесених колишніми в`язнями. Тут зберігатимуться речі в`язнів, витяги з різних публікацій, накази окупаційної влади, а також документальні фотоматеріали.
За словами голови Асоціації в`язнів гетто і концтаборів Романа Шварцмана, "зараз усі експонати займають чотири кімнати, але надалі музейні площі будуть розширені за рахунок розташованих сусідніх нежилих приміщень - музей повинен стати школою для молоді, щоб Голокосту більше не було ніколи, для жодного з народів". Він нагадав, що в роки минулої війни від рук гітлерівців загинули близько 3 мільйонів євреїв, що проживали на території колишнього СРСР[36] [37] [38] [39] [40] [41] [42] [43] [44] [45]
……..Над створенням музею Голокосту працювали десятки ентузіастів з Громадської Асоціації «Україна – Ізраїль», Асоціації колишніх в’язнів концтаборів і гетто, за допомоги Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної ради, Одеської міської ради, інших установ та організацій.
В церемонії відкриття брали участь секретар Одеської міської ради Олександр Прокопенко, заступник голови Одеської облдержадміністрації Сергій Белюк, начальники міських управлінь, перший секретар Посольства Держави Ізраїль в Україні Шломо Бен Цві, представники національно-культурних товариств, громадських організацій.


Олександр Прокопенко подякував кожному, хто доклав зусиль до створення Музею. Шломо Бен Цві висловив впевненість, що Музей займе гідне місце на карті Одеси та в культурному житті міста. Присутні були одностайними у переконанні, що повторення таких трагедій, як Голокост, не повинно статися. Запобігати цьому необхідно усіма законними засобами[46].
Музей Голокосту в Одесі живе повноцінним життям та проводить різні заходи. 2 жовтня 2012р. голова Одеської регіональної асоціації євреїв - колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів Р.М.Шварцман взяв участь у Києві, у зустрічі з послом Федеративної Республіки Німеччини в Україні з д-ром Крістоф Вайлем
27 вересня  2012 року у конференц-залі музею Голокосту проходила міжнародна конференція "Трансністрія.Забутий Голокост". На конференції виступили професор історичного факультету університету Лейпцига Стефан Трьобст, професор історичного факультету ОНУ ім.І.І.Мечникова В.П.Щетніков, голова Асоціації колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів Р.М.Шварцман, голова товариства циган Одеської області С.Н . Єрмошкін. Для учасників форуму, директор музею П.Е.Козленко провів екскурсію та ознайомив з експозиціями музею.
26 вересня 2012р. делегація Асоціації колишніх в'язнів гетто спільно з учасниками міжнародного Форуму "Трансністрія. Забутий Голокост", відвідала меморіал пам'яті жертв Голокосту в с.Богданівка Миколаївській області. У мітингу пам'яті брали участь сільський голова Бесараб П.Б., керівництво школи, учні.
5 лютого в конференц-залі музею Голокосту зібралися викладачі історії та права, учні старших класів. Тема заходу: "ПОРЯТУНОК ПІД ЧАС ГОЛОКОСТУ: МУЖНІСТЬ РЯТІВНИКІВ". Протягом двох тижнів школярі готували творчі роботи про вчинки праведників народів світу. Це і мешканці окупованої Одеси та дипломати країн Європи. Їх об'єднало одне: вони рятували євреїв від знищення.
У заході брали участь представники Ізраїльського культурного центру в м.Одесі, Асоціація колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів, Приморський районний відділ народної освіти м.Одеси, Одеський юридичний ліцей і вчителі одеських шкіл. Всім учасникам від імені Ізраїльського культурного центру в м.Одесі були вручені сертифікати учасників. "Килим праведників народів світу" складений з робіт хлопців був подарований Одеському музею Голокосту.
27 січня 2013р. відбулося покладання квітів на меморіалі "Дорога смерті" в Прохоровському сквері. У церемонії прийняли участь керівники області, міста, дипломатичний корпус, єврейські організації та колишні в'язні гетто.Після покладання квітів, в Єврейському культурному центрі "Бейт Гранд" відбувся реквієм Пам'яті.
25 січня 2013р. в Єврейському культурному центрі «Бейт-гранд» відкрилася виставка «По інший бік риси", присвячена праведникам народів світу та їх врятованим. Автор проекту Павло Козленко, директор музею Голокосту. На відкритті виставки виступили начальник управління культури і туризму Облгосадміністрваціі В.Станков, виконавчий директор "Джойнта" в м.Одесі та Півдня України І.Зборовская, голова Одеської регіональної асоціації колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів Р.Шварцман і багато інших[47].
17 квітня 2013 року о 15:00 в конференц-залі Одеського музею Голокосту відбулася презентація першого тому двотомника Бориса Забарко "Ми хотіли жити: свідчення і документи". Спогади людей, які пережили небачену в історії Катастрофу (Голокост, Шоа), містять унікальний документальний матеріал про трагічну долю українського єврейства під час нацистського геноциду, про життя людей, приречених на загибель, які боролися за своє існування, які зберегли людську подобу і перемогли смерть.
Книга є продовженням збірки свідчень і спогадів "Живими залишилися тільки ми: свідчення і документи", опублікованого в 1999 і 2000 роках, перекладеного на німецьку та англійську мови, і виданого в Німеччині тритомника "Життя і смерть в епоху Голокосту: свідчення і документи", опублікованого в 2006-2008 рр..
          Автор – доктор Борис Забарко, колишній в'язень Шаргородського гетто, голова Всеукраїнської Асоціації євреїв – колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів, керівник науково – просвітницького Центру "Пам'ять Катастрофи", віце – президент Міжнародного союзу громадських об'єднань євреїв – колишніх в'язнів фашизму, член Наглядової ради Міжнародного фонду "Взаєморозуміння і толерантність", член Міжнародної ради австрійської альтернативної служби за кордоном. Борис Михайлович – заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат премії Національної Академії наук України, премії Європейського "Бнай Бріт" "In Recognition for immortalizing the Holocaust tragical memory", автор більше 230 книг і статей, опублікованих в Австрії, Великобританії, Угорщини, Німеччини, Ізраїлі, Росії, США, Україні[48].
21 червня 2013 року в конференц – залі Одеського музею Голокосту відбулася конференція на тему: «Початок Великої Вітчизняної війни: боротьба народів світу та Радянського Союзу проти злочинів фашизму». Організатори конференції: Рада ветеранів міста Одеси та Одеська регіональна асоціація євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів. У роботі конференції взяли участь: голова міської ради ветеранів генерал-лейтенант Добровольський В.А., голова Одеської регіональної асоціації євреїв - колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів Шварцман Р.М., Почесний громадянин м. Одеси генерал-лейтенант Горєлов Л.М. , директор музею Голокосту Козленко П.Є., а також учасники бойових дій в роки ВВВ та колишні в'язні гетто.
У рамках конференції відбувся виступ вихованців центру дитячої юнацької творчості «Дивосвіт» Приморського району м. Одеси.
У холі музею пройшла виставка книг, присвячених Великій Вітчизняній війні[49]
7–9 червня 2013 року в Одесі відбувся Міжнародний семінар «Звичайні люди у надзвичайних ситуаціях: як навчати історії громадянського суспільства в школах», який організували Рада Європи, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України та Всеукраїнська Спілка викладачів суспільних дисциплін і громадянської освіти за участі Всеукраїнського центру вивчення Голокосту «Ткума». У семінарі взяли участь близько 40 науковців та педагогів з України, а також Великої Британії, Іспанії, Норвегії.  






Вражаючою подією для учасників семінару була екскурсія «Одеса єврейська» з відвідуванням унікального Музею євреїв Одеси Єврейського общинного центру «Мігдаль», давнього партнера Центру «Ткума». На українських та зарубіжних вчених, педагогів велике враження справила і багатюща культура, єврейська цивілізація, що була створена в Одесі та Україні, і трагедія Голокосту, що несла загрозу не тільки єврейському народу, а й усьому світові. Заняття в єврейському музеї та «Музеї просто неба», яким є Одеса, було успішним завдяки «геніальному гіду», як назвала Т. Мінкіна-Мілко заступника директора Музею євреїв Одеси Єврейського общинного центру «Мігдаль» Володимира Чапліна[50].

Активно співпрацює Музей Голокосту в Одесі з іншими музеями. Харківський музей Голокосту відзначив 15-річчя своєї діяльності. Урочисті заходи пройшли в будівлі харківської синагоги. З ювілеєм колектив музею привітали харківські музеї, архіви, бібліотеки, голова Всеукраїнської асоціації колишніх в'язнів гетто і концтаборів Б. Забарко (Київ); голова правління єврейських організацій і громад Чернігівської області, віце-президент Єврейської ради України С. Бельман; голова Регіональної асоціації колишніх в'язнів гетто і концтаборів Р. Шварцман (Одеса)[51].
Не забувають про пам'ять жертв Голокосту в Одесі і земляки із США. У Сан-Франциско (США) відкрито пам'ятник жертвам Голокосту в Одесі і області. Для проживаючих тут одеситів це стало довгоочікуваною подією, до якого йшли кілька років. Ще в рік 200-річчя Одеси ініціативною групою було створено Одеське земляцтво, на чолі якого став всіма шанований у Сан-Франциско одесит доктор Вадим Квіташ. Тоді ж за пропозицією Михайла Маргуліса було вирішено випустити до ювілею рідного міста російськомовну газету "Одеський листок". Редактором стала досвідчений редакційний працівник Тамара Бєлорусець. Основна мета газети була визначена її девізом: "Одесити всіх країн, єднайтеся!"
Коли з'явилася ідея створення пам'ятника одеситам, загиблим під час гітлерівської навали, голова Одеського земляцтва доктор Вадим Квіташ і Тамара Бєлорусець приділили багато уваги та енергії пропаганді цієї ідеї і організації збору коштів. Будівництво меморіалу стало однією з програм Одеського земляцтва. Збором грошей і складанням мартирологу займалася Блюма Ямпільська. Пізніше збір грошей так само енергійно продовжувала Софія Кейліна ...
Багато було складнощів і проблем, але, тим не менш, головне справу зроблено - меморіал побудований. Тепер одесити Сан-Франциско мають можливість прийти сюди, на кладовищі Eternal Home за адресою 1051 El Camino Real California, покласти квіти, вшанувати пам'ять тих, хто став жертвою Голокосту. Символічно, що монумент Odessa Holocaust Memorial знаходиться неподалік від могили Тамари Бєлорусець, яка віддала багато сил і здоров'я створенню пам'ятника. 22 вересня цієї чудової жінці виповнилося б 75 років. Читачі "Одеського листка" як і раніше згадують її з любов'ю і глибокою повагою[52].
29.04.2013 р.У Київському районі м. Одеси по Фонтанській дорозі, 58 відбулася церемонія відкриття меморіальної дошки в пам'ять про жертви румунських окупантів в період Великої Вітчизняної війни. У церемонії взяли участь представники влади, школярі та свідки тих страшних подій.
          У жовтні 1941 року до Одеси увірвалися підрозділи румунських окупантів. Вони жорстоко розстрілювали мирних жителів. Основним місцем кривавих розправ була територія саме 10-й станції В. Фонтану. Через роки саме тут було вирішено встановити меморіальну дошку, щоб увічнити пам'ять про жертви фашизму. Звести пам'ятний знак допомогли голова Київської райадміністрації Володимир Сушков і депутат Одеської міської ради Юрій Преснов. Очевидець подій 1941-го року Всеволод Котюжани розповідає: «У 41-му році я був ще дитиною. Мені було всього 7 років, але ту криваву осінь я запам'ятав на все життя. Тоді була забудована тільки одна сторона вулиці, навпроти було порожнє поле. О 6 ранку вони вривалися в кожен будинок і виводили на це поле всіх чоловіків старше 18-ти років. Будували їх у шеренгу, кожен третій робив крок вперед, на нього направляли кулемет і розстрілювали просто так, ні за що. У день могли розстріляти декілька сотень людей. Мого батька Гордія Петровича Котюжани два рази виводили на цю жорстоку розправу, але йому пощастило - він не опинявся третім ... ». Учні ЗОСШ № 81 і ЗОСШ № 72 читали вірші і співали пісні на військову тематику. Право відкрити меморіальну дошку було доручено голові Київської райадміністрації Володимиру Сушкову, депутату Одеської міської ради Юрію Преснова і секретарю Одеської міської ради Олегу Бриндак. На завершення церемонії до нового пам'ятника школярі поклали квіти. Організатори заходу мають намір і надалі відкривати в Одесі пам'ятники в пам'ять про жертви і героїв війни, щоб пам'ять про військові події була вічною і переходила з покоління в покоління. «Приємно тут бачити школярів-підростаюче покоління, яке хоче знати правду і шанує своє минуле. Пам'ятайте і розповідайте наступним поколінням про те, якою жорстокою була війна. Правду про неї вам розкажуть тільки учасники і свідки, які бачили і пережили ті страшні дні », зазначив Володимир Сушков. «Ми все це робимо для того, щоб наша молодь знала про те, що насправді відбувалося під час війни, шанувала пам'ять героїв та жертв жорстоких каральних заходів. Надалі ми маємо намір проводити ряд військово-патріотичних заходів у навчальних закладах міста та відкривати пам'ятники учасникам і свідкам війни », - підкреслив Юрій Преснов[53].
Також пам'ятник жертвам Голокостусолідна книга в твердій чорній траурній палітурці, суперобкладинка - вогненно-червоного, кривавого, кольору з фотографією колони маршируючих німецьких окупантів - змушує мимоволі здригнутися. Це книга відомого одесита краєзнавця Михайла Пойзнера «Окупація. Одеса. 1941-1944 ». Після закінчення 73-денної героїчної оборони Одеси настали чорні дні окупації міста німецькими та румунськими військами. 375 сторінок документів і фотографій, майже без авторського тексту. У передмові відомий одеський журналіст і письменник Олег Губар зазначає: «Зібрані Михайлом Пойзнером унікальні матеріали являють собою справжні історичні першоджерела, які висвітлюють надзвичайно слабо вивчений період життя Одеси - багатоскладовий, суперечливий, неоднозначний. Абсолютна більшість публікованих документів невідомо ні фахівцям, ні дилетантам ». Наведені автором документи - накази окупаційної влади, фотографії, листівки, листи-трикутники фронтовиків, особисті документи городян того часу - не можна розглядати без здригання. Доктор наук, професор, заслужений працівник транспорту України Михайло Борисович Пойзнер створив своєрідний документальний пам'ятник жертвам Голокосту[54].

ВИСНОВКИ
Страхіття Голокосту в Одесі ніколи не будуть забуті та затерті офіційними словами та справами. Голокост знищив душу Одеси, її єврейську складову. Ще ніколи в історії не було такого дикого, страшного, потворного, безглуздого явища, як Голокост. Євреїв знищували за те, що вони євреї. Такого аморального явища, навіть, не просто полювання на людей, а справжнього людожерського, ненависного, мясницького конвейєру знищення людей світ ще не бачив.
Ця страшна психологічна травма єврейського народу, ці вирвані з життя 6 000 000 людських доль будуть завжди величезною прогалиною, раною вирваною із тіла єврейського народу. Немає нікому пробачення за Голокост і ніхто про нього ніколи не забуде. Це не прості слова – це думки і справи євреїв усього світу.
Не скажеш краще, ніж письменник. Письменника Василя Гроссмана вразила загибель євреїв України. У вересні 1943 р. він написав нарис "Вбивство народу", згодом названий "Україна без євреїв" - це реквієм за загиблими: "мовчать на Україні євреї. На Україні немає їх. Мовчання, тиша. Народ убитий <...> Убиті всі багато сотень тисяч, мільйон людей на Україні ". Після цього вступу тема розвивається: ... Це вбивство душі і тіла народу <...> Тут жили наші діди, тут народили нас наші матері, тут народилися матері наших синів. Тут стільки пролито поту і сліз, що здається, мало, кому прийде в голову назвати єврея прибульцем, а землю цю чужою йому ".
Про катівства німців писали багато. Зрозуміти і пояснити це протиприродне явище було важко. Василь Гроссман вбачає в ньому якусь страшну карикатуру на окремі риси німецького національного характеру: "І порядок у таборі, і документація вбивств, і любов до жахливих жартів <...> і хоровий спів сентиментальних пісень серед калюж крові, і промови, які безперервно вимовляли перед приреченими, і повчання ", і благочестиві вислови, акуратно видрукувані на спеціальних папірцях ..."
Все це були жахливі дракони і рептилії, що розвинулися з традиційного німецького шовінізму, пихи, себелюбства, самозакоханої самовпевненості, педантичною, слинявої турботи про власне гніздечко і залізної холодної байдужості до долі всього живого, з корисливої тупої віри, що німецька наука, музика, вірші, мова, газони, унітази, небо, пиво, будинки – вище і прекрасніше усього всесвіту. "Це міркування, хоча далеко не вичерпні – німецьким нацистам допомагали і багато представників інших народностей, чиї країни були окуповані (українці, прибалти, словаки), все ж намічає один із шляхів дослідження[55].  І ніколи не потрібно забувати і про звірства румунських фашистів у Трансістрії при знищенні євреїв Одеси та Одещини.
НІКОЛИ БІЛЬШЕ. НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО, НІКОЛИ НЕ ПРОБАЧИМО.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА І ДЖЕРЕЛА:
1. Михман Дан. Историография Катастрофы. Еврейский взгляд: концептуализация, терминология, подходы и фундаментальные вопросы / Дан Михман; Пер. с англ. – Академическая серия «Библиотека Холокостав «Ткума». – Вып. 1. – Днепропетровск: Центральный Украинский Фонд Истории Холокоста «Ткума», ООО Независимая издательская организация «Дива», 2005. – 448 с.
2.История городов и сел Украинской ССР. В двадцати шести томах. Одесская область. Главная Редакция Украинской Советской Социалистической Республики Академии Наук УССР. Институт Истории Академии Наук УССР. Киев – 1984.
3. Карел Беркгоф. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. Авторизований переклад з англійської. Критика. Київ. 2011. – 456 с. – С. 69 – 96.
4. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ.. Ю. І. Шевчука; Вст. ст.. С. В. Кульчицького. – К. : Либідь. 1991. – 512 с.: іл.. – С. 405.
5. Щупак І. Я. Голокост в Україні: Пошуки відповідей на питання історії. – Навчальний посібник для учнів старших класів серед. загально освіт. навч. закладів. – Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2009. – Друге видання. – 148 с., іл., карти. – Укр. м. – С. 110
7. Deutschland im zweiten Weltkrrieg. 2. VOM UBERALL AUF SOWJETUNION BIS ZUR SOWJETISCHEN GEGENOFFENSIVE BEI STALINGRAD (JUNI 1941 BIS NOVEMBER 1942). 2. Auflage Mit 19 Karten und 128 Bildtafeln. LEITUNG KARL DR ECHSLER unter Mitarbeit von Klaus Drobisch und Wolfgang Schumann. AKADEMIE – VERLAG. BERLIN. 1976. – S. 163.

8. http://dniester.ru/content/zhertvy-armii-antonesku-v-pridnestrove-cifry-i-fakty

9. http://www.holocf.ru/facts/1300

10. http://russian-bazaar.com/ru/content/11179.htm Еліазара Блоштейн

11. Арад Ицхак. Катастрофа евреев на оккупированных территориях Советского Союза (1941 – 1945). – Д.: Центр «Ткума»; Д.: ЧП «Лира ЛТД»; М. : Центр «Холокост», 2007. – 816 с. карты. – Рус. яз. – С. 260 – 263.
12. Круглов А. И. Хроника Голокоста в Украине. – Днепропетровск: Центр «Ткума»: Запорожье: Премьер, 2004. – 208 с.

13. Неизвестная Черная книга. Свидетельства очевидцев о Катастрофе советских евреев (1941-1944). Под ред. И. Арада, Т. Павловой, А. Вайса, И. Альтмана. Иерусалим-Москва, 1993. Стр. 132-133.

14. Давид Стародінскій. Одеське гетто. Спогади. ТПП «Хайтех», Одеса, 1991. Стор. 21, 22, 23
15. Леонід Сушон, Трансністрія: євреї в пеклі, Одеса, РІО АТ кінокомпанія «Південь», 1998, стор 271 16. http://www.vaadua.org/Hadasot/06-2008/Had01-06-2008.html
17. КОВАЛЬ О. Г., КОВАЛЬ Г. П. Богданівка: злочин, кара, пам'ять. // Краєзнавчий альманах. Історія. Археологія. Наука. Культура. Освіта. Промисловість. Сільське господарство. Миколаїв: ОІППО, 2012. – № 1. – 120 с. – С. 101 – 108.
20. http://derjarhiv.odessa.gov.ua/Main.aspx?sect=Page&IDPage=27687&id=130
21. «История Холокоста в Одесском регионе. Сборник статей и документов / Еврейский общинный центр «Мигдаль»: сост. М. Рашковецкий. – Одесса: Студия «Негоциант», 2006. – 372 с. + 136 с. ил., 22 табл.
22. http://www.territoryterror.org.ua/uk/history/1939-1945/third-reich/ghetto-holocaust/
23. http://russian-bazaar.com/ru/content/11179.htm Еліазара Блоштейн.
24. http://www.gatesofzion.od.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=221
26. http://www.segodnya.ua/regions/odessa/v-odecce-poctrojat-memorial-zhertvam-kholokocta-za-1-mln.
28. http://odes sa-life.od.ua/news/542-v-odesse-postroyat-memorial-zhertvam-holokosta
29. http://ilovemaccabi.org/skver/
30. http://jew-observer.com/pamyat/odessa-chernye-dni-xolokosta/
31. http://fotki.yandex.ru/users/maks-landkovskij/view/247966/?page=1
34. http://www.ukrinform.ua/ukr/news/odesiti_vshanuvali_pamyat_gertv_golokostu_1790629акції Голокосту
39. gazeta.ua
40. ua.glavred.info/archive/2009/.../194431-6.html
41. news.bigmir.net/ukraine/153988
42. h.ua/story/209700/
43. human-rights.unian.net/ukr/detail/191267
44. news.meta.ua/single/2009-06-13132108/
45. www.ukr.netОдесса
50. http://tkuma.dp.ua/content/view/439/74/19 грудня 2011, 14:26
52. http://viknaodessa.od.ua/newspaper/news/?6430 Павло Цаудер.
54. http://jew-observer.com/pamyat/odessa-chernye-dni-xolokosta/

Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»
за сприяння Міністерства освіти та науки України

Х МІЖНАРОДНИЙ КОНКУРС ТВОРЧИХ РОБІТ
ШКОЛЯРІВ, СТУДЕНТІВ ТА ВЧИТЕЛІВ
«УРОКИ ВІЙНИ ТА ГОЛОКОСТУ – УРОКИ ТОЛЕРАНТНОСТІ

Голокост в Одесі: пам'ять, архіви, увіковічення.
Новосафронівка, 2013 рік

                                                                                   Коваль Геннадій Павлович
Вчитель історії та географії Новосафронівської ЗОШ І – ІІІ ступенів , вчитель вищої категорії, старший вчитель.
Навчальний заклад Новосафронівська ЗОШ І – ІІІ ступенів Новоодеського району Миколаївської області. Керівник гуртка «Історики – краєзнавці» МОЦТКЕУМ.
    Науковий керівник: доктор історичних наук,                                                                                     професор, академік Тригуб Петро Микитович.

1 коментар:

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...