Цитата дня

Без прагнення до наукової роботи вчитель неминуче підпадає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.
А. Дістервег

23 лютого 2014 р.

Голокост в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії



   Автор статті - Коваль Геннадій Павлович, вчитель історії та географії Новосафронівської ЗОШ І – ІІІ ступенів Новоодеського району Миколаївської області, вчитель вищої кваліфікаційної категорії, старший учитель, керівник історико – краєзнавчого клубу  «Пошук».
                                          
                                                Вступ
Актуальність досліджуваної теми. Історія кожного народу, країни складається з історії тисяч сіл, селищ, містечок, міст, мільйонів сімей та людей. Вивчення історії свого народу, своєї держави, області, району, села – це надзвичайно потрібна справа для виховання підростаючого покоління для всього народу і кожної людини окремо. Автор вирішив дослідити історію Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії. Історія єврейських колоній колишньої Херсонської губернії є складовою частиною історії Півдня України, всієї нашої держави Україна. Вона нерозривно пов’язана із історією всього українського народу, народу України. Надзвичайно цікава історія всіх єврейських колоній та викликає гнів беззастережне засудження страшна, кривава розв’язка цієї історії внаслідок Голокосту.
Єврейські землеробські колонії пройшли всі етапи історії радянської історії України – громадянську війну, голодомори, розкулачення, репресії, виселення, закриття снагог, шкіл, але саме страшне явище Другої світової війни – Голокост, вони не пережили та були просто стерті, знищено населення, зруйновано цілу справжню єврейську землеробську цивілізацію на Півдні України.
Враховуючи вищезазначене нами була поставлена мета дослідження – вивчення історії Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії.
 Виходячи із мети нами визначені наступні завдання:
– ввести до наукового обігу свідчення очевидців Голок осту в єврейських колоніях, наукові матеріали різних авторів;
– висвітлити географію та історію Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії;
 –  встановити час та учасників злочину –  знищення єврейського населення колоній;
– розкрити історію увіковічення жертв Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії.
Об’єктом дослідження є життя єврейського населення в період окупації фашистськими військами та їх знищення.
Предметом дослідження є історія Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії.
 Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1941 – 1944 роки. Тобто час окупації території Півдня України та Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії.
Територіальні межі роботи охоплюють територію сучасних Миколаївської, Херсонської, частини території Дніпропетровської, Кіровоградської та Одеської областей – територію колишньої Херсонської губернії Російської імперії.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що нами на основі багатьох матеріалів, свідчень, спогадів, багатьох досліджень розказано про Голокост на в єврейських землеробських колоніях колишньої Херсонської губернії, страшній долі їх жителів, їх знищення.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження складають універсальні принципи об’єктивності та історизму, світоглядного плюралізму. В процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи та методи загальнонаукового та історичного аналізу.
Принцип об’єктивності, який орієнтував автора на нейтральність, дозволив критично вивірити окремі заідеологізовані штампи радянської історіографії. Принцип історизму сприяв дослідженню Голокосту в єврейських колоніях. Принцип світоглядного плюралізму допоміг простежити різноманітні й протилежні точки зору на проблему. Принцип багатовекторності використовувався з метою дослідження об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливали на всі ці процеси. Вивчення процесу виникнення й теоретичного відтворення предмета – історію Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії, який розвивається у всіх проявах, здійснювалося на основі історичного та логічного загальнонаукових методів. Метод періодизації дозволив простежити основні етапи Голкасту в єврейських колоніях. Методи систематизації та узагальнення визначили конкретні результати дослідження.
Джерельну базу роботи складають Історії міст і сіл Миколаївської[10] [15], Херсонської[11] [16], Кіровоградської[12] [17], Одеської[13] [18], Дніпропетровської[14] [19] областей, видання Всеукраїнського Центру Історії Вивчення Голокосту (ТКУМИ),  Єврейська електронна енциклопедія, Російська Єврейське електронна енциклопедія, наукові доробки вчених – істориків Котляра Ю. В. [20] [21] [22],  І. М. Шайкіна, Якова Пасіка, Хабада, музейних працівників Гриневич О. В. [23] [24] [25], вчених – істориків Козирєвої М. Е. [26] [27], Багмета М.О., Щукін В.Р.[28], А. Корсунської [29], праць І. М. Шайкіна, Якова Пасіка, Хабада в багаточисленних Інтернет виданнях[30] [31] [32] [33] [34] [35] [36] [37] [38] [39] [40],вчителів - краєзнавців Коваля Г. П. [65] [66] [41 – 64 ] [67 – 76].
Теоретичне та практичне значення роботи. Дослідження може послужити поштовхом до подальшої розробки тематики, його результати та фактичні дані можуть бути використані у розробці музейних експозицій, створення музеїв у цих селах, для екскурсій по селам – колишнім  єврейським землеробським колоніям колишньої Херсонської губернії, у написанні краєзнавчих робіт, викладанні низки предметів – історії єврейських землеробських колоній Півдня України, історії України, історії рідного краю, краєзнавства, релігієзнавства та багатьох інших.
Апробація. Ця робота ще ніколи не представлялась на конференціях та конкурсах.
Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків.
Розділ 1. Голокост в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії.
Двадцяте сторіччя було одним іх найдраматичніших в історії людства.
Війни та революції, встановлення диктатур та повалення тираній, найвидатніші винаходи, що піднесли людську цивілізацію до неосяжних височин та нові види озброєнь, здатні знищити все живе, зліт людського духу та людоненависницькі ідеї, які втілилися у масових вбивствах, геноциді… Але навіть в цьому, насиченому подіями сторіччі було унікальне за масштабом впливу на людську історію явище – трагедія Голокосту[1, С. 89 - 113] [4, С.41 – 42].
ХХ століття стало епохою великих трагедій народу. Одним з найтяжчих випробувань, які випали на долю людства, стала Друга світова війна. Однією з найтрагічніших  сторінок є події, пов’язані з масовим знищенням єврейського населення, які дістали назву Голокост. Це був геноцид з боку фашистської Німеччини при підтримці різноманітних колабораціоналістичних кіл.
Голокост (англ. Holocaust – усеспалення; Шоа (іврит) – катастрофа, нещастя) – загибель значної частини єврейського населення Європи (близько 6 мільйонів чоловік) внаслідок організованого знищення євреїв нацистами та їх поплічниками у Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933 – 1945 рр. (в нацистській фразеології – «остаточне вирішення єврейського питання») [2, С. 46 – 51]. [3, С. 36].
Єврейські землеробські колонії в Херсонській губернії було засновано на початку ХІХ ст.[65] [66]. Не оминув і їх Голокост.
По всій Україні фашисти здійснювали знищення єврейського населення[5 – 9].
До війни, за даними перепису 1939 року, В Миколаївській області проживало 44269 євреїв, а в самому Миколаєві – 25280, що складало 15 % кількості міських жителів. Багато євреїв Миколаївщини на початку Великої Вітчизняної війни призвані до червоноармійських лав. Ті, що залишились, працювали для фронту: виготовляли боєприпаси, ремонтували і добудовували воєнні кораблі, намагалися якнайшвидше зібрати урожай та виконували інші господарські роботи.
Напередодні окупації частина миколаївських євреїв евакуювалась разом із суднобудівними заводами до Астрахані, Сталінграду і на Кавказ. На жаль, більшість єврейського населення, особливо із числа сільських мешканців, не встигла евакуюватися за межі області, опинилася в окупованій зоні, що по суті означало приречення на знищення.
Перед Великою Вітчизняною війною сільське єврейське населення на півдні України було зосереджено в більш ніж ста великих і малих колоніях на степових просторах від Дністра до лівобережжя Дніпра. Ці колонії входили до складу трьох районів, що мали до 1939 р. статус єврейських національних районів (Калініндорфський, Ново-Златопольский, Сталіндорфського) і ряду інших адміністративних районів Одеської, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Жителі колоній трудилися в колгоспах, радгоспах, МТС, а також у школах, лікарнях і різних установах і підприємствах.
На Миколаївщині протягом серпня – жовтня 1941 року окупанти винищили майже все єврейське населення. Безперечно, злочинний хід Голокосту продовжувався і у 1942 – 1944 рр., але це були поодинокі розстріли тих євреїв, яких відшукали фашисти у різних схованках.
Населення єврейських колоній півдня України не було вчасно зорієнтоване на смертельну небезпеку, яка їх чекала в разі окупації німецько-фашистськими військами.
Організована евакуація в сільських районах була оголошена пізніше, ніж у промислових центрах, і тому проводилася в умовах безпосереднього наближення лінії фронту і бомбардувань ворожої авіації.
Під п'ятою окупації залишилося від 15 до 50% єврейського населення колоній. Різниця в кількості залишилися пов'язана з географічним положенням колоній, яке сприяло або не дозволяла здійснюватися евакуації в найкоротші терміни.
Евакуйовані з єврейських колоній Миколаївської області в серпні 1941 р. опинилися перед непереборною перешкодою - р.Дніпро; через нестачу плавзасобів і постійних бомбардувань більшість колоністів не змогло переправитися на лівий берег річки. Разом з тим, зупинка лінії фронту у вересні 1941 р. на Дніпрі дозволила значному числу єврейського населення колоній Запорізької області евакуюватися на схід країни.
В Одеській, Кіровоградській та Миколаївській областях масові вбивства відбувалися в серпні-вересні 1941 р., у Запорізькій області - у жовтні-грудні 1941 р., а в Дніпропетровській вони тривали з вересня 1941 р. по травень 1942 р. у зв'язку з тим, що частина населення притягувалася до важких робіт і перебувала в гетто і концтаборах.
Характерні особливості звірячих розправ з єврейськими колоністами: - у більшості колоній масові вбивства відбувалися одномоментно, протягом 1-2 днів; - масові розстріли проводилися, як правило, силами місцевої поліції у колгоспних силосних ям, обривів річок, протитанкових ровів, степових колодязів та ям , виритих з примусу самими жертвами; - масове скидання живих людей в глибокі степові колодязі.
Винищивши значну частину населення, знищивши приватне майно, колгоспну техніку і худобу фашистський геноцид «стер з лиця землі» єврейські землеробські колонії півдня України, створені багатьма поколіннями євреїв-селян.
Статистичні дані фашистського геноциду в єврейських колоніях півдня України, на жаль, неповно відображають його масштаби через відсутність таких повних відомостей в архівах.
У Калініндорфський районі окупанти розграбували, вивезли, знищили майно, сільгосппродукти і худобу на суму 332 млн. 242 тисячі рублів. Бериславський район. У колонії Ново-Берислав 10 вересня есесівці та їх підручні розстріляли 87 євреїв, а 25 вересня в селищі № 33 вбили 98 осіб. Скадовський район. У Леніндорфском сільраді окупанти розстріляли понад 1 тисячі євреїв.
Кіровоградська область. Колонія Ізраілевка (нині с.Березоватка Устинівського району). Недалеко від Ізраілевкі була викопана яма розмірами 25 - 30 м.3, і в цю яму скидали трупи роздягнених догола дітей, старих і жінок. Ще живих разом з трупами закидали землею. Протягом 2-3 діб після таких звірств піднятий верхній шар землі на могилі був ніби живим, він то піднімався, то опускався.
Дніпропетровська область Сталіндорфського район. Завершити евакуацію єврейського населення не вдалося. 16 вересня 1941 фашисти окупували районний центр - Сталіндорф. Німецьке управління перейменувало його під Фрізендорф. Окупанти знущалися над людьми, змушуючи їх будувати дороги і зміцнення, виконувати іншу непосильну роботу. За відмову штрафували, били, розстрілювали. У квітні 1942 р. близько с.Новопавлівка німці вбили більше 450 мирних радянських громадян - жителів Сталіндорф та інших єврейських поселень[30].
Розкажемо про конкретних людей в конкретних ситуаціях. Елла Кирилівська з останніх сил виштовхнула з могили свою 7.5-річну дочку Манечку, вона поневірялася по селу більше трьох місяців, але ніхто її не дав притулок, ніхто не сховав. Вона загинула від рук катів [46].
З початком Великої Вітчизняної війни всі військовозобов'язані чоловіче населення було призвано в армію. На фронтах воювали 119 мешканців Ефінгара, з них 50 загинули, 86 осіб нагороджені орденами і медалями.
24 серпня 1941 року німецько – фашистські загарбники захопили Червоний Бургун й Львове. У Львовому лишилися переважно жінки і діти, бо близько 200 чоловік пішло до лав Червоної Армії, близько 300 – евакуювалися в глибокий тил. У вересні окупанти розстріляли комуніста Т.Д. Доценка, якого залишено в селі для організації підпільної роботи, передових колгоспників Я.У. Балабу, Т.Д. Ардатьєва, Х.А. Банзгера, Н.І. Кенігфеста. Гітлерівські кати вивели за село 160 мирних жителів і розстріляли їх з кулеметів. На місці загибелі радянських людей після війни встановлено пам’ятники  жертвам фашизму[11, С. 173] [16, С. 221].
В єврейських селах до 50 – 60 % страчених вдалося встановити завдяки спогадам родичів, сусідів. 5 квітня 1944 року державна комісія в складі представників Нагартавської і Романівської сільських рад було встановлено, що по цих трьох колгоспах евакуйований колгоспників одиниці, а розстріляно сотні. У списках, складених у 1944 році, фігурують сім’я Файгон (розстріляно 4 чоловіка), Азік (3), Трайбурт (3), Сапожнікови (4), Абрамович (4), Буркач (5), Мірліс (4), Лак Ріт (6), Корфель (4) та багато інших. Після звільнення сіл в 1944 році вони стояли повністю пусті, тому, щоб вдихнути життя в померлі села, сюди поселяють переселенців, евакуйованих із сіл Кримського району Краснодарського краю.
14 вересня 1941 року в селі Романівка і Першотравневе (колишнє Ерштмайське) було знищено 1778 чоловік, із них 40 чоловік – члени радянського активу, а решта ні в чому не винні радянські громадяни, тільки тому, що вони євреї.
В Нагартавській сільраді (зраз смт Березнегувате) за показаннями свідків було замучено і розстріляно 762 чоловіка єврейської національності. Дві могили знаходяться в 400 – 500 метрів від районної лікарні, на місці висохлого ставка, третя в 50 м від першої, в яру. За словами свідка, Бориса Каца, ще дві могили знаходяться в двох суміжних ярах біля колгоспу «Хвиля революції».
За селом Березнегувате в північному напрямку в 400 м від сирзаводу знаходиться могила, де розстріляно 78 чоловік. За словами свідка Марії Рак, в ніч на 14 вересня все єврейське населення було зігнано в приміщення клуба під приводом реєстрації, а в 7 годин ранку почалася трагедія. Стариків, жінок, дітей роздягали до нижньої білизни і партіями по 20 чоловік підводили до яру і розстрілювали із автоматів. За словами свідка Василя Тицького, дітей солдати натикали на штики і через голову кидали в ярі ще живих закидали трупами розстріляних. Вчительку Софію Станишевську по – звірячому забили камінням. Вбили малолітню Нелю Шишмович, не дивлячись на благання її батька Соломона. Зі слів свідка Павла Скриля, весь лютий 1942 року велася робота по засипанню трупів більш товстим шаром землі, так як було видно руки, ноги і навіть голови розстріляних.
В Баштанському районі Миколаївської області було 3 єврейські сільські ради: Ново – Полтавська, Добренська, Ефінгарська (в наш час Плющівка). 10 вересня 1941 року було розстріляно в Ефінгарі – 519 євреїв, 12 серпня 1941 року в Доброму – 638 чоловік, в Баштанці – 218 чоловік, 13 серпня в Ново – Полтавці – 1040 чоловік [, С. 90 – 95]. 
Гриневич Е, Гольденберг М. Холокост на Николаевщине. 5 – е Запорожские еврейские чтения. Запорожье. «ДИВО». 2001. – 420 с. – С. 90 – 95.
З початком війни лише невелика частина жителів Бобрового Кута евакуювалася в східні райони СРСР. Бобровий Кут був окупований німецькими військами 27 серпня 1941 р. Болісною стала доля решти. 16 вересня 1941 німецькі жандарми і місцеві поліцаї зігнали всіх, що залишилися. 16 вересня 1941 німецькі жандарми і місцеві поліцаї зігнали всіх євреїв села у двір маслозаводу, а потім погнали їх убік Снігурівки, нібито для відправки до Німеччини. Людей пригнали не в Снігурівку, а до старого великогоі дуже глибокого закинутого колодязя в степу біля села Євгенівка. Людей розстріляли, а їх трупи кати скинули в колодязь. За даними різних джерел кількість жертв становить від 850 і 945 осіб, у тому числі приблизно 200 євреїв, депортованих з Бессарабії, а також євреїв із сусідніх колгоспів "Серп і Молот", ім. Кагановича і "1 травня". Бобровий Кут був звільнений від німецько-фашистських загарбників 14 березня 1944 року. На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 76 жителів Бобрового Кута, з них 44 загинули.
У роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецько – фашистських загарбників взяли участь 179 жителів Доброго, з них 74 – загинули смертю хоробрих. 105 осіб за доблесть і відвагу, проявлену в боях проти гітлерівських окупантів, відзначені урядовими нагородами. Однак перші місяці війни були вкрай невдалими для Червоної Армії. Фашисти стрімко наближалися до села. 2 серпня 1941 почалася евакуація колгоспного майна. На схід було евакуйовано: коней - 199, корів - 164, овець - 98, волів - 14, разом з худобою пішла невелика група євреїв-колгоспників. Про решту ніхто не подбав. Тільки менша частина єврейського населення Доброго встигла евакуюватися. Рая Боград, чоловік і старший син якої були на фронті, взявши молодшого десятирічного сина і умовивши ще кількох солдаток з дітьми, пішки пішли з села за кілька днів до приходу німців. Троє жінок і шестеро дітей день за днем йшли по степу на схід, колону біженців постійно атакували німецькі літаки. Дивом всі залишилися живі і дісталися до Бухари. Але не всім, які намагалися піти від німців, супроводжувала удача. Деякі були перехоплені німцями і були змушені повернутися в колонію. 11 і 12 серпня села Добре і Явкино були піддані бомбардуванню. В результаті зруйновані велика частина колгоспних споруд і будинків колгоспників. Після бомбардування в село увійшли німці.
10 вересня 1941 німці приступили до акції знищення єврейського населення села Добре. Нацисти та їх місцеві прислужники, в основному односельці-німці, розстріляли 560 євреїв-мешканців села. У цей трагічний день закінчилася історія єврейської землеробської колонії Добра.
Врятуватися вдалося одиницям. У ніч перед розстрілом за допомогою землячки-ровесниці Марусі Мірошниченко із села бігли хлопчики Шмулик Перман і Пиня Коган зі старшою сестрою Кларою. За ними організували погоню на конях, але знайти втікачів катам не вдалося. Довгі місяці вони йшли на схід. Клара потрапила в облаву і загинула. Тільки в 1942 р. хлопці перейшли лінію фронту і дісталися до Узбекистану. З часом вони добровільно пішли на фронт, повернулися з Перемогою і нагородами. Люди хотіли врятуватися. Елла Кирилівська з останніх сил виштовхнула з могили свою 7, 5 – річну дочку Манечку, вона поневірялася по селу більше трьох місяців, але ніхто її не дав притулок, ніхто не сховав. Вона загинула від рук катів.[31]
За даними перепису 1939 р. у районному центрі Калініндорф (Велика Сейдеменуха) проживало 3126 осіб, з них євреїв - 1879 (60% усього населення), українців - 913, росіян - 243 і німців - 34 людини. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися 183 місцевих жителя, з них 84 нагороджені орденами і медалями СРСР. 27 серпня 1941 німецькі війська окупували Калініндорф і потім перейменували його в Гросс (Великий) Інгулець. 17 вересня було розстріляно 996 євреїв калініндорфців. У наступні дні тривав розстріл євреїв довколишніх сіл. Всього на околиці Калініндорфу було знищено 1875 особи. 14 березня 1944 село було звільнено. 15 серпня 1944 Калініндорф перейменований в Калінінське. У село повернулися 50 евакуйованих сімей і 64 демобілізованих воїни. Євреї, що повернулися, стикалися з ворожим ставленням і з труднощами у поверненні своїх довоєнних будинків. Деякі з них скаржилися Іллі Еренбургу, які в свою чергу звертався до влади. У 1948 р. на братській могилі розстріляних встановлений невеликий пам'ятник, який в 1991 р. замінений на новий. Один з людей, що повернулися, С. Г. Рукман, з 1948 р. по 1967 р. був головою місцевого колгоспу. Від колишнього залишилася назва ж / д станції Калініндорф в 5 км від села і братські могили, де був протитанковий рів.
          Напередодні Великої Вітчизняної війни  в Нагартаві діяли 3 колгоспи, сироварний завод, млин, маслабойня, школа, клуб і районна лікарня. З наближенням фронту до Нагартаві почалася евакуація. Колгосп КІМ на чолі з головою Г.Я. Бібі успішно евакуював людей і худобу. По-іншому склалася доля членів колгоспу ім. Кірова, очолюваного Барендорфом Л.І. Більшості з них не вдалося переправитися через Дніпро, вони повернулися. 18 серпня гітлерівці окупували Нагартав. У ніч на 14 вересня 1941 єврейське населення було загнано в клуб для реєстрації, а о 7 годині ранку почалася трагедія. Фашистські нелюди і їх місцеві поплічники розстріляли 762 єврея Нагартаві, в основному жінок, дітей і старих. Нагартав був звільнений від окупації 14 березня 1944 року. Після звільнення в село повернулося приблизно 170 євреїв. Однак євреї тепер вже складали меншу частину населення. Багато будинків заселили прибули з сусідніх сіл, а також переселенці із західних областей України.
З початком Великої Вітчизняної війни всі військовозобов'язані чоловіче населення було призвано в армію. На фронтах воювали 119 мешканців Ефінгара, з них 50 загинули, 86 осіб нагороджені орденами і медалями [46] [10, С. 201, 203, 229 – 240,  587] [15, С. 189 – 193].
У серпні 1941 р. німецькі війська стрімко наближалися до колонії. За кілька днів до приходу німців були евакуйовані підлітки передпризивного віку, транспортні засоби та колгоспну худобу. Деякі сім'ї евакуювалися самостійно. Проте організувати масову евакуацію Ефінгарскому сільраді й керівництву колгоспів не вдалося.
Німці увійшли в колонію 10 серпня 1941 Найстрашніший день в історії колонії настав 10 вересня 1941. У цей день під керівництвом фашистських окупантів поліцаї на чолі з начальником районної жандармерії Е. Руденко за участю місцевих жителів, перш за все німців (фольксдойче) [ 47], зігнали всіх євреїв в школу і звідти повели їх у піщаний кар'єр, який знаходився в декількох кілометрах від села. Там вони розстріляли 521 людину –  все єврейське населення (жінки, люди похилого віку і діти) Ефінгара,що з різних причин опинилися під владою гітлерівських окупантів. Нікому, що знаходилися в той час у колонії євреїв, врятуватися не вдалося. У цей трагічний день закінчилася історія єврейської землеробської колонії Ефінгар.
У 1941 р. евакуація в Камянці була проведена 14 серпня з великим запізненням. Виїхавші євреї були перехоплені німцями і відправлені назад до Кам'янки. 16 серпня 1941 село було захоплене німецькими військами. У період окупації в селі було створено гетто. Всіх євреїв переселили на вулицю, де стояла будівля колишньої синагоги. В'язні гетто використовувалися на важких роботах. Навесні 1942 р. найбільш працездатна частина єврейського населення була поміщена в трудовий табір в сусідньому селі Явдотівка і продовжувала працювати на будівництві дороги Кривий Ріг – Дніпропетровськ. 30 травня 1942 року євреї, що залишилися в гетто, були розстріляні біля села Златоустівка. В'язні трудових таборів були розстріляні взимку 1942 – 1943 рр.. 3 лютого 1944 Кам'янка була звільнена радянськими військами. Приблизно 300 євреїв загинули в роки окупації. 11 євреям окупованій Кам'янки вдалося врятуватися завдяки допомозі земляків-українців. Ось їх імена: Нейман Геня, Нейман Голда (Ольга), Нейман Лема, Цварз Муся, Болтянская Бетя, Болтянский Іллюша, Погребинський Міша, Касьянік Шмулик, Татаренко (Касьянік) Поліна, Мансон Циля, Молчінская Геня. Список склали жителі Кам'янки Нейман Голда, яка врятувалася в роки окупації, і Фаєрман Бася (тепер Мерхасіна) у березні 1999 р.[32] [14] [19].
Після нападу Німеччини на СРСР, 13 серпня 1941 німці захопили Інгулець. За кілька днів до цього частина жителів покинула село і рушила на схід. Але відірватися від німецьких військ вдалося не всім. Багато були наздогнати і змушені повернутися. У Інгульці було створено гетто. Крім євреїв Інгульця було наказано перебратися в гетто і євреям найближчих колгоспів, і застряглим в районі єврейським біженцям з інших областей і республік країни. Німці реквізували у євреїв всю худобу та продукти харчування. В'язні гетто використовувалися на сільгоспроботах і на будівництві шосе Кривий Ріг - Дніпропетровськ. Перший масовий розстріл євреїв стався через два тижні після захоплення Інгульця, 28 серпня 1941 р., у села Латівка, де прилюдно було вбито близько 50 чоловіків – сільських активістів. Цим окупанти прагнули встановити жорстку дисципліну в гетто. Потім розстріли носили індивідуальний характер. 20 травня 1942 найбільш працездатну частину населення, приблизно 300 осіб, окупанти перевели в трудовий табір, організований в селі Новоселівка. Євреї, що залишилися в Інгульці 11 червня 1942 року були розстріляні в кам'яному кар'єрі. В'язні табору продовжували рабськи працювати на будівництві дороги. Групі, у складі 10-12 осіб, вдалося втекти з табору. Але більшість з них були спіймані і розстріляні. Пізніше євреїв, що залишилися в таборі розстріляли на березі Інгульця, там же було поставлено пам'ятник. Всього за роки окупації загинуло близько 1400 євреїв –  мешканців Інгульця, сусідніх сіл, західноукраїнських та бессарабських біженців (приблизно 400 осіб). Це число включає приблизно 50 розстріляних українських комуністів з Широкого, які викопали ями для масового розстрілу в яру недалеко від колонії. Завдяки допомозі українського населення врятувалися лише 5 євреїв.
У середині серпня 1941 село Ізлучисте було захоплене німецькими військами. У період окупації села євреї розміщувалися в гетто і використовувалися на важких роботах. 30 травня 1942 в'язні гетто були розстріляні біля села Златоустівка. Переведені навесні 1942 р. в трудові табори працездатні євреї були розстріляні взимку 1942-1943 р. 3 лютого 1944 Ізлучисте була звільнена радянськими військами.
         У червні 1941 р. населення Штерндорфу(Малої Сейдеменухи) становило 941 осіб, з них з початком війни мобілізовані в діючу армію 218 чоловік. У серпні 1941 р. Штерндорф був окупований німецько – фашистськими військами. 16 вересня 1941 року нацисти та їхні посібники розстріляли 666 євреїв - старих, жінок і дітей Штерндорф та сусідніх сіл. Тіла розстріляних зарили в протитанковому рові на східній околиці села. У 1944 р., після звільнення, було відновлено стару назву Мала Сейдеменуха. Сьогодні це єдиний населений пункт на півдні України, що зберіг єврейську назву колонії[33].
Найтрагічнішою сторінкою в історії єврейської колонії Новополтавка стала почалася 22 червня 1941 р. війна нацистської Німеччини з Радянським Союзом. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися 227 жителів колонії, з них 78 загинули, 146 –  відзначені урядовими нагородами . У середині серпня 1941 Новополтавка була захоплена ворогом, а через місяць нацисти і їхні прислужники приступили до ліквідації єврейського населення. Після облави 837 осіб разом з дітьми зігнали в одне місце, а потім погнали на аеродром, де були ями – із під баків з пальним, і там розстріляли. Тих, хто залишався в живих, змушували закопувати вбитих. І так, поки стратили всіх. Тільки кільком євреям вдалося сховатися. Так трагічно закінчилася столітня історія єврейської землеробської колонії Новополтавка. Трагічну історію однієї Новополтавський сім'ї опублікував у 1977 р. в Новобузької газеті "Вперед" під назвою "Хрося" журналіст Георгій Стадник. Українка Фрося (Хрося Шуба або Шубіна) найнялася в Новополтавці в няньки до єврея Катудера. У Катудера в той час померла дружина і залишився він з двома маленькими хлопчиками: Юзею і Льонею. Ця молода українка так полюбила єврейських дітей, що незабаром хлопчики стали називати її мамою, і їх батько вирішив одружитися з українкою. І зажили вони щасливо. Народилася у них дівчинка, назвали її Любашею. Але тут грянула війна, всіх євреїв погнали на розстріл. У цій страшній колоні смертників разом зі своїми єврейськими дітьми йшла і українка Хрося. Коли один з поліцаїв сказав, що вона українка, німецький офіцер виштовхнув її з колони. Але вона повернулася назад. Її розстріляли разом з дітьми. Маленька Любаша вижила. Її ховала і врятувала українська сім'я.
Столітня історія єврейської землеробської колонії Новополтавка трагічно закінчилася в 1941 р. Але село Новополтавка Новобузького району Миколаївської області продовжує жити[34].
Колонію Ново-Вітебськ німці окупували 18 серпня 1941р. Негайно ж почалися репресії. 277 євреїв зігнали на одну вулицю, де було утворено гетто. Працездатне населення німці погнали на будівництво дороги Дніпропетровськ - Кривий Ріг. Там в 1942 р. вони були розстріляні. Непрацездатне населення залишилося в Ново-Вітебську. Німці та їхні прислужники знущалися над ними, а потім в 1942 р. розстріляли.
У колонії Камянка під час німецької окупації було знищено більше 200 осіб єврейського населення, заслано в німецьке рабство близько 20 людей, знищено школа, всі господарські будівлі колгоспів, вітряні млини, електропідстанції та все електроустаткування поливного масиву колгоспів.
Колонія Ново-Ковно завжди вважалася однією з кращих в районі, колгосп «Червоноармеец» був мільйонером. У колонію німецькі війська вступили 18 серпня 1941 Вони розстріляли 60 осіб єврейського населення, що не встиг евакуюватися, відвезли до Німеччини 150 колгоспних корів, 50 свиней, 1300 шт. птиці, 120 коней. При відступі фашисти повністю зруйнували 115 будинків колгоспників, клуб, лікарню, млин, 26 колгоспних будівель[35].
У колонії Романівка було створено єврейську національну сільраду. Евакуація євреїв в серпні 1941 р. була проведена з великим запізненням. Незабаром відправилися на схід наздогнали частини німецької армії. Романовці були змушені повернутися в село. 14 вересня 1941 в окупованій Романівці було розстріляно 998 євреїв. 
     18 серпня 1941 Нововітебське, в якому залишилися 227 євреїв, був окупований фашистами. У селі було створено гетто, євреї використовувалися на важких роботах. 13 квітня 1942 працездатні євреї були поміщені в трудові табори, де продовжували будівництво дороги Кривий РігДніпропетровськ. Євреї, що залишилися в гетто були розстріляні в травні 1942 р. у колонії Новоподільське. В'язні трудових таборів були знищені взимку 1942-1943 рр.
         Новоковно було центром єврейського сільради, на території якого в 1931 р. проживало 1641 чоловік. У 1941 р. голова місцевого колгоспу Ф.І. Каршенбаума, не чекаючи вказівки районного начальства, підняв своїх колгоспників, встиг разом з ними перебратися через Дніпро і врятував більшість своїх земляків. Решта 60 євреїв були поміщені в гетто. В'язні гетто були розстріляні нацистами у травні 1942 р. у колонії Новоподільське.
У середині серпня 1941 Новоподільське було окуповане німецькими військами. У травні 1942 р. тут було розстріляно близько 200 євреїв сіл Новоподільське, Нововітебське, Новоковно і Сталіндорф.
Новожитомир був центром єврейського національного сільради, на території якого в 1931 р. проживало 1217 чоловік, а в самому Новожитомир - 880 осіб, з них 750 євреїв. 16 серпня 1941 колонія була захоплена фашистами. Після окупації було створено гетто. Євреї використовувалися на сільськогосподарських роботах та будівництві дороги Кривий Ріг – Дніпропетровськ. Навесні 1942 року працездатні євреї були поміщені в трудовий табір сусіднього села Широке, де продовжували працювати на будівництві дороги. Що залишилися в гетто євреї були розстріляні 30 травня 1942 р. біля села Златоустівка. В'язнів трудового табору в грудні з Широкого через Софіївку погнали в табір села Любимівка, де вони були знищені взимку 1942-1943 рр..
             У 1941 р. єврейське населення Ізраїлівки становило понад 400 осіб. Колонія була захоплена німецькими військами 8 серпня 1941 р. Нацисти розстріляли всіх євреїв, що залишилися, 14 червня 1942 у сусідньому  селі Ковалівка (2 км на південь від Ізраїлівки). Всього за роки окупації загинуло 257 євреїв, у тому числі 19 дітей від змішаних шлюбів. 12 євреям вдалося врятуватися. Ізраїлівка була звільнена 13 березня 1944 р. У боях за село смертю хоробрих загинув Герой Радянського Союзу гвардії лейтенант Юхим Ілліч Стєрін. Вже через два тижні після звільнення жителі села просили про перейменування Ізраїлівки. Тепер село називається Березуватка Устинівського району Кіровоградської області. 8 травня 2010 на місці розстрілу євреїв був відкритий новий пам'ятник загиблим
[6, С. 262 – 263] [36] [37] [14] [19] [57 – 61].
В кінці 1930-х рр.. в колонії проживало більше 100 євреїв. 8 серпня 1941 Сагайдак був окупований німецькими військами. У період окупації було вбито 54 єврея, що залишилися в Сагайдаку. З кінця 1980-х рр. Сагайдак включений в межі села Садки Устинівського району Кіровоградської області/ У вересні 1941 року було розстріляно 43 єврея[38] [12] [17].
Наближається річниця жахливої трагедії, що сталася 14 вересня 1941 року в селах Великий Нагартав та Романівці нашого району. В той день німецько-фашистські загарбники разом зі своїми лакузами розстріляли сотні мирних громадян. Ось що писала про це газета "Південна правда" у номері від 11 січня 1946 року.
"... Нагартав. Звичайне тихе українське село. 14 вересня 1941 року тут сталася потворна і жорстока подія, яку ніколи не забути.
Начальник Березнегуватської районної управи Бауер, напередодні видав розпорядження: на сьому годину ранку зібрати 14 вересня все єврейське населення, нібито для перепису. Люди, нічого не підозрюючи, зібралися до синагоги. Коли в приміщення набралося багато людей, поліцаї оточили синагогу і почали партіями по 80-100 чоловік відправляти за село до рову на розстріл. Тут були старики, жінки, малі діти. Нещасним наказували роздягтися і лягати на дно рову. Стогін, зойки, благання про допомогу приречених не викликали в катів співчуття. Залп - і жодного не залишилось в живих. З'являється чергова партія і знову - залп.
Стрілянина, жахливі крики було чути далеко за село. Щоб не займати багато місця,  фашисти наказуавли роздягатися жертвам і лягати зверху на трупи, щоб потім розстрілювати їх. Грудних дітей, бавлячись, бандити підкидали в повітря і на льоту стріляли в них. Не милували звірі і хворих - для них було виділено 10 спеціальних підвід, що підвозили немічні жертви до місця розстрілу.
- Німці жорстоко знущалися над нами, - розповідає Б.П. Кац, який, на щастя, залишився живим, вибравшись з-під трупів, - у мене в цей день загинула вся сім'я -дружина, п'ятеро дітей, сестри..."
- У травні 1944 року ми з мамою повернулися до Березпегуватого і дізналися про страшну вересневу трагедію першого року війни, - згадує Анна Юхимівна Сидоренко, колишня вчителька Березнегуватської ЗОШ ст., яка нині проживає в Ізраїлі. Серед розстріляних були і мої ровесники. Ось вони, п'ятикласники Березнегуватської середньої школи, з широко відкритими очима дивляться на мене з групової фотографії Толя Гінчерман - син колгоспного коваля і кухарки, сором'язливий ввічливий хлопчик, який добре навчався, любив техніку і сільськогосподарську працю. Його також любили у великому класному колективі, де навчалося 20 українців, 12 євреїв і одна дівчинка білоруска.
Загинули від фашистських куль і дві Марійки - Юрковська та Альтгауз - простенькі дівчатка нагартавських колгоспників і ще Соня Кікнис з тих, що незадовго до війни стали жителями Нагартави. Тоді, у 1944 році, на місці загибелі наших родичів, близьких і земляків ще було видно сліди страшної драми. Трупи полеглих були ледве прикриті тонким шаром землі. Односельці потурбувалися і кам'яною стіною відгородили скорботну могилу. Почалися пошуки земляків, ще залишилися живими. До сільської ради і до Л. Й. Барендорфа, П.А. Кальман та Ш. А. Рускол листи йшли з усього Радянського Союзу. Стали збирати кошти не перезахоронения жертв фашизму. Щороку, до 14 вересня, до Березнегуватого і Романівки приїздило багато родичів і близьких розстріляних. Через кілька років за селом, на кладовищі, у братській могилі було поховано останки розстріляних. Через сорок років за проектом наших колишніх земляків -херсонського і полтавського архітекторів Большана і Авенбурга та добровільною участю багатьох колишніх березнегуватців і їхніх молодших родичів на могилі загиблих було споруджено пам'ятник, який символізує обірване життя дітей і літніх людей. На пам'ятнику викарбувані слова "Тут похована тисяча останків рідних і близьких села Нагартави. По-звірячому замучених німецькими катами в трагічний день 14 вересня 1941 року. Пам'ятаємо, горюємо, скорбимо".
Зовсім недавно я познайомилася з сім'єю Геннадия Володимировича Дубова, що мешкає у Запоріжжі. Корені їхнього роду у Нагартаві. У той страховий день їх рід зменшився на 19 чоловік.
Минають роки та пам'ять людська жива. І кожен, хто перетерпів тягар воєнного лихоліття, готовий ще раз перетерпіти труднощі, лише б не чути пострілів, що обривають життя людей. Валентина Сомко[39].
ІІ. Розділ 2. Кати та жертви
Проблему причин колаборації частини населення України під час гітлерівської окупації неможливо дослідити, не враховуючи умови життя, діяльність та політичні настрої інтелігенції, робітничого класу, селянства України напередодні війни. Якщо проаналізувати ситуацію, в якій опинилося населення України у передвоєнний період, то стає зрозумілим, чому українське суспільство розкололось у воєнний час. У передвоєнні роки морально- політичний стан радянського суспільства зазнав значної деформації, що проявилось у насильницькому насадженні однодумності, створенні обстановки тотальної підозри і страху, в психології людини - почуття власної другорядності. В умовах кризи українського суспільства, коли перед населенням постала проблема як жити далі, люди не могли тривалий час поводитись індиферентно. Рано чи пізно вони повинні були визначитися, з ким вони - сприймають нові порядки чи перебувають до них в опозиції, або знайти компромісне рішення. Це залежало від багатьох факторів - як особистих, так і суспільних.
Для досягнення своєї мети - залучення українського населення до співпраці - гітлерівці активно використовували засоби масової інформації: радіо, газети, листівки, плакати, тощо. Друкована пропаганда була головною формою ідеологічної обробки населення. На її сторінках у першу чергу проводилася думка про безперспективність опору німцям, про непереможність армії вермахту, про те, що населення має бути вдячним за його визволення від більшовизму. В Україні особливо широко використовувалася радіопропаганда. У передачах повідомлялося про поразки Червоної армії, наводилися цифри взятих у полон, йшлося про переможну ходу німецьких військ, про те, що німецький народ є носієм високої культури.
Більшість тих, хто згодився стати колаборантами, була більшою чи меншою мірою люмпенізованими елементами. Одні стали такими через те, що не вписалися в радянську дійсність, інших штучно зробив такими сталінський режим, треті за власним бажанням ще до початку окупації стали кримінальними елементами і лише менша частина була примушена до співробітництва з загарбниками, прагнучи врятувати життя своє чи своїх близьких, або просто шукаючи засобів до виживання. Але навіть ця менша частина, потрапивши в коло зрадників, поступово піддавалася моральній деградації та люмпенізації.
Важливе значення у формуванні колаборації мало прагнення певної частини населення заволодіти власністю, яка належала євреям. Це був один із чинників, за допомогою якого нацисти намагалися активізувати антиєврейські настрої серед населення окупованих земель. Тож незаперечним можна вважати те, що одним із спеціальних завдань, до виконання якого окупанти прагнули залучити українських колаборантів, було активне сприяння у знищенні єврейського населення. Дослідник Я.Хонігсман зазначає з цього приводу: "З самого початку війни нацисти розуміли, що вирішити єврейську проблему в Україні власними силами не вдається, і здійснення цього завдання поклали на місцевих пособників. Ставка виявилася безпрограшною, а ґрунт - родючим".
Не можна не помітити і того, що поряд із відкритою колаборацією представників неєврейського населення в установах та каральних органах, які створювалися окупантами, існувало ще й приховане співробітництво. Йдеться про випадки, коли українське населення видавало німцям євреїв, які намагалися сховатися чи іншим способом урятуватися від нацистів. Як зазначає історик Ж. Ковба, такі випадки можна вважати специфічною захисною реакцією на загрозу суворого покарання з боку окупантів, яке очікувало на тих, хто переховував євреїв.
Наведемо факти участі українського населення в подіях Катастрофи на Півдні України. Українці-поліцаї на чолі з головою районної жандармерії Є. Руденком знищували єврейське населення Баштанки, колоній Добре, Єфінгар, Новополтавки.
З´ясовуючи питання про ставлення українського населення до євреїв у часи окупації, не треба забувати, що на мирне населення чинився масований тиск з боку нацистської пропаганди, яка намагалася створити враження, що все населення вимагає знищення євреїв, які є винуватцями всіх негараздів, пов´язаних із радянською владою, в тому числі і того, що радянська влада виявилася нездатною захистити це населення від окупантів. Морально- психологічний тиск на українців підкріплювався репресивними заходами з боку окупаційної влади, яка загрожувала смертною карою за приховування євреїв, а за їх видачу обіцяла винагороду.
Однією зі специфічних особливостей, характерних для південноукраїнського регіону, було те, що разом з окупантами в актах масового знищення єврейського населення брали участь німці (фольксдойче) - жителі німецьких колоній, які існували в регіоні ще з кінця XVIII ст. Ще на початку нацистської окупації були створені спеціальні зондергрупи з числа місцевих німців. Для налагодження обліку фольксдойче та визначення статусу створили спеціальну зондеркоманду "R". Окупаційна преса всіляко заохочувала місцевих німців до реєстрації та співробітництва з окупаційною владою. Приміром, матеріали такого змісту друкувалися в херсонській газеті "Голос Дніпра" через кожні два тижні протягом 1941 - 1943 рр.
Одним із дискусійних питань є питання про чисельність українського населення, яке співпрацювало з нацистськими окупантами. Російський дослідник Б.Н. Ковальов, маючи на увазі всі окуповані нацистами території, вважає, що загальна чисельність "добровільних помічників" окупантів із числа місцевого населення складала близько 400 тис. осіб. Український дослідник О. Марущенко вважає, що рівень участі українців в органах цивільної адміністрації під час окупації українських земель був найнижчим, ніж відповідний показник у інших окупованих країнах Європи. Ізраїльський автор Аб Мише висловив думку, що в Україні в часи окупації існувало співвідношення між німецькими та українськими поліцаями в пропорції 1 до 15. Треба визнати, що окупанти не дуже довіряли народам, які були ними завойовані, і з огляду на це не могли брати до себе на службу занадто велику кількість представників цих народів. Кількість колаборантів повинна бути такою, щоб залишалась можливість жорстко контролювати їх діяльність. М.В. Коваль вказує: "За лічені дні окупантам вдалося створити так звану українську допоміжну поліцію, яка за своєю чисельністю, становила 1% населення. Саме завдяки німецьким прислужникам, змогли ефективно діяти на окупованій території таємна польова поліція, поліція безпеки та СД, інші спецслужби, які тримали місцеве населення в постійному жахові".
Питання про ставлення основної маси українського населення до євреїв у часи окупації є досить неоднозначним. Більшість пересічного українського населення виявляла більшу чи меншу міру нейтральності по відношенню до подій Голокосту.
Багато документів свідчить, що багатьом євреям вдалося врятуватись від акцій масового знищення лише завдяки допомозі місцевого населення. Зрозуміло, що рятівники керувалися тільки власним сумлінням і робили свій вибір свідомо, попри страх смертної кари внаслідок порушення заборон окупаційної влади[40] [41].
Письменника Василя Гроссмана вразила загибель євреїв України. У вересні 1943 р. він написав нарис "Вбивство народу", згодом названий "Україна без євреїв" - це реквієм за загиблими: "мовчать на Україні євреї. На Україні немає їх. Мовчання, тиша. Народ убитий <...> Убиті всі багато сотень тисяч, мільйон людей на Україні ". Після цього вступу тема розвивається: ... Це вбивство душі і тіла народу; Тут жили наші діди, тут народили нас наші матері, тут народилися матері наших синів. Тут стільки пролито поту і сліз, що здається, мало, кому прийде в голову назвати єврея прибульцем, а землю цю чужий йому ".
     Про катівства німців писали багато. Зрозуміти і пояснити це протиприродне явище було важко. Василь Гроссман вбачає в ньому якусь страшну карикатуру на окремі риси німецького національного характеру: "І порядок у таборі, і документація вбивств, і любов до жахливих жартів <...> і хоровий спів сентиментальних пісень серед калюж крові, і промови, які безперервно вимовляли перед приреченими, і повчання ", і благочестиві вислови, акуратно видрукувані на спеціальних папірцях ..."
Все це були жахливі дракони і рептилії, що розвинулися з традиційного німецького шовінізму, пихи, себелюбства, самозакоханої самовпевненості, педантичною, слинявої турботи про власне гніздечко і залізної холодної байдужості до долі всього живого, з корисливої тупої віри, що німецька наука, музика, вірші, мова, газони, унітази, небо, пиво, будинки – вище і прекрасніше усього всесвіту. "Це міркування, хоча далеко не вичерпні – німецьким нацистам допомагали і багато представників інших народностей, чиї країни були окуповані (українці, прибалти, словаки), все ж намічає один із шляхів дослідження[42].
Як відомо, царським уряд в кожну єврейську казенну колонію було поселено по декілька сімей зразковий німецьких господарств. З початком Великої Вітчизняної війни та окупації України багато «фольксдойч» приймали участь у злочинах, звірствах проти своїх земляків – євреїв.
       Тільки в останній час з проблематики, пов’язаної з історією етнічних німців і євреїв в країнах СНД було знято табу. Кривавість дій фольксдойче – учасників акцій по знищенню євреїв – результат, вирощений двома режимами: сталінським, довівши німців – колоністів до стану за межею людського буття, і гітлерівським, для якого більшовизм і єврейство були  по суті одне ціле. Фольксдойче України опинилися і сліпою зброєю, і жертвою не ними визначеної політики [43, С. 195, 197 – 198].
Дані, що свідчили про участь фольксдойче у масових розстрілах євреїв, були встановлені ще в ході звільнення території України від нацистської окупації. Збір цієї інформації здійснювався як радянськими каральними органами, так і створеним у воєнний час Єврейським Антифашистським комітетом. Незначна частка матеріалів свідків останнього, базованих тільки на споминах, вперше була опублікована через багато років у «Чорній книзі». Слідчі дії радянських каральних органів, проведені в перше післявоєнне десятиліття, носили упереджений характер через огульне звинувачення всіх радянських німців у пособництві окупантам. До того ж масові розстріли євреїв проводилися без свідків з місцевого населення. Це значно ускладнювало встановлення дійсних даних щодо участі німецьких колоністів в каральних акціях[44, С. 155].
Більш об’єктивні матеріали з цього питання були представлені під час показових судових процесів над членами новоамериканського і богданівського загонів «зельбстшутц», проведених у 1965 та 1967 рр. в Миколаєві виїзною сесією Верховного Суду УРСР. В ході як попереднього слідства, так і судових засідань, було встановлено, що німецькі колоністи, які входили до цих загонів «самооборони», дійсно брали участь (це поняття включає конвоювання, оточування та безпосередню стрільбу) під час масових каральних акцій проти євреїв.
     Треба звернути увагу і на причини, що спонукали фольксдойче до участі в розстрілах. Ставлення до євреїв, які вбачалися нацистським керівництвом синонімом комуністів, повинно було стати свідченням лояльності німецьких колоністів до окупаційної влади. Незважаючи на особливе становище в порівнянні з рештою населення України (продовольче забезпечення, пільгове оподаткування та ін.), етнічний підхід не рятував фольксдойче при найменшій підозрі у прорадянських симпатіях. До того ж для німецьких колоністів, (які значно постраждали в ході суцільної колективізації, розкуркулення, голодомору, обвальних репресій та огульних звинувачень у пособництві фашизму напередодні війни), євреї під впливом нацистської агітації ставали уособленням невдоволення радянською владою. Нерідкими були й випадки примусового включення фольксдойче (в тому числі неповнолітніх) до загонів «самооборони».
Що ж стосується такої особливості Голокосту в Миколаївській області як участь фольксдойче в каральних акціях, то це не стільки пояснюється їх етнічним походженням, скільки чисельністю цієї групи в Миколаївській області. В Миколаєві та області проживала друга за своєю чисельністю група етнічних німців – 28 000 чоловік. Ще в жовтні 1941 р. до Берліна співробітниками каральної окупаційної системи була надіслана доповідь, що містила критичні спостереження відносно поведінки місцевих етнічних німців: «Місцеві німці, навіть якщо вони не є комуністами, мають абсолютно неправильні уявлення про взаємовідносини всередині райху, а також щодо націонал – соціалістичних лідерів. До євреїв вони ставляться байдуже. Показовим є факт, що після вступу німецьких військ місцеві німці не вжили жодних заходів проти євреїв; ба більше – вони вважали євреїв людьми, які не становлять жодної загрози» [45]. Проте, етнічні німці, як, власне, і місцеве населення, що складалося з представників різних національностей, у своїй основній масі без будь-якого обурення сприйняли масове знищення євреїв окупаційною владою. Українські німці, хоча цілковито й не поділяли нацистської ідеології з її біологічним расизмом, антисемітизмом, антигуманним і аморальним ставленням до інших народів, як правило, не йшли на конфронтацію з гітлерівським режимом.
Те, що гітлерівці намагалися долучити до масових вбивств і місцеве населення, обробляючи свідомість людей, заохочуючи або залякуючи їх, є загальновідомим фактом. Дійсно, певна частина населення, переважно міських та сільських люмпенів, зазіхаючи на єврейське майно й житло, піддалася спокусі розправитися із беззахисними людьми. Але будь-які узагальнення на цю тему будуть не зовсім коректними, оскільки були й інші варіанти поведінки в екстремальних умовах, в які було поставлено місцеве населення окупаційним режимом[46].
Трагічно склалася подальша доля німецького населення Миколаївщини. Хоч під час гітлерівської окупації фольксдойче поставили в особливе становище (продовольче забезпечення, податкові пільги та ін.) порівняно з рештою жителів окупованих територій, однак етнічна належність не рятувала німецьких поселенців при найменших підозрах у нелояльності до фашистського режиму. При відступі гітлерівських військ німецьких поселенців Миколаївщини в обов’язковому порядку вивезено спочатку до Польщі, а потім Німеччини. Після завершення війни їх повернули до СРСР, огульно звинуватили у колабораціонізмі та відправили до Казахстану й Сибіру на спецпоселення, до трудармій, у табори тощо із забороною повернення до України назавжди, Навіть деякі пом’якшення життєвих умов радянських німців в період хрущовської «відлиги» не призвели до масового повернення колишніх німецьких поселенців Миколаївщини на українські землі[72, С. 264 – 265] [73].
Петро Львович Боград (12.08.1920 - 14.04.2006) - генерал-майор у відставці, учасник Великої Вітчизняної війни, член Опікунської ради Науково-освітнього Центру «Голокост». Він народився 12 серпня 1920 року в єврейській землеробської колонії Доброе на Миколаївщині. Коротко розкажемо про погляд на Голокост у своїй рідній колонії Добре Петру Львовичу Бограду. В останні роки життя створив і очолив Військово-історичний клуб при російському Центрі «Голокост». Про Катастрофу знав не з чуток: загинули багато його рідні, майже всі друзі і сусіди з колонії Доброе. Про це та багато іншого на своєму життєвому шляху він написав у книзі спогадів «Як це було», виданій накладом ... 10 примірників. Видання це присвячено «коханій дружині Сарочка», з якою вони щасливо прожили понад 60 років, дітям і онукам. Книга Петра Львовича закінчується двома побажаннями читачеві: «Залишатися завжди вірним світлу подарованої з народження долі і не розводити в сторони лінії долі і совісті. Згадувати добром тих, хто зі зброєю в руках або навіть без нього віддав життя і кров за незалежне майбутнє країни, в якому ви маєте честь жити ». Цього девізу генерал Боград дотримувався все життя. Назва місця, де народилася людина, іноді накладає відбиток на його характер. Унікальна доброзичливість, величезний інтерес до співрозмовника відрізняли Петра Львовича[47].
Я добре пам'ятаю нашу колонію Доброе. Це був великий населений пункт, розташований на площі понад вісім квадратних кілометрів, чисельністю жителів понад вісім тисяч осіб. Малася єврейська школа-семирічка, і були ще дві школи-чотирирічки - єврейська і німецька. У Добром була ціла вулиця німецьких поселенців-колоністів. Я не знаю, в якому році вони з'явилися. Вулиця, де вони жили, називалася Радянської. Вони були досить заможними, працювали в колгоспі. Все так тісно переплелося, що важко було розібрати, де єврей, а де не єврей. Мова німецька майже злився з ідиш. У Добром було чотири синагоги. Найбільша стояла навпроти нашого будинку. Вона була приблизно на 600-700 посадочних місць.       Забігаючи вперед, скажу, що війна виявилася переломним моментом у житті моєї рідної колонії. З початку війни всі придатні до служби чоловіки пішли на фронт. Частина жителів пішла на схід України. А багато жителів залишилися, залишилися і дідусь з бабусею, вони намагалися виїхати з колонії на возі, але німці їх перехопили і повернули назад. Фашисти зайняли село без єдиного пострілу в кінці серпня 1941 року, а 2 вересня залишилися жителів - старих, дітей, хворих - вони зігнали на край села і всіх 257 осіб розстріляли. Було розстріляно мої близькі: дідусь, бабуся, тітка Хая, Сура, дружина Йосипа, дядько Вельвел, двоюрідна сестра Бася у віці 15 років. Розстріляли їх на німецькому кладовищі біля яру. Бабуся тоді ходити не могла, її везли на возі. Бася втекла і сховалася в скирту соломи. Німці вилами розворушили цю скирту, витягли її і вбили.
Найбільше мене обурює те, що більшість учасників вбивств були німцями, жителями нашого села. Про те, що мої рідні загинули, я дізнався тільки після війни, хоча про те, що німці лютують, вбивають євреїв, я знав і під час війни. У 1970 році я побував в рідній колонії. Це вже була не наша колонія. Все, що створювалося довгими роками, було зруйновано, сади і виноградники варварськи викорчувані. Від нашої колонії залишилася тільки школа, зарослі ставки і поганенький пам'ятник на братській могилі розстріляних. Більше туди приїжджати у мене бажання немає. Після війни туди переселили українців із Західної України. Все, побудоване перш з любов'ю, зруйновано, в руїнах[48].
Наведемо свідчення людей, що пережили Голокост. Розстріл у нашій колонії відбувся 14 вересня, тобто через 26 днів після заняття її німцями. До цього часу вони вийшли до Дніпра. У їхніх руках опинилася майже вся Правобережна Україна, Молдова, Білорусь і Прибалтика. Це якраз колишня смуга осілості євреїв в царській Росії. І в тридцятих роках на ній ще проживало більшість радянських євреїв. Звершилося це швидко. За два місяці. Після виходу німців до Дніпра в Києві євреїв повели у Бабин Яр. До інших ярів повели їх у інших містах і містечках. БЛИЗЬКІСТЬ основної маси радянських євреїв до західного кордону СРСР, швидке просування німців, а в нашому випадку і широка річка Дніпро не дали евакуюватися вглиб країни. Близько половини євреїв нашої країни було вбито на окупованій території. Другу, більш щасливе половину склали ті, хто був в Армії, хто встиг евакуюватися і хто жив лівіше Дніпра. Зябко М.Н. 5.V.1983.
Була в Нагартаві до війни (до евакуації) одна сім'я, біженців з Польщі ще в 1939 році, які стверджували, що німці будуть вбивати євреїв. Їм не вірили. Файнштейн (Зябко) Н.Л. 10.6.2004 р. 13 вересня євреїв зібрали в колишньому приміщенні синагоги. Щоб зібрати їм оголосили, що збираються виселяти їх. Зібрали не всіх, але, в основному, наймолодших, хто ще міг би втекти. Ніч з 13 на 14 вересня, вони провели під замком. 14 вересня їх повели на розстріл. Фалко І.М. 10.5.1983. Вони вже знали, що їх будуть вбивати (Д. Юфин). За день чи два (12 і 13 вересня) їм роздали борошно, веліли запекти хліб і оголосили, що будуть виселяти. З собою веліли брати тільки найцінніші речі. (З різних джерел: Юфин, большай, Гельфанд)
Розстріл В даний час останки розстріляних наших родичів і земляків покояться в одній братській могилі на Нагартавском кладовищі. Зібрали їх в 1959 році з трьох ярів. Найбільше число людей вбили в яру, що зараз знаходиться між лікарнею та скотофермой колгоспу ім. Кірова. Другий яр був наприкінці Великого Нагартаві майже в самої річки, яка так сподобалася нашим предкам. Березнеговатськихі євреїв зібрали по всьому селу і розстріляли біля школи механізації. У всіх трьох місцях розстрілювали 14 вересня. Вбивства тривали і в наступні дні. Вбивали нагартавцев, які повернулися в колонію після 14 вересня, повернулися від переправ. Поверталися до Нагартав і солдати з оточених і розсіяних наших частин. Були й приїжджі з потоків людей яких сколихнула війна.
14 вересня розстріляли 900 чоловік. У наступні дні - ще близько 100. Більше половини жителів колонії було вбито. Фалко І. 10.5.1983 г ... Одна жінка народила перед розстрілом. Її дитини прокололи багнетом, кинули в яму, і вона отримала розрив серця. Ще вбивали на "Схід" (на східній околиці Березнегувате), в каменоломнях. Знущалися. Танцювати голими змушували. Прив'язали до хвоста коня і волочили. Розстрілювали свої, місцеві. Всього два німці було. Один з них - з кулеметом. Один німець був з Іванівки. Німець відпустив трьох, в тому числі і Каца. Групи виселенців по 50 чоловік за завданням німців і поліцаїв формував і відправляв в останню путь колишній рабин. Їх ставили в рові в два ряди нагартавскій староста Свищ. Він економив німецькі кулі. Великий негідник і вбивця Григорій Свищ хвалився: "Оця рука - показуючи свою руку - убила 80 жидів". З толком організував вбивство. Економив німецькі кулі. Ровинская В.А. 10.6.1985. 12 або 13 вересня євреям оголосили, що їх виселятимуть. Наказали збиратися в дорогу, спекти хліб. Зібратися без нічого. З собою брати тільки найцінніші речі. Але, привели їх в "Народний дім", колишню синагогу Гімпел, 13 вересня, і замкнули. У будинку цьому була кругла пічка, облицьована залізом. Туди заліз і сховався Гриша Свердлов. Але, його звідти витягли.
14 вересня їх групами водили на розстріл. Деяких повертали назад, щоб створити видимість, ніби нічого побоюватися. Під конвоєм вели їх до ярів. Один яр великий за лікарнею, там найбільше постріляли, інший - трохи менше, біля Алтея-Дачі. У Березнегуватому розстрілювали біля школи механізації. З цих трьох місць після війни їх відкопали. Розстрілювали також на Схидам в каменоломнях, але там, по-моєму, їх не відкопували. Конвоювали і розстрілювали місцеві поліцаї. Німців було небагато. Здається, один взвод їх стояв у Березнегуватому. І румуни якимось чином були.
14 вересня групами їх стали виводити на розстріл у різні кінці колонії. Місцем вбивств німці вибрали два яру: перший, що знаходиться за лікарнею, другий - наприкінці центральної вулиці, майже біля річки Нагартав. Березнеговатських євреїв, що проживали в районному центрі, розстріляли біля школи механізації 14 вересня розстріляли 900 чоловік, а в наступні дні - близько ста. Всього було вбито більше половини жителів колонії. Серед убитих після 14 вересня були солдати, що повернулися з оточення та дивом дісталися додому. Муцмаxep Ісаак Аронович приїхав до колонії і попрямував до управи. Там він був заарештований старостою, відведений поліцаями до яру за лікарнею і ними ж розстріляний. Пульсон Шая Борухович, після повернення з розбитою німцями військової частини в колонію, відчув недобре і непомітно для поліцаїв переховувався кілька днів у поле. Але голод змусив його звернутися до знайомого старому, вісунчаніну. Старий дав йому поїсти і сказав, щоб він прийшов ще. Він то і видав його. Коли він прийшов ще раз, поліцаї вже чекали його, схопили, вивели за околицю і старої штиковою лопатою знесли голову. Не знайшли захист зацьковані, які дивом врятувалися євреї у багатьох жителів Березнегувате. Вже немолода колгоспниця Пульсон Хана Мойсеївна була розстріляна біля яру, біля старої колонії, але вона була тільки поранена, і з настанням темряви вибралася з яру, перебралася через річку Нагартав і вповзла у двір до знайомої селянці. Знесилена, закінчується кров'ю, вона благала її сховати, але та їй відмовила. Вранці напівживу жінку розстріляли поліцаї. Не всі йшли на розстріл зі зломленій головою, як приречені. Кидали в обличчя фашистам гнівні викривальні слова Софія Станіславська, дружина директора нагартавской школи, Лія Пушніц. І її брат, тракторист, Нісель. Останній кинувся на конвой з кулаками але був збитий з ніг. "За нашу смерть,-кричали катам приречені - ви заплатите своєї поганою кров'ю. Всіх радянських людей не перестріляєте, за нас помстяться!". Серед місцевих жителів Березнегувате були сміливі і шляхетні люди. Хоніч не побоявся витягнути з рову двох важко поранених дівчат і дати їм можливість втекти. Одна жінка, прізвище її, на жаль невідоме, цілий місяць ховала у себе на горищі врятованих Хонічем дівчат. Ацеховская, мати нашого районного секретаря комсомолу, ховала всі роки окупації дружину свого сина - єврейку. Таким же чином, залишилася в живих Лена Коган. У Березнегуватому переховувався втік з калініндорф коваль Кац. Тут під ім'ям Ткаченко він переховувався і вижив. Бібі М. Я.[49]
Масове знищення єврейського наслення відбувалося у селі Штейндорф (Мала Сейдеменуха) з 16 по 25 вересня 1941 року. У селі Штендорф гітлерівці розстріляли 340 громадян. Їхні трупи виявлені в силосній ямі на 21 дільниці за 100 метрів від колгоспної контори. Але це неповні дані. На памятнику, зведеному жертвам геноциду, зазначено: «Здесь покоятся советские граждане с. Штерндорф. 666 человек – стариков, мужчин. Женщин и детей, зверски замученных и расстрелянных в период временной оккупации немецкими фашистами 16 сентября 1941 г
Однак післявоєнні пошуковці виявили, що в с. Штерндорфі розстріляно 695 чоловік. По цей день з глибоким болем згадує очевидець подій жителька с. Краснолюбецьке Лідія Петрівна Дудніченко: «В сонячний і тихий ранок 16 вересня молоді дівчата 15 – 17 років працювали неподалік від річки Інгулець на збиранні помідор. Раптом вони почули гарчання собак і окремі автоматні черги. Налякані ними, поховалися в прибережному очереті. Побачили, що від Штерндорфа (Малої Сейдеменухи) до Калініндорфа пливла чорна річка людського горя і сліз. Люди єврейської національності – старі і малі, згорблені чоловіки і вагітні жінки – з передчуттям трагічного кінця тулилися одне до одного. Їх вишикували біля протитанкового рову і почали розстрілювати. Знищивши одну партію. Приганяли другу. Дітей, що втікали, наздоганяли автоматні черги. А маленьких. Щоб не кричали, брали за ніжки, вдаряли головою об землю і кидали до вбитих. В рів падали мертві й живі, кторі втрачали свідомість. Заціпенілі від жаху дівчата, котрі стали невільними свідками такого звірства, втрачали свідомість»[75, С. 165].

Розділ 3. Увіковічнення жертв Голокосту в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії
Не так багато пам’ятних знаків увіковічують загиблих. Це пам’ятник знак на братській могилі в місті Миколаєві – 4 тисячі чоловік; село Плющівка Баштанського району – 521, смт Березнегувате і Нагартав Березнегуватського району – 865, село Романівка Березнегуватського району – 998, с. Ново – Полтавка Новобузького району – 837; місто Первомайськ – 8400, с. Куйбишівка Снігурівського району – 800; с. Червона Зірка Снігурівського району – 441; пам’ятний знак на місці концтабору в Богданівці Доманівського району, де загинуло 54 тисячі чоловік[50, С. 90 – 95]. 
Радянська Армія звільнила Ефінгар 14 березня 1944 року. У 1945 р. село перейменували на Плющівка (Баштанського району Миколаївської області), стерши з карти його єврейське назву. Останнім євреєм – головою колгоспу вже в селі Плющівка був фронтовик Коршів Хаїм (Юхим) Йосипович, спрямований для зміцнення колгоспу з Миколаєва у відповідності з рішенням ЦК партії.
Після війни повернулися з фронту чоловіки, батьки, сини і брати загиблих стали домагатися дозволу перепоховати своїх рідних у селі і поставити їм пам'ятник. Але не так просто це було зробити. Скрізь на на їх прохання надходили відмови. І тільки завдяки наполегливості ефінгарцев, які безпосередньо звернулися до Верховної Ради СРСР, дозвіл було отримано.
Перепоховання розстріляних ефінгарцев описала в своїй книзі "З життя лікаря" (Нью-Йорк, 2001) Ірина Геллер, уродженка колонії. Коли в Костянтинівці, де відбувався розстріл фашистами ефінгарцев, у присутності родичів розкрили піщаний грунт, багато побачили і дізналися, розстріляні зберегли свій вигляд у піску, як у консерванті, родичів і близьких. Хтось впізнав свою дружину і дитину, що сиділа на її руках і притискалася до материнських грудей. Один з прибулих на кладовищі в матроській сорочці упізнав свою сестру-школярку з заплетеними косичками і втратив свідомість. Молода мати тримала в руках молочну пляшечку з зотлілої соскою, а поруч лежав її однорічна дитина. Тут же знайшли матір в обнімку з дочкою – десятикласницею. У них дізналися Добу і Хаюсю Боград. Рабина Токаревіча фашисти підвісили за бороду і спалили живим, а його сина – художника змусили малювати палаючого батька. Сина рабина, який втратив розум, тут же розстріляли [48].
У 1953 р. на кошти ефінгарцев в селі, на місці перепоховання останків жертв, був відкритий пам'ятник. На ньому напис: "Тут поховані жертви німецько-фашистського варварства, вбито 10 вересня 1941 р. у кількості 521 людини."Щорічно, в другу неділю вересня, рідні та близькі приїжджають вшанувати пам'ять загиблих євреїв Ефінгара –  невинних жертв Голок осту[56].                  
Сьогодні Мала Сейдеменуха – це єдиний населений пункт на півдні України, що зберіг єврейську назва колонії. У 1962 році на кошти колгоспу на братській могилі встановлено пам'ятник, а вже після розвалу Радянського Союзу – пам'ятний знак "Менора в степу". Єврейське кладовище у селі зруйновано, зберігся лише надгробний пам'ятник вчителя А. Л. Шайкіна. У пам'ять про загиблих у катострофу жителях колонії уродженці колонії Мала Сейдеменуха в 1955 р. посадили гай під Єрусалимом[51].
В роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецько – фашистських загарбників приймало участь 179 жителів Доброго, із них 74 – пали смертю хоробрих. 105 чоловік за доблесть і відвагу, проявлених в боях проти гітлерівських окупантів, відмічено урядовими нагородами. У період тимчасової окупації гітлерівці замордували і розстріляли 376 жителів села. В бою за звільнення Доброго від окупантів загинуло 36 радянських воїнів. На їх честь споруджено пам’ятник[15, С. 192 – 193 ].
У Селі Добре у 1955 р. родичі загиблих євреїв створили громадську комісію з увічнення пам'яті загиблих. Головою обрали Лева Резнікова, заступником - Мойше-Хаїма Гімпел, секретарем - Еміль Рєзникову. Членами комісії стали: адвокат Григорій Рейзман, інвалід війни Самуїл Голуб і житель села В. Верхолаз. Величезну роботу провели вони по складанню списку загиблих, отриманню численних дозволів, збору коштів, перепохованню останків загиблих на кладовищі села Добре, в єврейському секторі, та встановлення пам'ятника. У Миколаївському обласному архіві зберігається на 8 аркушах список з 177 осіб, які внесли кошти. З усіх куточків Радянського Союзу йшли гроші на рахунок в ощадбанку на спорудження пам'ятника. Всього до кінця року було зібрано 41922 руб. При перепохованні виявилося, що на місці розстрілу євреїв поховані 869 жертв фашизму. За останками з'ясувалося, що тут крім євреїв, розстрілювали радянських військовополонених і циган. Похорон останків загиблих від рук німецько-фашистських бандитів 10.09.1941 р. в с. Добре було здійснено17 квітня 1960 р. Фотографував перепоховання уродженець с. Доброе Михайло Косий, який проживає у м. Маалот, Ізраїль.
 17 квітня 1960 після завершення перепоховання було встановлено пам'ятник. На ньому була застосована стандартна для радянського режиму напис: "Тут поховані радянські громадяни, розстріляні німецько-фашистськими загарбниками 10 вересня 1941 в селі Добре Баштанського району". На пам'ятнику не було вказано загальну кількості розстріляних, жодного прізвища загиблих, їх національна приналежність. Все це з'явилося на пам'ятнику через 30 років після завершення війни.
  Пройшли роки. Пам'ятник в Доброму став руйнуватися, а коштів на його ремонт не було. Провівши велику і складну роботу по розшуку земляків в Ізраїлі і в Німеччині, Ріве Гімпель – Косий вдалося зібрати необхідні кошти. Вона передала їх проживає у Йокнаме (Ізраїль) родині Шмулик Пермана. З Йокнама гроші були доставлені до Миколаєва. Дрібним ремонтом керував Л. Либкинд, а капітальним - покриття плиткою і установкою Зірки Давида (Маген Давид) – займалися Лариса (дочка Шмулик Пермана) і Лев Траспови. Люди зберігають у пам'яті трагічні події 1941 р. на меморіал вшанувати пам'ять загиблих приїжджають цілими родинами з України, Росії, Ізраїлю, Німеччини, США та інших країн. У жалобних заходах беруть участь місцеві влади та учні школи.
 В селі Бобровий Кут у 1955 р. на кошти родичів і земляків загиблих був встановлений пам'ятник. Збереглися будівлі єврейської школи і руїни синагоги.
В селі Велика Сейдеменуха у 1948 р. на братській могилі розстріляних встановлений невеликий пам'ятник, який в 1991 р. замінений на новий. Один з євреїв, що повернулися, С. Г. Рукман, з 1948 р. по 1967 р. був головою місцевого колгоспу. Від колишнього залишилася назва ж / д станції Калініндорф в 5 км від села і братські могили, де був протитанковий рів.
У селах Великий і Малий Нагартав після війни останки загиблих поховано на старому єврейському кладовищі, на братській могилі у 1981 році споруджено пам'ятник.
В Інгульці у 1961 р. загиблі були перепоховані на єврейському кладовищі. У пам'ять про загиблих поставлені пам'ятники в Інгульці і Латівці.В Романівці на місці загибелі односельців було встановлено пам'ятний знак, а потім пам'ятник.
Ізраілевка - 8 травня 2010 на місці розстрілу євреїв був відкритий новий пам'ятник загиблим[52] [55] [56].
Пам'ятник на братській могилі євреїв ― жителів колонії Інгулець, які були розстріляні німцями в липні 1942 р. Розстріли відбувалися неподалік у балці. В дану братську могилу частково перенесені останки вбитих. Переважна кількість розстріляних людей залишилась в балці. У 1912-1917 роках даний пам'ятник був п'єдесталом пам'ятнику царю Олександру ІІ, що знаходився в сквері на розі вулиць Поштової та Миколаївської (Маркса/Леніна) у Кривому Розі. (з 1912). Пізніше демонтований і перевезений на це місце, 2010[35].









ВИСНОВКИ
Голокост в єврейських колоніях колишньої Херсонської губернії знищив справжню єврейську землеробську цивілізацію. Знищив ні в чому не винних людей – дітей, жінок, старих, всіх людей. Знищено їх було фашистами  та місцевими  німцями, українськими поліцаями. Знищено тільки за те, що вони були євреями. Радянська влада після війни теж робила все, щоб стерти єврейське походження та єврейську історію єврейських колоній. Із запізненням у 50 – 60 років було встановлено пам’ятники та й до тих держава радянська вже ніякого відношення не мала. Євреїв – землеробів було фашистами знищено, викорчувано, відправлено в ту землю, яку вони любили, обробляли, доглядали, на якій будували свої села, любили, народжували дітей, помирали.
Фашисти, присвоївши собі право вбивати, вирубали цю величну єврейську землеробську цивілізацію.
Вражає, що СРСР не спромігся вберегти своє єврейське населення від знищення та хоча б попередити його про страшну, грандіозну небезпеку, що нависла над євреями України, всього СРСР. Нічого цього не було зроблено. І це ще один страшний гріх комуністичного режиму – людиноненависницького та облудного, що тільки прикривався інтернаціоналізмом та брехливими лозунгами про дружбу народів.
Нічого не буває страшнішого за війну. Війна розкрила всі страшні вчинки людей, показала всіх у їх нелюдському вигляді.
Знищені євреї Півдня України – це наша біль, непоправна втрата. Це величезне збіднення нашої історії. Бо цих людей вже немає. Їх хотіли не просто знищити, а стерти. Але ми ніколи не повинні цього допустити.
Не просто говорити, а вивчати історію євреїв України. Не просто вивчати, а ставити пам’ятники, відкривати музею в синагогах, відкривати музеї у всіх селах – єврейських колоніях.
Ніколи більше. Ніколи не забудемо, ніколи не пробачимо.
Використана література і джерела:
1. Щупак І. Я. Голокост в Україні: Пошуки відповідей на питання історії. – Навчальний посібник для учнів старших класів серед. загально освіт. навч. закладів. – Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2009. – Друге видання. – 148 с., іл., карти. – Укр. м. – С. 89 – 113.
2. Герус С. Б. Голокост в Україні: Пошуки відповідей на питання історії. – Робочий зошит для учнів старших класів серед. загально освіт. навч. закладів. – Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2005. – 64 с., – Укр. м. – С. 46 – 53.
3. Щупак І. Я. Всесвітня історія. Новітній період (1939 – 2011 рр.): підруч. для 11 кл. загально освіт. навч. закладів. – Запоріжжя: Прем’єр, 2011. – С. 36.
4. Всесвітня історія: 1939 – 1998: Навч. посібник для 11 кл. серед. загально освіт. шк. / Авт. – упоряд.: Я. М. Бердичевський, Т. В. Ладиченко, І. Я. Щупак. – 2 – ге вид., перероб. – К.: А. С. К., 1999. – 576 с. – С. 41 – 42.
5. Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько – фашистських загарбників та їхніх пособників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни / Кер. кол. упоряд. В. М. Немятий. – К.: Політвидав України, 1986. – 264 с., іл.. – С. 36.
6.Арад Ицхак. Катастрофа евреев на оккупированных территориях Советского Союза (1941 – 1945). – Д.: Центр «Ткума»; Д.: ЧП «Лира ЛТД»; М. : Центр «Холокост», 2007. – 816 с. карты. – Рус. яз. – С. 260 – 263.
7. Михман Дан. Историография Катастрофы. Еврейский взгляд: концептуализация, терминология, подходы и фундаментальные вопросы / Дан Михман; Пер. с англ. – Академическая серия «Библиотека Холокостав «Ткума». – Вып. 1. – Днепропетровск: Центральный Украинский Фонд Истории Холокоста «Ткума», ООО Независимая издательская организация «Дива», 2005. – 448 с.
8. Александ Круглов: Без жалости и сомнения. Документы о преступлениях оперативных групп и команд полиции безопасности и СД на временно оккупированной территории СССР в 1941 – 1944 гг.: - Часть ІУ. – Днепропетровск; Центр «Ткума».
9. Круглов А. И. Хроника Холокоста в Украине. – Днепропетровск: Центр  «Ткума»; Запорожье: Премьер, 2004. – 208 с.
10. Історія міст і сіл Української РСР у двадцяти шести томах. Миколаївська область.
Інститут Історії Академії Наук УРСР. Київ – 1971. Головна Редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук УРСР. – С. 306 – 308.
11. Історія міст і сіл Української РСР. В двадцяти шести томах. Херсонская область. Головна Редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук УРСР. Інститут Історії Академії Наук УРСР. Київ – 1974.
12. Історія міст і сіл Української РСР. В двадцяти шести томах. Кіровоградська область. Головна Редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук УРСР. Інститут Історії Академії Наук УРСР. Київ – 1970.
13. Історія міст і сіл Української РСР. В двадцяти шести томах. Одеська область. Головна Редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук УРСР. Інститут Історії Академії Наук УРСР. Київ – 1971.
14. Історія міст і сіл Української РСР. В двадцяти шести томах. Дніпропетровська область. Головна Редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук УРСР. Інститут Історії Академії Наук УРСР. Київ – 1970.
15. История городов и сел Украинской ССР. В двадцати шести томах. Николаевская область. Главная Редакция Украинской Советской Социалистической Республики Академии Наук УССР. Институт Истории Академии Наук УССР. Киев – 1981.
16. История городов и сел Украинской ССР. В двадцати шести томах. Херсонская область. Главная Редакция Украинской Советской Социалистической Республики Академии Наук УССР. Институт Истории Академии Наук УССР. Киев – 1984.
17. История городов и сел Украинской ССР. В двадцати шести томах. Кировоградская область. Главная Редакция Украинской Советской Социалистической Республики Академии Наук УССР. Институт Истории Академии Наук УССР. Киев – 1984.
18. История городов и сел Украинской ССР. В двадцати шести томах. Одесская область. Главная Редакция Украинской Советской Социалистической Республики Академии Наук УССР. Институт Истории Академии Наук УССР. Киев – 1984.C. 820.
19. История городов и сел Украинской ССР. В двадцати шести томах. Днепропетровская область. Главная Редакция Украинской Советской Социалистической Республики Академии Наук УССР. Институт Истории Академии Наук УССР. Киев – 1980.
20. Котляр Ю.// Єврейські колонії Березнегуватого (1809 – 1954). Єврейське краєзнавство та колекціонування. Збірник наукових праць. Матеріали конференції 24 – 26 серпня 2004 р. Київ. 2005. – С. 217 – 219.
21. Котляр Юрій. Трагедія єврейських колоній Березнегуватщини. // МАТЕРІАЛИ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ "ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ": Збірник наукових праць. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – 456 с. – С. 143 – 145.
23. Гриневич Е.В. Холокост на Николаевщине // Еврейские поселения на Николаевщине. – Николаев, 2004. – С. 19.
24. Гриневич Е. Холокост на Николаевщине // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. – Миколаїв, 2005. – С. 204.
25. Гриневич О.В. Голокост на Миколаївщині в 1941–1944 рр. // Наукові праці. Науково-методичний журнал. – Миколаїв. – Вип. 2. – С. 139.
26. Козирева М. Участь німецьких колоністів у масовому знищенні єврейського населення на території Миколаївщини під час фашистської окупації // Шестые запорожские еврейские чтения. Запорожье, 2002. – С. 154.
27.
28. Багмет М.О., Козирєва М.Е., Щукін В.Р. Голокост: винищення єврейського населення в період німецько-румунської окупації // Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1944 рр. – Миколаїв, 2004. – С. 245.
29. Корсунська А. Голокост на Миколаївщині // Краєзнавчий альманах. – 2003. – № 2. – С. 28.
30.http://www.holocaust.org.ua/texts/122-natsistskij-genotsid-v-evrejskikh-zemledelcheskikh-koloniyakh-yuga-ukrainy
Гриневич Е, Гольденберг М. Холокост на Николаевщине. 5 – е Запорожские еврейские чтения. Запорожье. «ДИВО». 2001. – 420 с. – С. 90 – 95.
35. http://foto-planeta.com/np/252/ingulets.html
38http://www.rujen.ru
41. Сугацька Н.В. Участь колаборантів в актах знищення євреїв на півдні України. Історичні записки (збірка наукових праць) : Збірник праць / - Луганськ, 2003.- 300 c
43. Козирєва М. Немецкие колонисти Юга Украини и «еврейский вопрос». 5 – е Запорожские еврейские чтения. Запорожье. «ДИВО». 2001. – 420 с. – С. 195, 197 – 198.
44. Козирєва М. Участь німецьких колоністів у масовому знищенні єврейського населення на території Миколаївщини під час фашистської окупації. Шестые Запорожские еврейские чтения. Сборник научных работ. Запорожье. 2002. – 406 с. – С. 155.
45.Іванов О.Ф., Іваньков І.О. Політика нацистського режиму стосовно етнічних німців України // УІЖ. – 2005. – №3. – С.87.
46. http://historymoippo.blogspot.com/2012/09/blog-post.html
Миколаївщина в новітній історії. 70 – річчю утворення Миколаївської області присвячується: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид – во ПП Шамрай, 2007. – 280 с. – С. 264 – 265.
47.http://www.lechaim.ru/ARHIV/170/VZR/06.htm ЛЕХАИМ ЧЕРВЕНЬ 2006 СІВАН 5766 - 6 (170)
49. Шайкин И.М., Зябко М.Н. Катастрофа и Сопротивление украинского еврейства. К. 1999.
50. Гриневич Е, Гольденберг М. Холокост на Николаевщине. 5 – е Запорожские еврейские чтения. Запорожье. «ДИВО». 2001. – 420 с. – С. 90 – 95.
53. Пасік Я. Історія єврейських землеробських колоній Півдня України і Криму. Електронна публікація http://www.evkol.nm.ru/index.htm
54. http://www.evkol.nm.ru/dobraya.ht http://www.rujen.ru/index.php/%D0 И.М.Шайкин
55.http://bashtanschina.narod.ru/silradi/dobre/history.htm.
56.http://www.evkol.nm.ru/efingar.ht
57. http://www.rujen.ru/index.php/%D0
58. http://www.evkol.nm.ru/m_nagartav.htm
Карта59. http://www.evkol.nm.ru/m_seydemenukha.htm
http://www.evkol.nm.ru/colony_kherson.htm
61. http://www.rujen.ru/index.php
62. http://berkovich-zametki.com/2006/Starina/Nomer7/Elina1.htm
63. http://www.lechaim.ru/ARHIV/171/VZR/h3.htm
64. И.М. Шайкин, М.Н. Зябко, Нацистский геноцид в еврейских земледельческих колониях юга Украины. Очерки по истории Холокоста и Сопротивления в Украине. К., 1999, стр. 160.
65. Коваль Г. П., Коваль Р. Г., Кім Х. Ф. Єврейські казенні землеробські колонії Херсонської губернії у ХІХ столітті – 1917 роках. // Полікультурність та багатоетнічність у вітчизняній історії: інноваційні підходи до реалізації змісту історичної освіти: збірник матеріалів учасників науково – практичної конференції / Укл.: Г.І. Михайлович, І.Г. Мирнінко. – Миколаїв: ОІППО, 2011. – 200 с. – С. 188 –196.
66. Коваль Г. П. Заснування та історія розвитку єврейських казенних землеробських колоній Херсонської губернії в ХІХ с. – 1917 р. // Запорожские еврейские чтения: сборник статей и материалов научно – практической конференции (27 – 28 апреля 2012 г.). – Днепропетровск: інститут «Ткума», 2013. – 384 с. – С. 189 – 204.
67. Еврейское население на Николаевщине. Документы и материалы. – Николаев, 1996. –С. 185.
68. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах. – К., 2002. – С. 167 – 168.
69. Жизнь и смерть в эпоху Холокоста. Свидетельства и документы. Сост. Б. Забарко. – К., 2006. – Кн. 1. – С. 466.
70. Іванов О.Ф., Іваньков І.О. Політика нацистського режиму стосовно етнічних німців України // УІЖ. – 2005. – № 3. – С. 87.
71. Шкварець В.П., Мельник М.Ф. Миколаївщина: погляд крізь століття. Нарис історії: – Миколаїв: 1994. – 386 с.
72. Миколаївщина: літопис історичних подій. 65 – річчю утворення Миколаївської області присвячується. – Херсон: Вид – во «Олді – плюс», 2002. – 712 с.
73. Миколаївщина в новітній історії. 70 – річчю утворення Миколаївської області присвячується: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид – во ПП Шамрай, 2007. – 280 с. – С. 264 – 265.
74. П.Л. Боград, От Заполярья до Венгрии. Записки двадцатичетырехлетнего подполковника, М, ЗАО Центрполиграф, 2009, стр. 8.
75. Книга Скорби Украины. Книга Скорботи України. Херсонська область. Херсонська обласна редакційна колегія Книги Памяті України, - Херсон: Олді – плюс; 2003. – 526 с. – С. 165.

ДОДАТКИ:
ДОДАТОК 1. Карта єврейських землеробських колоній Херсонської губернії.

   
Примітка:
Із –за відособленого положення на карті не вказана колонія Вольна. Вона знаходиться північно – західніше Одеси.
ДОДАТОК 2. Таблиця єврейських землеробських колоній Херсонської губернії.
Назва
Координати

Рік заснування
Населений пункт
(дані на 2003 р.)
Ефінгарь (Єфінгар, Ефінгарь, Ефенгар, Булгаков)
N 47°24'00",
E 32°18'35"
1807
Село Плющівка
Плющівської сільради
Баштанського району Миколаївської області
Бобровий Кут (Боброва, Бобров Кут)
N 47°05'54",
E 32°56'42"
1807
Село Бобровий Кут
Бобровокутської сільради
Великоолександрівського району
Херсонскої області
Добра (Добренька, Добринка, Новенька)
N 47°18'37",
E 32°27'20"
185657
Село Добре
Добренської сільради
Баштанського району
Миколаївської області
Велика Сейдеменуха (Татарка), Калініндорф
N 47°06'52",
E 32°58'27"
1807
Поселення міського типу Калінінське Великоолександрівського району
Херсонської області
Великий Нагартав
N 47°18'26",
E 32°50'30"
1808
Нагартав включено в поселення міського типу Березнегувате
Березнегуватського району Миколаївської області
Малий Нагартав
N 47°18'10",
E 32°50'30"
1812
У 1926 г. Великий і Малий Нагартав було обєднано в село Нагартав
Кам’янка (Камянка, Маєвське)
N 47°57'38",
E 33°47'02"
1808
Село Кам’янка
Кам’янської сільради
Софіївського району Дніпропетровської області
Інгулець (Гар Шефер, Широка)
N 47°43'46",
E 33°15'17"
1809
Село Інгулець
Новолатовскої сільради
Широковского району
Дніпропетровської
області
Ізлучиста (Кривий Плес, Кривоплес, Кривоплесівка)
N 47°55',52",
E 33°46'07"
1824
Село Ізлучисте
Кам’янскої сільради
Софіївського району
Дніпропетровської області
Львово (Львова, Володарського)
N 46°47'37",
E 33°09'07"
1841
Село Львово
Львовскої сільради
Бериславського района
Херсонскої області
Мала Сейдеменуха (Невель), Штерндорф
N 47°07'57",
E 33°00'24"
1841
Село Мала Сейдеменуха
Благодатівської сільради
Великоолександрівського
району
Херсонскої області
Новополтавка (Ново-Полтавка)
N 47°32'53",
E 32°30'03"
1841
Село Новополтавка
Новополтавскої сільради
Новобузького району
Миколаївської області
Новий Берислав (Ново-Берислав, Новоберислав)
N 46°51'33",
E 33°29'14"
1841
Село Новоберислав
Новобериславської сільради
Бериславського району
Херсонскої області
Романівка Велика і Мала  (Романівська)
N 47°26'07",
E 32°56'41"
1841 (Велика)
1855 (
Мала)
Село Романівка
Новоукраїнської сільради Березнегуватського району Миколаївської області
Нововітебськ (Жовта, Ново-Вітебск)
N 47°58'30",
E 33°53'23"
1847
Село Нововітебське
Нововасилівської сільради
Софіївського району Дніпропетровської області
Новоподольськ (Кущинск, Ново-Подольск, Новоподольська, Ново-Одесса)
N 47°55'30",
E 33°53'54"
1847
Село Новоподольское Нововасилівської сільради
Софіївського району Дніпропетровської області
Новоковно (Чембарова, Чембер, Чемберська, Ново-Ковно)
N 47°58'45",
E 33°58'34"
1847
Село Нова Ковна Нововасилівської сільради
Софіївського району Дніпропетровської області
Новожитомир (Репетин, Репетино, Новий Житомир, Ново-Житомир )
N 47°55'14",
E 33°39'27"
1847
Село Новожитомир
Красинської сільради Криворізького району Дніпропетровської області
Ізраїлівка (Язер, Іазер)
N 48°00'44",
E 32°36'13"
1807
Село Березоватка
Криничеватської
сільради
Устинівського району Кіровоградської області
Сагайдак
N 48°00'34",
E 32°43'52"
1841
Село Сагайдак
Сагайдакської сільради Устиновського району Кіровоградської області (дані 1946 року) включено в село Садки Криничанської сільради Устиновського району Кіровоградської області
Громоклей
N 47°53'48",
E 32°19'13"
1857
Село Громоклей
Береславської сільради Бобринецького району Кіровоградської області (дані 1946 року) виключено із звітних даних
Вольна (Бердин)
N 47° 17'44",
E 30°10'32"
1859
Село Бердинове
Орджинікіджевської сільської ради Ширяївського району Одеської області




ДОДАТОК 3. Кількісна оцінка геноциду в єврейських колоніях півдня України.
Область
Район
Загальна кількість населення
ис. чел.)
Єврейське населення
на 01.04.1941
загинуло
% от
общего
к-ва
к - сть,
т
ис.
ч
ол.
к-сть,
т
ис.
ч
ол.
%
Миколаївська
Калініндорфський
14,4 (1)
77,0 (3)
11,1
5,5 (4)
49,5
Дніпропетровська
Сталіндорфський
28,9 (1)
72,0 (3)
20,8
3,9 (4)
18,8
Запоріжська
Ново-Златопольский
13,8 (1)
73,0 (3)
10,1
1,5 (4)
15,0
Всього
57,0

42,0
10,9
26,0
Одеська
Колонії
поза
нац
іональных
район
ів



1,0

Миколаївська
10,0 (2)
90 (2)
9,0
3,0 (4)
33,3
Кіровоградська
3,0 (2)
90 (2)
2,7
1,3 (4)
48,1
Дніпропетровська
4,0 (2)
90 (2)
3,6
1,7 (4)
47,2
Запорізька
3,0 (2)
90 (2)
2,7
0,6 (4)
22,2
Всього
22,0

18,0
7,6
42,2
Всього
77,0

60,0
18,5
30,5
 Источник: Шайкин И.М., Зябко М.Н. Нацистский геноцид в еврейских земледельческих колониях юга Украины // Катастрофа и Сопротивление украинского еврейства (1941-1944). К., 1999. Стр. 154-171.




























3 коментарі:

  1. Вітаю Вас, Геннадію Павловичу, як повноправного автора мережевого щоденника. Сподіваюсь, що Ви продовжите публікацію результатів своїх краєзнавчих досліджень.

    ВідповістиВидалити
  2. Змістовна робота.Багато цікавого дізналася особисто для себе. Дякую автору за публікацію

    ВідповістиВидалити
  3. Дякую за велику працю. Скільки пройшло років, але всетаки вражає наскільки люди можуть бути жорстокими навіть до своїх земляків.

    ВідповістиВидалити

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...