Цитата дня

Без прагнення до наукової роботи вчитель неминуче підпадає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.
А. Дістервег

26 січня 2015 р.

До 70-ї річниці звільнення Освенціму


27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

Цей день встановлено Генеральною Асамблеєю ООН 1 листопада 2005 (Резолюція № 60/7).
 Дата 27 січня була обрана тому, що в цей день, 70 років тому, 27 січня 1945 року радянські війська звільнили концентраційний табір Освенцим (територія нинішньої Польщі).
У прийнятій тоді резолюції ООН йдеться про неприпустимість заперечення Голокосту як історичної події, а також міститься заклик розвивати освітні програми про геноцид і охороняти як історичні пам'ятники місця, де відбувалися масові вбивства євреїв. Голокост — це жах, біль, смерть. Він не повинен повторитися. Але пам'ять про мільйони невинно загублених людей житиме завжди.
Читати далі

23 січня 2015 р.

У чому полягає актуальність вивчення історії геноцидів XX-го сторіччя на уроках історії?

Текст друкується за виданням: Десятов Д. Л. Методика вивчення історії геноцидів у шкільному курсі історії: навчально-методичний посібник / Д. Л. Десятов.  Миколаїв: ОІППО, 2014.  С. 7–13. 
Вивчення історії геноцидів на уроках історії – завдання дуже особливе перш за все тому, що людині з її гуманістичним єством, тим паче дитині, важко усвідомити, чому в історії трапляються випадки цілеспрямованого нищення людей за расовою, національною чи релігійною ознакою[1]. До сьогодні людству важко усвідомити, як сталося, що протягом «освіченого» XX-го століття люди вбивали інших людей тільки за їхню національну приналежність[2].
Говорячи про актуальність вивчення теми історії геноцидів у шкільному курсі історії, ми можемо виокремити декілька аспектів. По-перше, це навчально-предметний.  Географія геноцидів, які відбулися в XX-му ст., охоплює різні регіони світу, зокрема Європу, Азію, Африку. Україна у цьому контексті посідає скорботне  місце, адже її земля стала останнім притулком, як для представників її титульної нації, так і для національних меншин. Загальновідомо, що переслідування євреїв і ромів у роки Другої світової війни, їх фізичне знищення відбувалося фактично в усіх окупованих нацистами країнах. Проте, саме Україна в її сучасних геополітичних кордонах стала єдиною територією, де в межах двох десятиліть було здійснено три геноциди. Перший із них припадає на 1932‒1933 рр., інші два – це Голокост й геноцид ромів, які відбулися в часи окупації України нацистськими загарбниками[3]. Зауважимо також, що частина кримськотатарських істориків розглядать депортацію кримських татар теж як акт геноциду[4]. Продовжується також дискусія серед українських й польських істориків стосовно того, чи можуть бути події на Волині науково описані як випадок геноциду[5]. Все це дає підстави дивитися на історію воєнного та революційного насильства у Східній Європі як на певну піраміду геноцидів, на самому верхів’ї якої стоїть «абсолютний» геноцид – Голокост[6]
Тобто, за суто педагогічною типологією, ці події відносяться до головних історичних фактів, які вплинули на розвиток українського суспільства й залишили значний слід у суспільному житті. Вивчення подібних історичних фактів складає суть історії, як навчального предмету. Крім того, маючи об’єктивно величезне історичне значення, вони передають основний зміст історичної епохи й у своєму змісті і зв’язках містять необхідні умови для формування у школярів світоглядних ідей, власної думки з приводу минулого.
Оскільки саме головні факти визначають певні тенденції розкриття історичного змісту навчального матеріалу, суб’єктивну позицію автора й соціальне замовлення суспільства на виховання певного типу особистості, визначення, які історичні факти віднесені до головних чи неголовних, дуже точно характеризує стан викладання шкільного курсу історії.
Однією із таких проблем шкільної дидактики, про яку почали сигналізувати суспільствознавці наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр., стало домінування національного наративу у змісті шкільного курсу історії, коли історія України подається як історія українців. Подібна модель викладання шкільного курсу історії України обертається протилежними до очікуваних результатами: замість прищеплення почуття єдності і спільності історичної долі, виникає відчуження і маргіналізація значних етнічних груп, які проживають на території України. Породжується конфліктна ситуація, у якій питання минулого актуалізуються і перетворюються на питання сьогодення, коли дебати щодо минулого перетворюються на сучасні конфлікти[7].
Отже, в основі викладання шкільного курсу історії повинна лежати теза про українське суспільство як поліетнічне та багатокультурне, що складається з історії та культури українців, росіян, євреїв, поляків, кримських татар, ромів і багатьох інших національних спільнот чи меншин. У такому разі історія Голокосту, знищення ромів на українських землях бачиться не тільки складовою сторінкою історії єврейського чи ромського народу, а цілком природно частиною історії України  XX-го століття, історії Другої світової війни на українських землях[8].
Але вивчення тільки історії тих геноцидів, що відбулися на території України, є однозначно хибною методологічною позицією, що штучно звужує світогляд українських школярів й деформує їх світосприйняття. Здійснення на уроках історії порівняльного аналізу Голодомору, Голокосту з іншими актами геноцидів є необхідною умовою осягнення учнями складних й болючих проблем  у розвитку не тільки українського суспільства, але й світу.
При вивченні історії геноцидів у педагога з’являється можливість піднімати й обговорювати разом з учнями питання, що носять світоглядно-філософський характер.  Історія геноцидів лежить на перетині раціонального й ірраціонального, філософії і релігії, породжуючи, з одного боку, старі сумніви й, водночас, даючи надію та віру[9].
Крім того, що подібний порівняльний аналіз сприятиме якіснішому викладанню й вивченню учнями особливостей трагедій, що відбулися на території України, водночас – це важливий елемент для реалізації принципів проблемного навчання на уроках історії. Поглиблене вивчення історії геноцидів, що відбулися в XX-му сторіччі, може стати продуктивним елементом роботи класів суспільно-гуманітарного, історичного й філософського профілів.
З іншого боку, повноцінне вивчення історії геноцидів у шкільному курсі історії, як це не парадоксально звучить, сприятиме зниженню рівня депресивності шкільного курсу історії, в якому домінує гіпертрофована ідея страждань і втрат українців, що в кінцевому результаті призводить до консервації комплексу національної меншовартості. Трагічне, віктимізоване й стимулююче до захисту відчуття української історії, посилюється образом України та українців, які змушені страждати від вічної та злої зовнішньої сили[10].
Уважне вивчення історії геноцидів інших народів дозволить оцінювати національну історичну тематику з точки зору загальнолюдських принципів гуманізму. Адже у процесі вивчення історії геноцидів, учні приходять до розуміння, що історична пам’ять багатьох народів сповнена сюжетами, в яких нація або певна її частина постає у ролі «жертви»[11].
Вивчення історії геноцидів також може вивести на перший план тему прав людини й формування загальнолюдських універсальних цінностей. Акти геноциду відбуваються, оскільки люди й уряди приймають рішення, які сприяють вкоріненню дискримінації й репресій. У випадку, коли увага учнів акцентується на подібних політичних процесах, у школярів формується ціннісне розуміння історичного процесу. Наприклад, вивчаючи причини за якими уряди Європи й Північної Америки, обмежили потік іміграції саме у той час, коли переслідування євреїв досягло свого апогею, учні приходять до розуміння, що будь які політичні рішення можуть мати страшні наслідки. Вивчаючи історію геноцидів, школярі зможуть на основі конкретного історичного матеріалу усвідомити, що подібні катастрофи не відбуваються в історії випадково, й що їх можна було попередити[12].
Інший аспект актуальності вивчення цієї теми – морально-виховний. Останнім часом в українському суспільстві й державі збільшилася кількість проявів ксенофобії, міжетнічної інтолерантності й антисемітизму, які спричинені штучними факторами й провокаціями. Серед факторів, що викликають найбільшу стурбованість, – вибухоподібне зростання злочинів на грунті расової, етнічної та релігійної ненависті, пов’язаних із насильством; хвороблива мігрантофобія у масовій свідомості, що підігрівається абсурдними матеріалами журналістів. Кількість серйозно постраждалих від різноманітних проявів расизму людей, зокрема й загиблих, стрімко зростає. Помітно активізувалися угруповування наці-скінхедів у великих містах України, які цілеспрямовано сновигають вулицями вечірнього міста у пошуках жертв «неправильної» зовнішності[13].
На політичній арені України з’явилися політичні партії, які у боротьбі за депутатські мандати, використовують агресивну антисемітську ідеологію й пропаганду[14].
Тому розумне, виважене й осмислене викладання історії геноцидів сприятиме зниженню ксенофобських настроїв й підвищенню рівня толерантності українського суспільства. Адже, незважаючи на проголошення і поступову реалізацію в країні моделі поліетнічної громадянської нації, Україна не позбавлена елементів негативного етноконфесійного націоналізму.
Подібна робота несе в собі потужний виховний потенціал: вивчення причин, ходу й наслідків геноцидів яскраво свідчать про їх злочинний характер. Розкриття трагедії жертв є дієвим засобом для виховання в учнів співчуття до них, засудження тих, хто здійснював акти народовбивства. Школярі прийдуть до усвідомлення того, що хоча українців, вірмен, євреїв, циган та інші народи знищували з різних причин, вони постають на одному щаблі як суб’єкти історії, супроти яких здійснено злочин проти людства[15].
Із певною долею оптимізму можна сподіватися, що у процесі вивчення історії геноцидів, в учнів формуватиметься стійке негативне ставлення до расизму, ксенофобії, дискримінації в сучасному суспільстві, розуміння потреби у толерантності. Осмислення історії геноцидів та їх наслідків дозволить учням виокремити загальнолюдські, гуманістичні цінності та ідентифікувати їх як необхідну умову мирного співіснування у багатоманітному світі, де меншини повинні мати ті самі права, що і більшість.
Ми також можемо говорити про соціально-політичний аспект вивчення історії геноцидів. Історія геноцидів – безпрецедентні явища в історії XX-го століття, коли людство вперше зіштовхнулося із запланованим, систематичним і технологізованим винищенням людини, яке у більшості випадків є продуктом діяльності тоталітарних, або ж авторитарних режимів. Вивчення історії геноцидів сприятиме глибшому розумінню суті тоталітаризму, механізмів зловживання владою, приниження людини і, таким  чином, відповідальності кожного у відносинах «людина-влада». Контроверсійність і дилемність багатьох прикладів із історії геноцидів дозволяє формувати в учнів розуміння особистої відповідальності за прийняття рішень, сприятиме усвідомленню необхідності активної участі у житті спільнот. Отже, вивчення історії геноцидів у цьому аспекті дозволяє учням:
·       глибше зрозуміти сутність тоталітаризму, механізмів зловживання владою, приниження людини і, таким  чином, відповідальності кожного у відносинах «людина-влада»;
·       сформувати стійке негативне ставлення до расизму, ксенофобії, дискримінації у сучасному суспільстві, розуміння потреби в толерантності;
·       сформувати розуміння особистої відповідальності за прийняття рішень й усвідомити необхідність активної участі у житті спільноти;
·       долучитися до світу літератури, кіно, живопису, музики, де ця тема широко висвітлена[16].
Разом із тим зусилля вчителя у цьому напрямі багато у чому залежать від первинної соціалізації учнів, бачення історії, яке домінує у суспільстві, та не в останню чергу – від невидимого навчального плану, тобто суми «всієї інформації, отриманої від освітньої системи поза межами офіційно встановлених цілей та методичних вказівок із вивчення кожного предмета»[17],[18]. Викладачі та методисти повинні бути скромними і розуміти, що амбітність поставлених цілей прямо пропорційна зусиллям, докладеним на обраному шляху. Але у цілому педагоги вправі очікувати, що повноцінне викладання теми історії геноцидів у шкільному курсі історії, надасть учням не тільки знання важливих історичних фактів, але й сприятиме підвищенню чутливості школярів до упереджень й стереотипів на національному чи расовому ґрунті. 





[1] Гон М. Геноцид: сутність явища / М. Гон / Історія в школах України. – 2008. – № 5. – С. 54.
[2] Подольський А. Уроки минулого. Історія Голокосту в Україні. – К., 2009. – С. 6.
[3] Гон М. Геноциди першої половини XX ст.: причини злочинів проти людства / М. Гон // Історія в школах України. – 2008. – № 6. – С. 53.
[4] Бекірова Г. Депортація кримських татар як геноцид // Сучасні дискусії про Другу світову війну: Збірник наукових статей та виступів українських і зарубіжних істориків. ‒ Львів: ЗУКЦ, 2012. ‒ С. 101‒106.
[5] Портнов А. Відповідь польському другові / А. Портнов // Права людини. ‒ 2013. ‒ № 30. ‒ С. 10.
[6] Грицак Я. Чому Волинські акції 1943 року таки були геноцидом, і що з цього випливає // Волинь 1943: сімдесята річниця злочину. – К.: Польський інститут в Києві, Історична правда. – С. 18.
[7] Підручник з історії: проблеми толерантності: метод. посіб. для авторів та редакторів видавництв / Касьянов Г. В., Полянський П. Б., Гирич І. Б. та ін. – Чернівці: Букрек. – 2012. – С. 13. 
[8] Подольський А. Актуальність і стан викладання історії Голокосту в сучасній Україні / А. Подольський // [Електронний ресурс] Режим доступу до матеріалу: http://www.vaadua.org/Hadasot/2008-01/Had%2001-2008.htm
[9] Мирський Р. Філософсько-методологічні засади вивчення етнокатастроф в Україні в сучасній політології // [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/natural/vnulp/Filosofia/2009_636/19.pdf
[10] Дитч Й. Поборюючи «Нюрнберзьку історіографію» Голодомору / Й. Дитч // Голокост і сучасність. ‒ № 1. ‒ 2008. ‒ С. 25.
[11] Симоненко І. М. Подолання віктимності історичної пам’яті українського суспільства / І. М. Симоненко // Стратегічні пріоритети. – 2010. – № 4. – С. 37–44.
[12] Зачем преподавать историю Холокоста? – ЮНЕСКО. – 2013. – С. 8.
[13] Лихачов В. Ксенофобія в Україні – 2008. Доповідь за результатами моніторингу / В. Лихачов // К., 2008. – С. 26.
[14] Нестеренко Г. О. Фактори сучасного розвитку антисемітизму в Україні: спроба комплексного аналізу / Г. О. Нестеренко // Науковий вісник «Гілея». – 2008. – Випуск 11. – С. 263–270.
[15] Гон М. Геноцид: сутність явища / М. Гон / Історія в школах України. – 2008. – № 5. – С. 54.
[16] Назустріч пам’яті: Навч.-метод. посіб. до фільму про Голокост в Україні «Назви своє ім’я» /Авт.-упоряд.: О. Войтенко, М. Тяглий.К., 2007. С. 9.
[17] Неандер Йоакім. «Невидимий навчальний план» та проблеми трансформації у викладанні Голокосту / Йоакім Неандер // Голокост і сучасність. – 2010. –  № 1. – С. 128.
[18] John Ortberg. Your hidden curriculum // [Електронний ресурс] Режим доступу до статті:  http://www.christianitytoday.com/le/2009/winter/hiddencurriculum.html
Читати далі
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...